Андрій Закривидорога сам рушив настрічу Недайборщеві. Не доїхавши ста кроків, стрибнув з коня і побіг до старого козака. Обнялися, почоломкалися. Недайборщ добре знав Закривидорогу — не знав тільки, що той зараз полковникує і йде назирці за турками.

— Ну, то як? Я істину возглаголив найхоробрішому Бекірові—баші? — запитав Закривидорога.

— Якому ще Бекірові? І що за істина?

— Бекір — це доводця всього турецького війська, яке приперлося сюди й яке ми зараз конвоюємо на Ячаків. А істина така: я сказав йому, що отих галер, які ви мали стріти й потопити, він не діждеться до другого пришестя.

— Велику істину ти возглаголив, Андрійку! — засміявся Недайборщ і заходився запалювати свою люльку, бо надто в душі його заграло. — Тільки, — втягуючи в себе димок із люльки, мовив Недайборщ, — тільки чому ти, — випускаючи з себе хмару диму, від якої через три хвилини чхне навіть Андріїв кінь—бахмат Урхан, — конвоюєш турків на Ячаків, а не на Київ чи Варшаву?

— У нас замало сил. У мене двадцять сотень. У Хмелецького — стільки ж. А турків — утричі більше… Крім того, маємо суворий наказ від його крулівської мості — не порушувати миру. Ми ось Бекіра хочемо змусити біля Ячакова підписати ще один трактат про мир. І він підпише, нікуди не дінеться. А як не підпише — то йому свої ж зроблять секім—башка!

— Чим допоможете мені й моїй орді? — запитав Недайборщ.

— Маємо чим, — відповів Андрій. — Мого коня я тобі не віддам, не дивись так ласо на нього. Це той кінь, що мені життя врятував. Але дам тобі не гіршого коника — самого Бекіра—баші. А Бекір покатається й на шкапині. Він у мене зараз у полоні сидить — заложником!..

Недайборщ випустив таку густу хмару диму на Закривидорогу, що той аж закрутив носом.

— Даємо тобі два обози з харчами, перейняті нами, даємо трохи коней для твоїх козаків. Дорога від Брацлава до Умані хороша. Я тебе попрошу, дорогий Карпе, заїхати в жіночий монастир біля Умані — там ігуменею чесна мати Параскева — моя тітка. І обов’язково — до панів Калиновських, що володіють Уманщиною й не тільки. Я знаю, що останні тебе стрінуть так само, як мене, — по—хамськи. Мені це треба! Будемо йти назад — я заскочу туди й нароблю шелесту. Але ти шелесту не роби…

…Коли воїнство Недайборща, вже на конях, уже нагодоване й веселе, проходило надвечір повз намет, де сидів, припавши до віконечка, найхоробріший з найхоробріших Бекір—баші, — це було вражаюче видовище. Бекір зрозумів, що він вчинив вельми мудро, погодившись на почесні умови Закривидороги.

Козацький полковник з’явився в наметі без попередження. Тому Бекір—баші надто пізно відірвався від віконечка в наметі.

— Може, славний Бекір—баші має бажання пограти в шахи? — запитав Андрій.

— З охотою, — відповів Бекір. — Треба віддатися високим думкам.

Розставляючи шахи, найхоробріший з найхоробріших мов би між іншим запитав:

— Це — ті, що були на морі?

— Еге ж, — відповів Закривидорога, роблячи свій хід (сьогодні він грав білими).

— Мені здається, що отой сивовусий попереду — то Недайборщ?

— Недайборщ, о найхоробріший з найхоробріших! А звідки ви знаєте наших полководців?

Бекір—баші вдав, що він не розчув питання. Він зробив дуже хитрий хід, якого не робив ніколи, — і Андрій Закривидорога заглибився у свої думки…

— Ляскала й Цабекала до мене! — гукнув Закривидорога.

Через хвилину Яким Ляскало та Мехтодь Цабекало прилетіли на своїх кониках до полковника.

— Ми тут, — сказав Ляскало.

— Еге ж, — підтвердив Цабекало. — Напевне, знову якась робота?

Цабекалів Муцик бив копитом і все намагався хапонути зубами коліно свого господаря — не всерйоз, а просто від веселого характеру.

— Робота, — підтвердив Закривидорога. І уточнив: — Для твого Муцика. А ти тільки кататимешся…

— Інтересно, — сказав Ляскало.

— Еге ж, — підтвердив Цабекало. — І все бігом, і все бігом!..

— Я написав донесення на Січ, до гетьмана, — сказав Андрій Закривидорога. — Передасте! Все, що його цікавитиме, розкажете усно… І ще одне донесення — до Йова Борецького, в Київ… Доведеться й туди з’їздити…

— Та доведеться, — погодився Яким Ляскало.

— Еге ж, — у тон йому мовив Мехтодь Цабекало. — З вітерцем…

— З вами поїде й оцей хлопець — Ярема Ціпурина, — показав Закривидорога на молодого козака. — Це — з товариства Недайборща. Він теж везе донесення, але — про свої справи… Бережіть одне одного, тримайтеся…

— Допоможемо, як буде потреба, чого ж… — вищирився Ляскало.

— Еге ж… — підтвердив Цабекало. — Ми — такі…

— «Егеж!» — перекривив мимоволі Закривидорога. — Ви там тільки не дуже затримуйтеся. Ну, день—два можна й побути, з товариством стрітися, але потім — щоб назад!.. Назад будемо йти через Умань. Якщо нас не буде в Умані — то, значить, у Ячакові… Ну, не в самому, а під ним… Буде нам про що з турками довгенько потрактувати… Та й в інших місцях деяка робота буде — там, де турки планували свої фортеці ставити… Ясно?

— Ясно, полковнику! — озвався Ляскало, закривши, нарешті, щербатого рота.

— Еге ж! — гигикнув Мехтодь Цабекало.

— Завтра вдосвіта — в дорогу!..

Якось по—особливому спокійно заходило далеке сонце. Андрій Закривидорога дивився на захід, а на душі щось тихенько—тихенько бриніло і повертало голову на північ — до Умані та її околиць…

Там, на півночі, є жіночий монастир, і є в тому монастирі людина з дивними очима. І звуть цю людину сестрою Єфросинією…

Він уже й не пам’ятає, від кого почув цю пісню, а пам’ятає лише те, що придумала її сестра Єфросинія з отого жіночого монастиря, де ігуменею — чесна мати Параскева…

Параскева казала, що цю жінку яничар силою взяв…

А чому ж тоді вона в пісні говорить про кохання?

Чи, може, ніхто в світі не знає, звідки воно починається, те кохання, й де кінчається воно?

А зараз уже не березень і не квітень. Зараз уже серпень. Кінчається літо, а їм, козакам, тут іще роботи й роботи…

Бібігуль не приходила до тями. Отак лежала вже котрий тиждень. Лежала в темряві, на сіні, ніби мертва, і стара Фатьма, плачучи, клопоталася біля неї. Отці—єзуїти не знадобилися — вони потрібні були для розмов, — а з ким тут говорити, якщо людина лежить, мов мрець?!

Фатьма—ханим прикладала вухо до серця Бібігуль, намагалася розчути стукіт. Але стукоту не було чутно. Намагалася вона й почути дихання — дихання не було теж. Знаходила на руках і на скронях жилки, щоб намацати, як б’ється кров, — і не чула й цього!.. Бібігуль лежала, як мертва. І все ж не можна було назвати її мертвою, тіло її було м’яке, не скуте мертвотним холодом; коли Фатьма повертала голову дівчини в один чи другий бік, то голова вільно поверталася, коли Фатьма перекладала руки чи ноги, то вони перекладалися…

Через багато—багато літ учені знайдуть причини летаргічного сну. Однією з таких причин буде й велике нервове перенапруження, потрясіння, яке людина переживає в певних обставинах. Ось і Бібігуль, опинившись на грані життя і смерті, зомліла — і заснула на кілька тижнів…

В перші дні, коли отці—єзуїти сказали панові Сондецькому, що бранка не повертається до тями і, здається, вже померла, коронний стражник ходив, мов у воду опущений. Йому було шкода, що така красуня дісталася не йому, а сирій землі. Він запитав у отців—єзуїтів, чи потрібно відспівувати покійницю в церкві. Ті сказали, що відповідний похоронний обряд можуть вони відправити й у темниці, але покійницю треба обмити, одягти, покласти в домовину. Для цього потрібна допомога Фатьми… Стару туркеню було тут же покликано — і вона услід за от—цями—єзуїтами спустилася в темницю… Потім наносила води, запалила свічки, вигнала єзуїтів і, плачучи, взялася обмивати Бібігуль…