Лише по-справжньому спостережлива людина побачить звичайне, просте явище життя в новому значенні, в несподіваному освітленні.

Я ставлю собі за приклад десятирічного хлопчика. Це трапилось давно і було пов’язане з винайденням парового насоса для відкачування води з шахт.

Хлопчика приставили до роботи: він мав цілий день стояти біля машини і поперемінно то відкривати кран з гарячим паром — для заповнення циліндра, щоб поршень під тиском пари гнало вгору, то відкривати край з холодною водою, щоб пара охолоджувалась і поршень опускався. Це було неважко. Та як нудно, одноманітно, як набридало! А з зеленого лужка долинають веселі вигуки дітлахів, що грають у м’яча. Добре пограти б з ними, а машина щоб у цей час сама працювала!

Хлопчик міцною мотузкою зв’язав ручки обох кранів. Крани почали по черзі відкриватися й закриватися без його допомоги. Раптом перебій у роботі — мотузка перетерлася.

Машина зупинилася. Покликали винахідника парового насоса. Він побачив обривки мотузки і все зрозумів. І зовсім не лаяв переляканого хлопчину, який все ще тримав у руці м’яч.

Винахідник був у захваті: спостережливість хлопчика підказала йому, що замість мотузки треба поставити взаємодіючі важелі для автоматичного відкривання і закривання кранів. Спостережливість!

Хвилі морські — завжди нові, завжди інші — набігають на берег.

Я знехтував щось важливе в своїх міркуваннях, у пошуках. Щоправда, я здогадався, що Думчев, а не хтось інший писав дивні мікрозаписки під різними номерами. Даремно брала мене на глум доцент Воронцова. Не її скептична поведінка і не стримана обережність професора Тарасевича привели мене в лабораторію Думчева. Чи мені допомогла випадково почута розмова в поїзді? Ні, я їй не повірив. Чи мені допомогли мікрозаписки? Але я їх не зрозумів, не прочитав як слід. Та зате якось зв’язав у своїй уяві розмову в поїзді про долю якогось лікаря з мікрозаписками. Але що спільного було між ними? Багато й багато чого: незвичайна історія зникнення лікаря і незвичайність тексту мікрозаписок: “Дивовижний випадок, моя неймовірна доля…”

Не заперечую, старий сторож інституту, який випадково почув розмову із Степаном Єгоровичем про зниклого лікаря, сказав мені тоді, що такий лікар справді жив у Ченську, і показав дорогу до лабораторії. Що ж це — випадок? На перший погляд — так.

Вчені прагнули одержати штучну фарбу індиго. Колись вона дуже цінувалась у промисловості. Цю фарбу з давніх-давен видобували з тропічного чагарника індиго, і коштувала вона дуже дорого. Всі пошуки замінника не дали наслідків. Розповідають, що випадок, лише випадок допоміг ученому. Було так: в лабораторії розбився термометр, ртуть випадково попала в хімічну суміш, від якої вже відмовились, як від непридатної. Відбулася хімічна реакція із ртуттю. Індиго — цю дорогоцінну фарбу для тканин — було знайдено. Все це так. Але чи то справді випадок допоміг ученому?

Або ось: Колумб мав намір відкрити західний шлях до Індії, а відкрив Америку. Випадок? Але я тут-таки згадав зауваження Марка Твена: воно, здається, таке: “Ви кажете — випадок допоміг Колумбу відкрити Америку? Вельми дивно було б, якби він не “відкрив” Америки: адже вона завжди стояла на своєму місці”. Це, звичайно, жарт гумориста.

Проте випадок з індиго… Хіба цей барвник свого часу після низки дослідів не навчилися видобувати за допомогою хімії? Адже вся доцільність попередніх дослідів уже привела вчених до останньої межі відкриття, до цього “випадку”. Адже ще один-два експерименти— і фарбу було б знайдено без “допомоги” розбитого термометра.

Хіба випадок допоміг мені опинитися в лабораторії Думчева? Аж ніяк. Весь хід моїх міркувань привів до того, що мікрозаписки міг писати лише лікар, що зник з Ченська. І якби сторож інституту не назвав його, то я все одно довідався б про ім’я й адресу лікаря. Через день-два, через тиждень — якимись іншими шляхами. Ні, не випадок чекає на нас, а людина своїм розумом і працею чекає на випадок.

Але як далі розплутати історію Думчева?

Море шумить. І скільки його про це не питай, відповіді не дасть. Море живе своїм великим життям, як живе своїм маленьким життям цей метелик, що пролетів повз мене. Але на столах, стільцях, на підлозі в лабораторії Думчева лежать у пилюці мертві метелики та інші комахи їх багато. Якесь кладовище комах, а не лабораторія. Розглядати мертвих комах? Пилюку?

Думчев просив, щоб Поліна Олександрівна читала Дарвіна і Фабра. Треба виконати просьбу Думчева. Побувати в бібліотеці, взяти книжки Дарвіна і Фабра. Хоч би погортати.

Як часто буденні, дрібні події, звичайні предмети викликають у людині найхимерніші зіставлення. І я спробував тут-таки, негайно, зібравши й зосередивши свої думки на всіх деталях справи, розв’язати якимсь несподіваним, незвичайним ходом загадку. Дарма! Все це нічого, анічогісінько не дало.

— Годі! — сказав я сам до себе. — Я стомився.

Я добре пам’ятаю той ранок. Тільки прокинувся в номері готелю — відразу ж подумав: сьогодні треба здати в бібліотеку книжки Дарвіна і Фабра, які я всі ці дні перечитував. Ні підказки, ні натяку на розв’язання своєї задачі я в них не знайшов. Сьогодні-таки треба зайти на вокзал, купити квиток до Москви (на курорт уже не поїду) і ще побувати в інституті — попрощатись.

Я йшов до бібліотеки. Який щедрий, привітний ранок! Небо високе, блакитне, глибоке; барви квітів у палісадниках яскраві. Колір листя на деревах густо-зелений. А вітрець — зеленаво-голубий: перш ніж прилетіти в місто, вітрець змішав пахощі степових трав з запахами моря.

Але цього радісного ранку я не міг позбутися свідомості своєї безпорадності: не прочитав обгорілої записки, не зрозумів я й тих двох мікрозаписок, які випадково попали до мене. Так я й поїду в Москву з тривогою на душі.

Та ось і бібліотека. Безліч дерев’яних колон, а над ними дах з несподівано гострим шпилем і флюгером… Неначе архітектор уже почав зводити будинок, а потім передумав змінив свій попередній проект.

Кому не знайоме почуття — позволікати, затягти розставання з благородною й розумною книжкою. Чи не тому, і я, перш ніж здати книжки, присів на стільця і заходився гортати обидва томи Фабра “Інстинкт і звичаї комах”, а потім заглибився (в котрий раз!) в перегляд багатотомного Дарвіна.

Шелестіли газети в руках у читачів. Біля бар’єра, де відбувалася видача книжок, двоє дівчат тихо перемовлялись: “Треба читати критичні статті… Бєлінський… Добролюбов… Чернишевський. Що раніше читати?”

Час було здати книжки, сказати бібліотекареві, що я виїжджаю, взяти заставу, попрощатися й піти. Але я зволікав. Дивився на розгорнуті сторінки, думав про випадковість у житті людини, розглядав обличчя читачів. З веселим або нудьгуючим виглядом вони складали або розкладали загальні зошити, ручки, здавали або брали книжки і поволі або швидко йшли з бібліотеки, приходили. Мою увагу привернуло рухливе й тонке обличчя юнака в окулярах, що сидів навпроти мене. Біля нього на столі було багато різних книжок. Він то починав читати одну, потім відкладав її, брався до іншої. З того, як змінювався вираз його обличчя, я намагався здогадатись, які книжки він читає. Ось він мрійливо замислився. “Це він читає Олександра Блока, — вирішив я: — “Я знаю, Ти прийдеш. Літа минають марно”… Юнак відклав книжку, і я побачив на корінці: “Вступ в історію географії рослин”. Тут-таки я звернув увагу на зосереджений вираз обличчя іншого юнака, що на ріжку стола читав якусь книжку з нескінченними примітками й посиланнями: він раз у раз гортав книжку, заглядав на останні сторінки й знову продовжував читати. Мабуть, він читає історію фізики або хімії. Проходячи повз нього, я впізнав рядки з “Євгенія Онегіна”, видання Академії наук, том VI.

Цим двом, очевидно, дуже хотілося поговорити. Але, щоб не порушувати тиші читального залу, вони кидали один одному записки. Листувались.

Я вже стояв біля бар’єра, здавав Дарвіна і Фабра, одержував заставу і, дивлячись на азартне листування юнаків, спитав: