Господар знов звелiв принести на ганок меду та венгерського вина. Гостi знов розговорились, i розмова їх велася довго, доки не залиснiв свiт мiсяця на ганку, на матовому бiлому виду красуня Iвана Виговського, на високому чолi, на червоному кунтушi, на широкому бiлому комiрi i довгому волоссi Немирича, котрий i тепер не покинув кальвiнського звичаю одягатись в темне убрання. Тихий свiт мiсяця облив i сивобородого сухорлявого Остапа Виговського, i широкi плечi, плисковате лице та розумнi очi Тетерi. Свiт блищав, лився на стiл, лиснiв на срiбних жбанах та кухлях i освiчував найпросвiтнiшi чола тодiшньої України, найпросвiтнiших її синiв, що вже були зовсiм європейцi i стояли нарiвнi з лiпшими європейцями i бажали добра Українi, i дбали про її гаразд, про її просвiтнiсть скiльки в них було змоги й сили.

 Юрiй Немирич зовсiм заспокоївся, одпочив пiсля важкої далекої дороги, розговорився, розбалакався i почав оповiдати про свою давню вандрiвку в чужоземнi краї: в Голландiю, в Нiмеччину, на береги пишного Рейна. Старий дiд Остап слухав, неначе дитина слухає казку.

 - Якого там дива я тiльки не бачив! Якi там пишнi краї на високих берегах Рейна! Яке багатство, яка морська торгiвля в Амстердамi, в Гамбурзi! Кораблi за кораблями шугають з моря в порти, неначе степовi орли, i привозять скарби з далекого сходу, з багатої Iндiї. Якi там багатства, якi скарби! В нас на Чорному морi нишпорять тiльки розбишацькi турецькi галери та запорозькi чайки. А там же тих кораблiв - неначе хатiв в Чигиринi. А береги Рейна! Неначе рай цвiте в садках та виноградниках. А над Рейном на скелях виснуть давнi лицарськi замки з гострими баштами. Але i в тих замках вже зникла лицарська воля. Монархи приборкали вже давнiх лицарiв, приборкали тамошню шляхту. Тiльки в Польщi ще стоїть шляхта на своїй волi, як нiгде на свiтi. А од шляхти ж йде просвiта й наука.

 - Стоїть тiльки в Польщi, це правда, - обiзвався Iван Виговський.

 - Гетьман погано зробив, що оддав Україну Москвi: при Москвi нiгде нiчия воля не встоїть. Вона усе зламає, й потрощить, i загасить те свiтло науки, що i в нас засвiтилось. Помре старий гетьман, тодi нам треба повернути знов до Польщi. Тiльки в Польщi ми, i пани, й козаки, зможемо вдержати свої права та привiлеї, - сказав Немирич.

 - Я й сам бачу, що нi волi, нi науки Москва не понесе на Україну, а понесе тiльки грубих, здирливих та лайливих бояр, - обiзвався Iван Виговський.

 - Тодi нам треба б заснувати на Українi вищi європейськi школи для мирської науки, унiверситети, от хоч би в Києвi та в Вiнницi або деiнде, - тихо промовив Немирич.

 - Ой, треба б, треба б! нема що й казати. Може, колись i заснуємо, - промовив Iван Виговський i задумався. В його майнула думка, як би то взяти в свої руки гетьманську булаву, щоб здiйснити отi золотi мрiї Немиричевi та й свої на добро, на просвiтнiсть рiдної України.

 - Тiльки шкода, що гетьман знiс унiю... Навiщо було зачiпати унiю? - обiзвався з кутка старий Остап Виговський.

 - Нi, тату! Унiї нам не треба, - сказав Iван Виговський. - Од неї в нас тiльки сварка та змагання i мiж нами самими, i в нас з поляками. Найкраще, як дома одне стадо та один пастир. З ляхом дружи, а камiнь за пазухою держи! Ляхи не повиннi микатись в нашi справи, хоч би ми й [були] пiд Польщею.

 Вже мiсяць високо пiдбився вгору, а гостi ще довго сидiли та балакали про невiдому будущину України, про її просвiту та вольнi права. Але в усiх тiльки й мови було про права шляхти, котра в Європi вже втрачувала свої геть-то вже широкi феодальнi привiлеї, як шкiдливi для широкого розвитку народу й городян.

 - Як будемо коли пiд Польщею, то козакам треба зрiвняти свої права з великими привiлеями польської шляхти i стати шляхтичами на Українi; отодi нами нiхто не насмiлиться орудувати по своїй вподобi: нi король, нi сейм в Варшавi, нi цар, нi бояри, - сказав Немирйч, встаючи з-за стола.

 Iван Виговський задумався, похиливши голову, i мовчав. В його мигали думки про уклад на Українi, який треба було запровадити, який здавався Немиричевi i йому найлiпшим.

 "Немирйч каже правду: найлiпше було б, щоб козаки мали права й привiлеї на Українi, якi має польська шляхта в Польщi", - майнула думка в Виговського.

 Чи думали, чи гадали цi найпросвiченiшi люди свого часу на Українi, що великi шляхетськi привiлеї впадуть вагою на народ, i що вони самi потонуть з своїми нащадками в польському шляхетському морi, а їх нащадки, споляченi до п'ят, стануть ворогами Українi й народовi...

 Ще довго балакав Немирич i розказував про пишнi чужоземськi краї. Гостi повечеряли на ганку i розпрощались з господарем. Господар поклав спати Немирича в своєму покої, а сам послався на ганку на лавi i лiг на одпочинок. Але сон не брав його. Мiсяць високо пiднявся на небi, i на ганок впала тiнь. Виговський згадав Олесю, згадав Київ в мiсячному сяєвi... А в його думцi виникали якiсь чудовi чужоземськi здоровi мiста десь над Рейном, десь над морем в Голландiї. Вiн неначе бачив кораблi в портах з багатою вантагою усякого дорогого краму, нiби бачив якiсь собори пишнi, високi, бачив школи. I це усе вiн переносив в своїй думцi на Україну: багатi кораблi уявлялись йому вже на Чорному морi, а школи - в Києвi, на Українi... I йому забажалось взяти в руки булаву, щоб тiльки позаводити це усе i на Українi.

  Гетьман Богдан вже був старий i часта нездужав. Виговський знав, що йому зосталось недовго жити i передпочував, що вiн сам швидко буде обраний на гетьмана. Сам Богдан, вже зовсiм слабий, покликав до себе старшину i просив вибрати за гетьмана не свого молоденького сина Юрiя, а досвiдного у всiх козацьких справах Iвана Виговського або полковника Лисницького. Наїжджаючи в Київ до Олесi, Виговський оповiдав Олесi про волю гетьмана, про свої надiї. Честолюбнiй Олесi ця думка сподобалась.

 - Ото якби менi довелось в'їхати в Чигирин гетьманшею! От би я тодi пiдвела голову вгору i показала б себе своїй гордовитiй та неласкавiй до мене рiднi! - говорила Олеся Виговському. - Тодi б i вона схилила голови передо мною. Ой, яка б я була рада! Я в'їхала б в Чигирин пишно, як польськi королеви в'їжджають в Варшаву, бо хiба ж я тодi не була б королева на Українi або трохи не королева? - говорила Олеся, розпускаючи свої смiливi мрiї, котрi збурювали її честолюбну натуру, перейняту в наслiдок од гордовитого й честолюбного свого батька Богдана та матерi, з роду князiв Соломирецьких.

 - А знаєш, моє серце, що твої мрiї можуть справдитись навiть швидше, нiж ти гадаєш? - говорив Виговський. - Гетьман зовсiм недужий, i слабiсть в його смертельна. А пiсля його тiльки мене оберуть за гетьмана, принаймнi доки гетьманiв син Юрiй скiнчить науки в Київськiй академiї. Душа моя почуває, що так воно станеться.

 - Ото я була б рада! Ой, яка б я була тодi щаслива! Хоч би на кiлька рокiв менi того блиску, тiєї слави, того високого становища! - марила Олеся, сидячи поруч з Виговським на софi. - I знаєш що, мiй коханий Iване? Я готова зостатись в Києвi, аж доки не помре старий гетьман, хоч я люблю тебе, i мене без тебе бере нудьга. Як тебе виберуть за гетьмана, тодi я в'їду в Чигирин, мов королева.

 - Про мене й зоставайся в Києвi, хоч менi важко жити без тебе. Але я вже не молодий: серце моє любить тебе тихо, як тихо грiє осiннє сонце, - говорив Виговський.

 - Тiльки приїжджай до мене з Чигирина частiше!

 - Ой, важко менi жити без тебе в Чигиринi солом'яним удiвцем, - сказав Виговський, зiтхнувши, - але для тебе я готовий на все згодитись.

 I сталося справдi так, як говорив Виговський.

 27 iюля 1657 року помер гетьман Богдан. Ще перед смертю Богдана козацькi полковники, поважаючи старого Богдана, обрали за гетьмана його сина Юрiя, не вважаючи на те, що сам Богдан радив їм вибрати за гетьмана або Лисницького, або Виговського. Але як тiльки помер Богдан, козаки схаменулись i почали нарiкати, що над ними постановили гетьмана, котрому було всього шiстнадцать рокiв, i перестали покорятись Юрiєвi. Юрiй питав поради в Виговського, що йому вчинити.