А Бібігуль нічого не чула. Спочатку вона справді була зомліла, але потім поволеньки прийшла до тями. Тільки не ворушилася: навіть очей розплющити — й то не могла. Вона чула — щоправда, мов здалеку, дуже здалеку, — як перемовлялися між собою отці—єзуїти, як говорили вони про те, що дівчина, здається, вмерла. Чула, як вони кололи їй руки булавками, — їй було боляче, але вона не могла ні відсмикнути руку, ні зойкнути. Не могла — і все…
Вона лежала в темниці, й здавалося небораці, що пливе в якійсь невідомій ріці вічності. До неї долинали звуки, але вона не могла на них відповідати. їй було страшно, коли з темниці йшли святі отці. Тоді вона чула, що десь неподалік шкребуться миші. їй було страшно, що пацюки можуть її покусати, обгризти, а вона не зможе навіть прогнати їх із себе…
На щастя, святі отці продовжували на щось надіятися. Тому вони майже весь час були біля неї…
Та от вона почула, що Казимеж Походзіло сказав:
— Померла вона, і немає на що сподіватися… Треба поховати її…
— Прийми, Господи, невинну душу, — мало чи не проспівав отець Влязло, і Бібігуль уявила, як зараз він поводить своєю вужачою головою…
Потім прийшла Фатьма. Бібігуль чула, як туркеня носила воду, проганяла єзуїтів, як роздягала її, як, плачучи, почала обмивати. «Боже мій, навіщо все це вона робить? О господи, та ж це мене після цього покладуть у домовину! Покладуть у домовину і поховають, засиплять землею! А я ж жива!.. Фатьмо—ханим, не роби цього!.. Я ж жива!»
Фатьма—ханим, схлипуючи, обмивала тіло дівчини, і Бібігуль ніяк не могла їй сказати: «Фатьмо—ханим, я жива! Подивися на мене, подивися на мої очі, я зараз спробую їх розплющити!» Та не могла Бібігуль не те що розплющити своїх очей — вона не могла навіть кліпнути віями…
Але Бібігуль відчувала якусь непевність у руках Фать—ми. Вона не знала, що це — від того, що туркеня чує, як гнеться тіло дівчини. Адже Фатьмі довелося обмивати не одного покійника чи покійницю — і вона добре запам’ятала їхні закляклі тіла. А тут тіло не заклякле, не задерев’яніле — і все одно ніби неживе…
Бібігуль чула, як Фатьма витерла її, потім почала одягати… Дівчина відчувала добрі, легкі руки туркені, чула її подих у себе на лиці, хотіла ворухнути бодай пальчиком руки, але їй це ніяк не вдавалося… Нарешті відчула: Фатьма поклала її на спину, випрямила ноги, склала на грудях руки. Ось вона почала поправляти волосся на голові, поклала пальці їй на повіки. Бібігуль зібрала всі свої сили, щоб поворухнути повіками, але не змогла — вона тільки обік повела очима…
І тут рука Фатьми, мов опечена, відскочила від повік Бібігуль.
— Вона жива! — закричала Фатьма на всю темницю. — Вона ворухнула очима! Вона жива! — кричала жінка то по—турецьки, то по—польськи, то по—українськи. — її не можна ховати в яму!
Заскочили святі отці—єзуїти, почали вмовляти стару туркеню, що то їй привиділося, що дівчина, на превеликий жаль, померла і що треба її відспівати й віддати землі… Але Фатьма не могла заспокоїтися: вона доводила, що своїми ж пальцями почула, як ворухнулися очі Бібігуль. Ні, це їй зовсім не здалося, як намагалися довести святі отці Влязло й Походзіло; якби їй здавалося, то це здалося б одному її пальцеві, а то ж вона почула це двома пальцями! Отже, нехай святі отці скажуть панові Сондецькому, що Бібігуль іще жива, що є надія на її одужання!..
Отці—єзуїти пішли до пана коронного стражника і поділилися з ним розповіддю Фатьми. Виявляється, що красуня Ганнулечка з Переяслава не померла, а просто тяжко зомліла й ніяк не отямиться. Але ж рано чи пізно все це має скінчитися — і будемо сподіватися, що скінчиться все щасливо; ну, а якщо й нещасливо — то все в руках Всевишнього! Одне слово, треба почекати!
Святий отець Казимеж Походзіло мовив, що, може б, варто було дати знати батькам хворої — хай би, мовляв, приїхали та забрали дівчину додому. Але пан Сондецький люто зиркнув на недоладного єзуїта і заявив, що дівчина — кругла сирота, що в неї немає ні батька, ні матері, що Ціпурини — це чужі для неї люди, отже, й казати їм нічого не потрібно!
Одне слово, біля зомлілої Бібігуль залишилася одна Фатьма. Цілими днями вона сиділа в кімнаті з каганцем і дивилася на дівчину. Дивилася і думала: як же вона, Фатьма, не збагнула одразу, що це — туркенька! Кілька разів щось промайнуло було в голові, та потім Фатьма відганяла від себе ці думки. Одного разу, щоправда, вирвалося з вуст Бібігуль: «Алчак—ханим!» Але потім вона пояснила панові Сондецькому, що сказала не «алчак», а «оця». Та й вилетіло одразу ж з голови Фатьми все це, бо саме в той момент пан Сондецький надто розізлився на Фатьму. Хитра дівка, розумна дівка, вперта і наполеглива! А з якою гідністю відповідала вона панові Сондецькому, а як не злякалася вона собак, а перед тим — пістоля! Не впала на коліна, не просилася, не хитрувала, аби ціною гідності рятувати життя! Впала тільки тоді, як зомліла. Впала з страшним дерев’яним стуком. Як мертва! А то — стояла!..
Ех, якби Аллах був милостивий до Фатьми, то мала б вона дітей! І якби в неї була така донечка, як Бібігуль, — вона була би щасливою безмежно! Не судилося…
Якби вдалося передати в Переяслав Ціпуринам, що їхня Ганнуся—Бібігуль у канівському замку, в темниці, на сіні лежить непритомна! Але що вони можуть зробити, аби виручити дівчину? Хто пропустить їх у цей замок, хто дозволить їм винести з темниці свою прийомну доню?!
Якби ж Фатьма знала, що Яремкова сестра Марійка одружена за Петром Скрипником, одним із найголовніших радників Йова Борецького та Михайла Дорошенка, якби ж вона знала, що Марійка може лікувати найважчі хвороби, то вона би кинула все і помчала би до Переяслава!
Кинула б!.. А на кого залишити Бібігуль? На тутешніх пацюків? Слава Аллаху, що вона ще має можливість ходити у цю тюрму, тут її всі знають! А що буде, як вона зникне на два дні? Це ж найменше треба мати два дні, щоб дістатися до Переяслава і назад на доброму коні! Та якщо виявлять, що її нема, то тут же накажуть варті перенести Бібігуль в іншу темницю, а Фатьму більше не пускати! І заїдять дівчину пацюки живцем.
Отак минало літо, а Фатьма ніяк не могла придумати, як урятувати Бібігуль…
Та одного разу прийшла їй думка, від якої аж похололо в серці.
А що, коли винести Бібігуль ізвідси, з замку? Винести на цвинтар! У домовині! Винести, поховати, а потім помчати до Переяслава, до її нерідних батьків, розповісти про все, разом з ними примчати назад, відкопати сонну Бібігуль і відвезти на Гаптарівську вулицю! Головне — якщо вона, Фатьма, раптом зникне, то це вже не зашкодить Бібігуль! Хай її шукають, а вона тим часом зробить свою справу!
Але ж… Але ж… Скільки разів чула стара Фатьма розповіді про нещасних покійників, отаких, як Бібігуль, що їх закопували в землю живими, а вони там прокидалися, намагалися вилізти з домовини і задихалися! Що ж зробити, щоб такого не сталося з Бібігуль? Може, вона все—таки хоч щось чує? Адже, коли Фатьма приклала тоді руки до її повік, вона почула цей дотик і ворухнула очима. То, може, вона почує й слова?
Фатьма почала по—турецьки оповідати Бібігуль про те, що надумала. Вона не хотіла, щоб хтось із вартових підслухав. А ще вона думала про таке: слова турецької мови, рідної мови Бібігуль, може, проникнуть їй далі в серце, і вона краще зрозуміє, про що йдеться…
Фатьма розповідала, розповідала про одне й те ж — щодня, щогодини. Бібігуль лежала непорушно…
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ, який має на меті оповісти про деякі деталі польсько—турецьких переговорів щодо укладання нової мирної угоди
Вісник Григорій Гладкий писав у своїй цидулі до самого царя всія Русі Михайла:
«Нинішнього, государю, 7135 вересня у 2–й день під турецьким городом Ячаковом почалися переговори між військом османського государя і військом Речі Посполитої, а також військом самовільних і лестрових козаків запорізьких черкасів. І турецьких, государю, ратних усіляких людей було, як відомо нам стало, чи то десять, чи то двадцять тисяч, а польських ратних людей, піших та кінних, було дві тисячі, а самовільних козаків запорізьких черкасів було дві тисячі без ста, а лестрових козаків запорізьких черкасів була одна сотня, і козаки були всі кінні. І було ще, государю, у капітана—баші турецького нечестивого Бекіра 24 армати, а у регіментаря війська Речі Посполитої брацлавського хорунжого Степана Хмелецького 3 армати, а у полковника самовільних і лестрових козаків Андрія Закривидороги 3 арма. ти, а всього християни мали б армат. І мав де, государю, отой Бекір наказ од самого государя османського Мурада побудувати п’ять нових кріпостей від Бугу до Дніпра, аби не давати виходу ні козакам, ні польським людям на Чермне море. І мудрістю, государю, а також хитрим військовим поводженням люди Хмелецького та Закривидорогіна не дали оному Бекірові—баші разом з приязним йому господарем молдавським Мироном Могилою побудувати оті нові кріпості і повели справу так, що люди Мирона Могили так і не з’єдналися з ратними та іншими людьми Бекіра і мусили кожен у свій спосіб рятуватися від бід та нещасть. І відступивши до города Ячакова і втративши свої обози, оний Бекір погодився вести з християнами переговори про укладання нової мирної угоди про дружбу й любов між Османською імперією та Річчю Посполитою. І в тій угоді, государю, чимало писано слів про любов османів до ратних та інших людей Ляхистану, але нічого не сказано про оні 5 кріпостей. Не сказано нічого там, государю, і про лихі заміри щодо твоєї землі і твоїх людей. І не сказано, государю, що польський—де государ повинен пильнувати за самовільними козаками запорізьких черкасів…
А з сею, государю, відпискою до тебе, государя царя і великого князя всія Русії, посилаю аз, холоп твій, чернігівця Понтелейку Замятенчиного жовтня 7 дня, і звели, государю, йому відписку подати в Розрядному Приказі твоїм государевим думним дякам, і звели ще, государю, допитати його у Приказі закордонних справ дяком Афанасієм Мірязьєвим».
