Гетьманша, одначе, справила для Маринки не бучне весiлля. Гостей запросила небагато. Гетьманша не звiлiла виставляти на столи багато горiлки, медiв та вина. Гостi встали з-за столiв тверезiсiнькi. Демковi тiльки трохи зашумiло в головi. Як тiльки почало смеркатись надворi, осавулиха попросила, щоб гетьманша дозволила скривати молоду. Свiтилки та свашки винесли на вiку дiжi парчевий очiпок та дорогу бiлу намiтку. Маринцi завертiли голову намiткою. Конi стояли вже позапряганi. Час було перевозити молоду, а од Суботова до Чигирина було неблизько. Молодих посадили на один вiз, старi сiли на другий. Гостi вийшли їх проводжати. Сам гетьман почастував на дорогу Демка, i його жiнку, й молодих. Гостi й господар випили "до колiс". Демко й стара Демчиха запросили гетьмана, гетьманшу i гостей до себе на обiд на другий день. Конi рушили i полетiли з двору, неначе їм хто приставив крила. Зiнько гнав конi що було сили, неначе хотiв як можна швидше наздогнати в дорозi свою долю.

 Другого дня прибули на хутiр до осавула Виговський, гетьманша, Якилина Павловська, брат осавулихи Тимiш Носач i ще кiлька значних гостей. Приїхала й стара гетьманша Ганна Хмельницька. Значнi гостi вже застали в Демковiй свiтлицi i на ганку чимало козакiв, осавулових родичiв та знайомих з давньої козацької старшини, котрi вже покинули козакування i одпочивали на старостi лiт по своїх хуторах, левадах та садках. Демчиха звелiла накривати столи на причiлку хати в садку, бо свiтлиця була невелика й тiсна. За довгими столами посiдали гостi. Демко викотив з льоху старої горiлки. Демчиха заставила стiл здоровими бутлями з горiлкою та старим медом. Демко не жалував горiлки та медiв i часто частував гостей. Чарка ходила кругом так швидко, неначе її хто поганяв батогом. Гетьман пив мало, i то бiльше для людського ока. Гетьманша випила тiльки пiвкухлика меду i сидiла мовчки. Катерина Вйговська i тут говорила i за себе, i за гетьманшу. Козачки, родички Демковi, сидiли мовчки i тiльки поглядали скоса на гетьманшу. Гетьманша все мовчала.

 - Горда наша гетьманша! не хоче з нами говорити, навiть не дивиться на нас, - шепотiли козачки одна до другої. - Горда, бо шляхтянка; нехтує нами, козачками, а гетьман добрий та ласкавий: говорить з усiма.

 Ганну Хмельницьку посадили за столом поруч з гетьманшею, але стара гетьманша й слова не промовила до молодої гетьманшi i все говорила з своїми пасербицями, Катериною та Оленою.

 З початку обiду усi сидiли за столом тихо; усiм було нiяково говорити голосно за столом, де сидiла гетьманша-шляхтянка. Але, випивши по шостiй та по сьомiй чарцi, старi козаки забули про гетьманшу i заговорили голосно.

 Пiднявся веселий гомiн, пiшла розмова весела й смiлива. В кiнцi обiду багато козакiв було п'яненьких. Старi козаки кружляли мед здоровими кухлями. Чарка все частiше ходила кругом, аж бiгала, неначе стала навiжена. Гетьманшi не подобалося це частування, не подобався той гомiн та крик п'яних козакiв. Вона була рада, як обiд скiнчився i декотрi гостi встали з-за стола. Музики посiдали на ослонi i зараз вдарили метелицi. Молодшi козаки та козачки не втерпiли i пiшли в танець. Земля застугонiла пiд козацькими пiдкiвками. Закаблуки рвали траву цiлими кущами. Трава летiла вгору i в одну мить протоптане мiсце зачорнiло, неначе вбитий довбнею тiк. Старi полковники та козаки сидiли за столом i дивились на танцi. I не в одного з них дрижали жижки до танцiв пiд червоними сап'янцями. Не один з них згадав лiта молодi.

 - Та й танцюють же палко, нема де правди дiти! Ото танцюють! ото працюють! Неначе в битвi б'ються з татарами, - промовив Демко.

 Гетьманша трохи посидiла, подивилась на танцi i попросила осавулиху подавати варенуху в свiтлицю. Вона встала i пiшла в свiтлицю. За гетьманшею пiшла Якилина Павловська, дочка Богдана Катерина Виговська, Олена Нечаєва, осавулиха та ще кiлька старих козачок. Решта гостей i гетьман зостались за столом, щоб допивати горiлку та меди. Напившись варенухи, гетьманша й гетьман попрощались з Демком та Ольгою, попрощались з гiстьми i виїхали з двору. Гостi сидiли за столами i пили, доки не смерклось надворi.

 Маринчина мати ще три днi пробула в Демка; ще три днi збиралася до Демкової хати рiдня та близькi товаришi-козаки. Ще три днi гуло одгуком весiлля в Демковiй хатi, в Демковому садку.

 Четвертого дня гостi розiйшлися. В Демковому хуторi настала тиша. Маринцi все здавалось, що вона в гостях в осавула на хуторi, що вона ще трохи погостює i швидко виїде з Зiньком до матерi в Київ. Четвертого дня вранцi Маринчина мати виїхала в Суботiв до гетьманшi. Маринка заплакала, прощаючись з матiр'ю. Аж тепер, на прощаннi з матiр'ю несподiвано спало їй на думку, що вона зостається з старим осавулом, котрий не любить шляхти, не любить гетьмана й гетьманшi. Вона забула на той час i про Зiнька, i про ласкаву до неї осавулиху, i в її думках все з'являлась здорова постать старого свекра, його неласкавий вид, насупленi товстi брови, їй чогось здалося, що вона зостається на хуторi тiльки з одним старим осавулою, i сльози рiчкою полились з її очей.

 - Не плач, дочко! Звикнеш до нового мiсця. I я колись плакала, як мене привезли сюди, в хутiр, а тепер, хвалить Бога, звикла i вiк свiй iзжила в цьому хуторi i люблю тепер цю оселю, як оселю рiдного батька. Те буде i з тобою. Ой Господи милостивий! Така вже наша жiноча доля. Не там доводиться вiк вiкувати й помирати, де ми родились та дiвували. Ой Господи наш милосердний! - говорила осавулиха i сама не зоглядiлась, як i собi заплакала i тiльки завдала Маринцi жалю.

 Старий батько увiйшов у свiтлицю i кинув оком на Маринку та свою жiнку.

 - А чого це ви розревлися, неначе на похоронi? I стара чогось проливає сльози? - сказав осавула. - Чи не надумала оце ти, стара, мене кидати на старостi лiт? Ти, Маринко, не дуже вважай на свекрушинi сльози та зiтхання. Твоя свекруха ладна щогодини зiтхати та щодня сльози лити, чи там за курчатами, чи за каченятами, чи за телям, а то й за чортма-чим. Така вже в неї кисла вдача, неначе вона все носить кислицi в пазусi та все їх куштує. А коли ти вдалася в свою свекруху, то ви вдвох, боронь. Боже, ще затопите мiй хутiр своїми сльозами.

 Маринка втямила нiби в неласкавому голосi свого свекра потайнi жарти i разом перестала плакати. Але вона все боялась свого свекра, одникувала од його, боялась зоставатись сама з ним в хатi. Старий свекор чогось нагадував їй здорового степового орла, од котрого вона ховалась пiд крила то доброї свекрухи, то свого коханого Зiнька. Вона примiтила, що Демко все поглядає на неї скоса, все неначе не йме їй вiри, все неначе дише на неї важким козацьким духом... "Ой, коли б не заклював мене на смерть цей страшний степовий орел, цей осавул!" - думала бiдна Маринка, поглядаючи на старого осавула, на його довгi вуса, неначе жменi пом'ятих конопель, висмикнутих з його здоровецької голови, неначе з повiсма.

 - Годi вже вам пхикати та сльози лити, а то ще в свiтлицi од ваших слiз стане повiддя. Йдiть лучше до пекарнi та готуйте обiд, бо вже час наставляти борщ, - говорив старий осавул.

 Осавулиха з Маринкою пiшла до пекарнi i заходились варити обiд. Впоравшись коло печi, вони накрили стiл. Усi посiдали за стiл обiдати. Наймичка подала борщ. Борщ вийшов не дуже смачний. Осавул насупився. Зiнько виголодався i мотав, не розбираючи, чи добрий був борщ, чи недобрий.

 - А котра варила борщ? чи стара, чи молода? Щось борщ не дуже смачний, не козацький, а нiби шляхетський, солоденький, - сказав старий осавул, не то жартiвливим, не то докiрливим голосом.

 - Та це я варила, - обiзвалась осавулиха, - Маринка тiльки накладала в горщок закришки та м'яса.

 - Чи через сльози та кислицi, чи через весiлля не вдався тобi борщ? - чiплявся старий до жiнки.

 Зiнько мовчав. Мовчала й Маринка. Не огризалась i стара мати. Смутнi Маринчинi очi стали ще сумнiшi: їй все здавалось, що вона сiла за стiл обiдати з ворогами.

 - Привикай тепер, Маринко, до простих козацьких звичаїв, до простої їжi, до простої страви. Часом моя стара спартолить таку потраву, що зветься жеримовчки. Ти, певно, не їла такої козацької потрави. Привикай i до простої роботи, бо ми люди небагатi й простi i не любимо посиденьки та походеньки справляти, як буває в панiв, - обiзвався старий, уплiтаючи на всi заставки шматки печенi, котрi вiн брав з полумиска - дерев'яною здоровою ложкою з загнутим держалном, схожим на карлючку.