Ольга засмiялась, осмiхнувся й син.

 - Може, й набрехала, бо ти справдi не журився нiколи, одколи тебе зазнаю, але не всi люди на тебе схожi: один любить з маком та з медом, а iнший - з перцем, - сказала Ольга.

 - Я з тих, що люблять з перцем та з хрiном, - промовив Демко Лютай. - Вже як тяжко доводилось нам пiд Кумейками, як нас розбили ляхи, а й тодi не журився, бо згадував, що наше дiло вже не вмре навiки. Отже ж, i не вмерло! Богдан пiдняв його з смертельного лiжка i поставав на ноги. Але скажи ж, стара, з якої це причини наш Зінько сумує?

 - От там вона! - сказала Стара i махнула рукою до Чигирина на той куток,, де стояв гетьманський палац.

 - Де ж то, там? В тих виводах та криничаних журавлях, що манячать в мiстi? Чи, може, в тих наших воротях, на котрi ти показуєш? - спитав Демко.

 - Не в виводах i не в воротях, а в гетьманському палацi, а може, i в гетьманському садку теперечки та причина, - сказала Ольга.

 - Ага-га! А справдi, ти розумна, з бiса! Це, мабуть або Маринка Павловська, або Христинка Стеткевичiвна. Он куди воно закарлючилося! - обiзвався Демко.

 - А ти ж думав куди? Авжеж туди. Тiльки горенькюо, що Маринка - шляхтянка, а шляхтянка нам не до пари. Не пристане до лиця шляхтянка нi нам, нi нашому дворовi, - сказала Ольга.

 - Чом же, мамо, шляхтянка не пристане нам до лиця? Хiба ж ми, козаки, не люди?-обiзвався син.

 - Та, сину, й люди, але...

 - Але, бач, шляхтичi злiпленi не з святої землi, а з пшеничного тiста, хоч паляницi з них'виробляй. Тiльки те лихо, що добрий козак паляницею не наїсться. Нема в свiтi нiчого тривнiшого, як святий чорний хлiб, - жартував старий Демко.

 - Та як би пак були паляницi, то й то не бiда, а то якiсь пундики на яйцях та на молоцi, - жартувала й собi стара.

 - Може, Зiньку, тобi забажалося пундикiв? Може, ти хочеш сватати Маринку? - пiшов навпростець батько.

 - Не знаю, тату, що вам на це одповiдати, бо до сватання менi ще так далеко, як звiдсiля до Києва, або й далi, - сказав син i задумався.

 - А до залицяння то близько звiдсiля, - додала мати. - Тiльки хтозна, що вийде з того залицяння. Ох, ох! Маринка не нашої верстви людина. Ох Боже мiй! - сказала мати i зiтхнула.

 - Ну, вже й ох! вже й почала стогнати. Ще нi сiло нi впало, а вона й охає! Хвалити Бога, i спасiвських мух ще не видко, а вона вже й ох! - промовив Демко.

 - В неї рiдня шляхетська, в неї рiдня гетьманша Виговська та князi Любецькi, Соломирецькi, Огiнськi та ще якiсь там сенатори, чи що. Не для тебе, сину, ця калина саджена, не для тебе й Маринка зряджена. Ох Боже мiй! Тiльки занидiєш, зачеврiєш та замучиш себе залицянням, а з того нiчого не вийде, бо за тебе, сину, не видадуть Маринки. Ох, ох! - сказала мати.

 - Мамо, схаменiться! Ви говорите так, неначе я вже заслав старостiв до Маринки по рушники, - сказав син.

 Старий Демко пахкав димом з рота i осмiхався.

 - Та це твоїй матерi прийшла вже година охати, бо швидко корови та вiвцi прийдуть з череди, то треба буде заходжуватись коло роботи. Це через корови та через дiйницi вона охає, а не через Маринку, - говорив Демко i все осмiхався з-пiд кудлатих довгих вусiв.

 Тим часом в воротях з'явився один старий сивий козак, такий старий, як i Демко Лютай, в вишневому жупанi iз коротким кривим цибуком в зубах, на котрому стримiла люлька така завбiльшки, як добрий кулак. То був козак Мiняйло, сучасник битви пiд Кумейками. Високий i довгоногий та сухорлявий, Мiняйло дибав через двiр, наче журавель через поле, i простував до ганку. Вiн поздоровкався, скинув шапку з червоним верхом i поклав її на верхньому схiдцi ганку. Зараз за ним прийшло ще кiлька старих сивих козакiв, що брали спiл в битвах з поляками ще за Богдана Хмельницького. Їх поминули сотнi польських куль, неначе якимсь чудом, i вони повертались до Чигирина живi, хоч i пошматованi польськими шаблями. В одного тягся смугою синiй рубець через усю щоку, в другого синiли шрами на лобi, в третього було тiльки одне вухо, а друге вiн загубив пiд Корсунем в битвi.

 Старi козаки привiтались, поклали шапки рядочком на схiдцi i посiдали в ганку на лавках. Стара Ольга оступилась з мiсця i стала в дверях. Цi старi козаки трохи не щодня навiдувались до осавула Лютая, щоб побалакати про старовину, про давнi битви, та в гуртi покурити люльок та смикнути по добрiй чарцi горiлки.

 - А що, Демку? чи ти чув, що задумав вчинити наш новий гетьман? - почав балакати Мiняйло.

 - Чув, чув. Вiн задумав знов пристати до Польщi i потягти за собою й Україну, але це нiсенiтниця, - сказав недбайливо Демко. - Україна не телиця, не потягнеш її за роги налигачем.

 - Це, мабуть, гетьманша його пiдбиває, бо вона шляхтянка i не любить козакiв. Дуже вже її манить польський дух, як кота сало, - сказав один сивоусий козак.

 - Ох Боже мiй! про гетьманшу недобра слава йде помiж козаками в Чигиринi, - обiзвалась з порога Ольга. - Ця нова гетьманша не те, що стара гетьманша, Ганна Хмельницька. Щось вона трохи закарлючилась на другу Богданову жiнку Чаплинську. Ой Господи! який тепер свiт настав!

 - Як збунтується гетьманша, то ти, жiнко, збирай жiноцьке вiйсько та й качай на неї з гармат та рушниць! - сказав Демко.

 - То й зберу! А ти думаєш, не зберу? Та й буде гетьманшi й полякам те, що вчинили козачки та молодицi ляхам в Трилiсах та в Бушi, - сказала Ольга. - Коли прийдеться круто, то й козачки стануть з рушницями на ворога. Ой Боже наш милостивий! Коли б тiльки Бог не попустив, щоб до цього дiйшлося. Ох, ох!

 - Це гетьман хоче запровадити на Українi польськi шляхетськi порядки, хоче для козацької старшини добути шляхетських привiлеїв, хоче, щоб польська шляхта вернулась на Україну, - сказав Демко.

 - Пху! - плюнув Мiняйло на один бiк.

 - Пху! - плюнув один старий козак на другий бiк.

 - Не дiждуть вони цього! - крикнув Мiняйло. - Ми знов станемо в козацькi ряди! Ще раз помiряємось з польською шляхтою шаблями.

 - I навiщо полковникам та сотникам те шляхетство? Хiба на йому буде м'якше спати? хiба його в голови покладеш чи пiд себе пiдстелиш? Не знати що задумав гетьман! Усi на Українi повиннi бути рiвнi i мати однаковi привiлеї. Навiщо ж так воно, що одному привiлеїв з головою, а другим нема нiчого, тiльки латанi свити? - промовив молодий Зiнько.

 - Розумнi слова приємно й слухати. Збулись вже ми клопоту, а тут тобi й на! - сказав Демко, очевидячки, радий, що син потрапляє в його думки.

 - Бились, бились, войдувались з польським вiйськом, дiйшли до кiнця, а тут тобi й на закарлючку! Ет, чортзна-що вигадує гетьман! - обiзвався Мiняйло.

 - Скiльки людей вигубили, а тут тобi й на! - обiзвався один козак.

 - Це правда, що починай знов спочатку: випили пляшку лиха до дна - знов наливай пляшку, коли в пляшцi дно видко! Гетьман углядiв сухе дно в пляшцi i ну наливати знов, - сказав Демко.

 - Але вiн i сам вп'ється на смерть. От тобi, гетьмане, тодi й на! - сказав Мiняйло.

 - I сам вп'ється на смерть, i впоїть на смерть Україну, - сказав Демко Лютай.

 - Але ми не попустимо цього! нiколи не попустимо! Знов станемо коло мушкетiв! Знов вдаримо з гармат на шляхту! - крикнув старий Мiняйло, схопившись з мiсця, i заточився. Старi ноги вже згинались пiд його легкою сухорлявою фiгурою, неначе пом'яте стебло жита.

 - Не попустимо гетьмановi! Нехай i в головi собi не покладає цього! - кричали козаки. - Залили нам польськi пани аа шкуру сала! Цього ми нiколи не забудемо!

 - Вже до його вчащають якiсь Беньовськi, якiсь шляхтичi. А вiн з ними панькається, як з цяцьками. Все цьом та цьом в морду то одного, то другого! - кричав Мiняйло, хитаючись на тоненьких ногах.

 - Поцьомкаються, поцiлуються, та на тому їх дiло й спиниться: тпру! далi не повезе! - сказав один козак, бренькнувши перетятими впоперек товстими губами.

 - Недолюдок, а не гетьман! Сам, бач, шляхтич, родом з голопузої полiської шляхти. Але, бач, ми-то кислицi! з нас-то квас! - говорив Демко. - Шляхта, бач, наша, хоч i православна, але пнеться та дметься, хоч би й мав очкур луснути.