- От i спасибi вам, що ви нас одвiдали! Чи знаєте, Iване Остаповичу, що ви менi цiєї ночi снились? -промовила Якилина Павловська.

 - I менi ви снились, та так страшно! - прохопилась Олеся i чогось почервонiла.

 - Як же я вам снився? - спитав Виговський в Павловської.

 - Та якось так чудно. Снилося менi, що ми з Олесею йдемо улицею, а ви летите на баскому конi. На вас червоний кармазин, шапка з червоним верхом, а од кармазина, од шапки i од червоних сап'янцiв пашить полум'ям на всю улицю. "Ой, згоримо! - нiби кажу я до Олесi. - Ой, коли б оце кiнь сипнув снiгом з-пiд копит на це полум'я!" I одразу з-пiд копит посипався метелицею снiг та й погасив те полум'я...

 - Ну, хвалить Бога, що ви, цьоцю, не згорiли в тому полум'ї! - обiзвалась Катерина, усмiхаючись.

 - А менi ви, пане Iване, снились ще страшнiше, - промовила Олеся. - Снилось менi, десь я неначе йду до святої Софiї, а ви катаєте на страшному конi. Дивлюсь - то ви були на конi, а то вже пiд конем. Кiнь скажено прихкає, пашить паром та все топче вас копитами, топче i бiжить, а ви все лежите пiд ним. Я почала кричати на людей, щоб рятували вас. Коли гляну, ви знов на рвучкому конi гарцюєте на майданi, а потiм дивлюсь - ви знов пiд конем. Господи, як я перелякалась! Прокинулась я i вся дрижу, неначе в пропасницi .

 "Ото вразив їх обох! Аж приснився обом та ще тiєї ж самої ночi", - подумала Катерина.

 - Що б то вiщував цей сон? Чи добре, чи погане? - сказала Катерина голосно.

 - Менi здається, що добре, бо як сниться страшний сон, то вiщує на добро, а як веселий, то на якесь лихо або на хворобу, - промовив Данило.

 - Дай, Боже, щоб на добро, щоб я не дурно настрахалась цiєї ночi, - сказала тiтка. - Але ж, пане Йване, в вас кiнь! Чи вiн татарський, чи турецький? Напродиво чудовий та баский!

 - Татарський, степовий, гарячий, як огонь, а прудкий, як вiтер, - одповiв Iван Остапович.

 - Тим, мабуть, ваш кiнь менi й приснився, що такий баский. Ото якби я була молодша! Як би я на йому оце погарцювала! - сказала тiтка Якилина.

 - I я б погарцювала, бо дуже люблю їздити верхи, - обiзвалась Олеся.

 - Невже ви вмiєте їздити верхи? - спитав Виговський.

 - О! ще й як! Мiй панотець вивчив мене їздити на конi ще змалку, для всякого випадку, бо в нас шляхта часто вчиняє наїзди на дiм, на оселю. От я й умiла б оборонятись, командувати слугами на конi, - сказала Олеся.

 - Чи ви грецької вiри, чи католицької? - спитав несподiвано Iван Остапович в Олесi Стеткевичiвни.

 - Аякже! Я i цьоця моя Якилина - ми грецької вiри, - сказала вона, кивнувши головою на Павловську.

 - В нашiй сiм'ї, пане Йване Остаповичу, є всяка мiшанина, - обiзвалась Якилина Павловська. - Мiй батько, цебто й дiд Олесин, i моя мати Ганна, з Огiнських, були грецької вiри, а вже брати мої розбрелись по усяких вiрах. Один був грецької вiри, другi два - Ян та Христофор - подались на нову вiру - арiянську[Йдеться про єретичну течію у християнстві, яка набула певного поширення у XVI-XVII ст. у Польщі і на Україні. Прихильники цієї течії відкидали церковний догмат про єдність Бога-отця і Бога-сина], а четвертий, Олесин батько, мабуть, задля того, щоб стати сенатором в Варшавi, став католиком. Олеся та брат її Михайло, од першої Богданової жiнки, князiвни Соломирецької, зостались православнi, а двi її зведенючки-сестри од другої Богданової жiнки - католички Францкевичевої - стали католичками. Олесин брат Михайло постригся в ченцi в Печорському монастирi[Печорський монастир — цебто Києво-Печерська лавра, заснована 1051 р.]. А от я та моя сестра не пiшли слiдком за братом Богданом Стеткевичем, бо ми обидвi не думали стати варшавськими сенаторами, то й зостались православними. Як бачите, в нашiй фамiлiї горох перемiшався з капустою.

 - От i добре, що ви не забажали стати варшавськими сенаторами, - сказав Iван Остапович до тiтки Якилини, але скоса глянув на Олесю; вiн був радий, що Олеся однiєї з ним вiри.

 - Але оце ми базiкаємо собi потроху, а Iвановi Остаповичевi, може, треба незабаром виїздити з Києва, а то ще як дiзнається гетьман, то й на мене розгнiвається, що я не господиня, опiзнилась з снiданням, чи то пак з обiдом. Але, здається, мiй борщ вже докипає, а каша допрiває, - сказала Павловська i побiгла до пекарнi.

 - Яка весела ваша тiтка Якилина! - промовив Iван Остапович до Олесi.

 - Що весела, то весела! я її люблю за веселi норови, бо й менi з нею веселiше. Шкода тiльки, що вона живе в Києвi, далеченько од нашого двору, бо наш, батькiвський палац i маєток, аж на Полiссi, - сказала Олеся.

 - При кому ж ви живете, коли ваш панотець вже три роки як помер? Ви така молода, вам небезпечно самiй жити, та ще в лiсах та пущах, - сказав Iван Остапович.

 - Ми з панотцем жили в Новогрудку при замку, доки мiй панотець був живий: вiн був каштеляном в Новогрудку. А як вiн помер, то я переїхала з своєю тiткою в батькiвський двiр на Полiссi, а з нами живе й господарює мiй дядько, брат мого панотця, старий удовець Христофор Стеткевич, арiянин. Вiн менi став за опiкуна й за батька, - промовила Олеся.

 - Такiй молодiй паннi невесело жити в пущах та нетрях серед вовкiв та ведмедiв. Ви б перейшли на життя до тiтки Якилини в Київ!

 - О, я до неї частенько наїжджаю в гостi i гостюю часом довгенько, по мiсяцiв два, - сказала Олеся, - але все-таки не годиться менi кидати й своєї хати, i свого господарства.

 "Можна буде з нею часто бачитись в Києвi, - подумав Iван Остапович. - Не мине ця пташка мого сильця!"

 Тiтка Якилина Павловська звелiла накривати стiл. I швидко потiм, замiсть снiдання, подали на стiл цiлий обiд, та ще й не убогий. Павловська одчинила дверцi пiчурок: там з'явився цiлий скляний звiринець. Через руки тiтки Якилини звiдтiль почали виходити, неначе з Ноєвого ковчега, усякi звiрi: синi ведмедi, зеленi леви, якiсь мiфiчнi чудернацькi крокодили чи ящiрки з лапами, а далi вилiз з пiчурки якийсь здоровий вишневий змiй з товстим пузом i з тонким хвостом, закрученим, неначе бублик. Змiй був повний вишнiвки. Тi звiрi з настойками, наливками та медами розлiзлись скрiзь по столi, неначе череда в полi. З'явились пiснi пироги з гречаною кашею та з грибами, борщ з карасями, а потiм стiл аж захряс пiд варениками, мнишиками в сметанi, пампушками, шуликами з маком та медом i маковниками. Тiтка Якилина частувала, припрошувала, все наливала чарки i сама потроху випивала. I тiтка, й Катерина, й Олеся не цурались хлiба-солi i їли не згiрше й не менше, як i чоловiки, без церемонiї.

 - Ой, запiзнюся я в дорогу через ваш багатий та довгий обiд! Буде мене гетьман бити, та нiкому буде й боронити, - сказав Iван Остапович, допиваючи здоровий кубок меду.

 - Якби я була там, в Чигиринi, я б вас оборонила од гетьмана, - сказала тiтка Якилина, випивши меду i втираючи вуста хусточкою.

 - А ви, Олено Богданiвно, боронили б мене од гетьманської булави? - спитав в Олесi Iван Остапович.

 - Авжеж, боронила б, бо шкода як б'ють чоловiка, та ще й нiзащо, - обiзвалась Олеся, заїдаючи обiд маковниками.

 - Ой, час в дорогу, час в дорогу! Сидiв би я в вас i до вечора, якби мене не вигнали, та час до Чигирина братись, - сказав Iван Остапович i хапком встав, перехрестився, подякував Павловськiй за хлiб, за сiль та за щиру ласку i почав, прощатись. На прощаннi вiн поцiлував тiтку Якилину в одне й друге плече. - Ото щира ви людина! Бачуся з вами двiчi, знаю вас два днi, а менi здається, що я з вами вiк звiкував i знав вас бог за од якого часу, - мовив Iван Остапович до Павловської.

 - Заходьте ж до нас, як будете в Києвi! Не минайте моєї хати! - сказала Павловська до Виговського.

 - Хiба вмру, що не зайду... А ви, Олено Богданiвно, довго ще будете гостювати в Києвi в тiтки? - спитав Iван Остапович.

 - Та, мабуть, поїду на Полiсся пiсля Великодня, як почнеться робота на полi, - сказала Олеся на прощаннi.

 - То ми ще побачимось, як будемо живi та здоровi, бо мене гетьман таки частенько посилає по дiлу до Києва, - сказав Iван Остапович i вийшов з покоїв веселої Якилини.