— Дуже вам вдячний! — кажу. — Бувайте!

Ліфт нарешті прийшов. Я ступив у нього й рушив униз. Слухайте, тіпало мене, мов у лихоманці! Аж у піт кинуло. Коли я вскакую в отаку халепу, мене щоразу проймає піт. Відколи пам'ятаю себе, вже разів двадцять потрапляв у таку тарапату. Просто вже терпцю немає.

Коли я вийшов надвір, уже світало. Було холоднувато, але мені це якраз не вадило, бо я добряче угрівся.

Та куди йти — хоч убийте, не знав. Знову брати номер у готелі й викидати Фібіні гроші не хотілося. Кінець кінцем я вирушив пішки до Лексінгтон-авеню й сів у метро в бік Центрального вокзалу — там були мої речі. Подрімаю, думаю, в отій величезній залі, де повно лавок. Так і зробив. І ви знаєте, спершу було навіть непогано — людей небагато, можна й лягти, випростати ноги. Але мені не дуже хочеться про це розводитись. Загалом комфорту ніякого. Особливо поспішати туди нема чого. Правду кажу. Тільки настрій собі зіпсуєте.

Спав я лише години до дев'ятої, потім до зали гунули мільйони людей, і довелося забрати з лавки ноги. А я не засну, коли ноги звисають. Сів я. Сиджу, а голова не перестає. Ще дужче розболілася. І за душу так шкребе, так шкребе, як ще ніколи в житті не шкребло.

І не хотілося думати про містера Антоліні, та все ж таки я задумався. Що ж він, міркую собі, скаже, каналія, дружині, коли та спитає, чого я втік? Мене це, правда, не дуже й турбувало, — я ж бо знав, що він чоловік розумний і знайде що відповісти. Скаже, нібито я поїхав додому абощо. Одне слово, це мене не дуже турбувало. Мучило мене інше — те, як я прокинувся, коли він погладив мене по голові. Розумієте, може, даремно я подумав, що він збирається загравати зі мною? Може, думаю, йому просто подобається гладити сонних хлопців по голові? Адже напевно "я нічого не знаю. Звичайно, не знаю. Я вже навіть подумав, чи не взяте мені саквояжі й повернутися, як і обіцяв, до містера Антоліні. Я міркував так: якщо навіть у нього якісь збочення, то до мене він усе одно ставиться дуже добре. І не був невдоволений, кола я серед ночі подзвонив йому, — каже, приїзди хоч зараз, якщо хочеш. А як близько до серця взяв потім мої прикрощі, як давав поради щодо справжньої своєї мірки й т. ін., і як отоді сам підійшов до Джеймса Касла, — я про нього вже розповідав, — коли той лежав на сходах мертвий… Про все це я й міркував. І що довше міркував, то тяжче ставало на душі. Не давала спокою думка про те, чи не повернутися до містера Антоліні додому. Мабуть, він справді погладив мене по голові просто так. І чим довше я про це замислювався, тим тяжче ставало на душі й тим глибше я заплутувався. А тут, як на зло, ще й розболілися очі. Ріже, наче в них піску хтось насипав, — я ж бо не виспався. А тоді, бачу, вже й нежить почався, а носовичка, як на гріх, я з собою не мав. Усі мої носовички лежали в саквояжі, тільки ж неохота було тягти його з камери й на очах у людей розкривати.

Поруч зі мною на лавці хтось забув журнал, і я заходився його гортати, — може, думаю, хоч так трохи забуду про містера Антоліні й узагалі про всі оті дурниці. Але від першої ж ідіотської статті, яку я взявся читати, мені стало ще гірше. Від початку до кінця про всілякі там гормони й т. ін. Писалося, який у вас має бути вигляд — яке обличчя, очі й т. ін.,— коли з гормонами все гаразд. А в мене було якраз навпаки: я мав такий вигляд, мов у того субчика з статті, в якого з гормонами було не все гаразд. Що ж це воно, думаю, діється з моїми гормонами? Далі почав читати ще одну статтю — як виявити, чи в тебе рак, чи нема. Якщо в роті у тебе, писалося, є ранки, які довго не гояться, — це ознака того, що в тебе, очевидно, рак. А в мене вже тижнів два зсередини на губі така ранка! Мабуть, думаю, в мене рак. Веселенький журнальчик, нічого не скажеш! Кінець кінцем я кинув його й вийшов погуляти. Якщо в мене рак, міркував я, то через кілька місяців дам дуба. їй-богу, так і подумав. Я вже навіть не мав сумніву, що вмру. І настрій у мене від цього, звісно, не піднісся.

Схоже було на те, що збирається дощ, але я однаково пішов гуляти. По-перше, пора було десь поснідати. їсти мені, власне, й не хотілося, але підкріпитися, думаю, все ж таки не завадить. Принаймні, думаю, треба кинути в себе що-небудь вітамінне. Отож я рушив у східну частину міста, де ресторани дешевші,— не хотілося тринькати багато грошей.

Дорогою я побачив, як двоє чоловіків вивантажують а машини величезну ялинку. І один весь час кричав до другого: «Підіймай вище, матері її!.. Вище, кажу, підіймай, розтуди її!..» Гарно ж вони про різдвяну ялиночку! Дивно, але мені чомусь стало смішно, і я аж зареготав. Гіршого я вже не міг придумати, бо ту ж мить ледве не виблював. Слово честі. Вже навіть до горлянки підкотилося, але потім минуло. Сам не знаю, що воно зі мною скоїлось. Я ж нічого такого не їв, та й узагалі шлунок у мене слава богу. Одне слово, все минуло, і я вирішив таки попоїсти. Зайшов до дешевенького на вигляд ресторанчика й замовив каву з пончиками. Тільки пончиків не їв, не міг проковтнути ні шматочка. Коли на серці так тяжко, в рот ніщо не лізе. А от офіціант мені попався добрий. Забрав пончики назад і не взяв за них гроші. Я тільки випив каву. Потім вийшов з ресторанчика й рушив у бік П'ятої авеню.

Був понеділок, до Різдва лишалося всього кілька днів, і всі магазини працювали. Отож П'ята авеню справляла приємне враження. Настрій панував різдвяний. На кожному розі стояли змучені Діди Морози й подзвонювали дзвіночками, і дівчата з Армії Спасіння — ті, що ніколи не фарбують губів тощо, — теж подзвонювали дзвіночками. Я все виглядав отих двох черниць, з якими снідав на вокзалі, але їх ніде не було. Я, правда, й так знав, що не знайду їх — адже вони самі сказали, що приїхали до Нью-Йорка вчителювати, і все ж я шукав їх очима. Одне слово, я теж раптом перейнявся різдвяним настроєм. На вулицях — мільйони малих дітей з матерями, вони входили й виходили з автобусів, юрмилися біля дверей магазинів. Як же мені хотілося, щоб поруч була Фібі! Вона, правда, вже не така маленька, щоб витріщатися в магазинах на іграшки, але подивитись на юрби людей і самій попустувати — це Фібі, каналія, любить. Торік на Різдво я взяв її з собою до центру робити покупки. Ми з нею чудово порозважалися. Здається, то було в універсальному магазині Блумінгдейла. Заходимо до взуттєвого відділу й кажемо, нібито їй, тобто Фібі, потрібні такі височенні альпіністські черевики на шнурках — оті, що мільйон дірочок. Ледве до сказу не довели бідолашного продавця. Каналія Фібі переміряла пар Двадцять, і щоразу нещасний чоловік мусив зашнуровувати їй один черевик до самого коліна. Витівка, звісно, підла, але Фібі просто вмирала. Кінець кінцем ми вибрали пару мокасинів і попросили прислати їх додому — заплатимо за них, мовляв, потім. Продавець був дуже задоволений. По-моєму, він здогадався, що ми клеїли дурня, бо каналія Фібі всю дорогу пирхала.

Одне слово, йду я по П'ятій авеню, йду собі і йду — без краватки, звісно, й т. ін. І раптом зі мною починає діятися щось неладне. Щоразу, як тільки доходжу до бісового перехрестя і ступаю з тротуару на асфальт, виникає таке відчуття, ніби я нізащо не перейду на той бік вулиці! Здається, ось провалюся зараз крізь землю й полечу, полечу… І ніхто вже мене ніколи не побачить. Слухайте, я так злякався! Ви собі навіть не уявляєте. Упрів, як чорт. Білизна, сорочка — все до тіла поприлипало. Тоді я придумав одну штуку. Як тільки доходжу до кінця кварталу, починаю розмовляти подумки з братом Аллі. Кажу йому: «Аллі, не дай пропасти! Аллі, не дай пропасти! Аллі, не дай пропасти! Прошу тебе, Аллі!» А потім, тільки-но перейду, не провалившись, на другий бік вулиці, й кажу йому: «Дякую!». І так на кожному перехресті — щоразу те саме. Але я ні на мить не спинявся. Мабуть, просто боявся спинитись — сказати щиро, я той день уже погано пригадую. Пам'ятаю тільки, що не спинявся аж до Шістдесят якоїсь там вулиці, за зоопарк і ще далі. А вже там сів на лавку. Я насилу зводив дух, піт з мене градом котився. Просидів я, певно, з годину. Що ж його, думаю, далі робити? Зрештою таки вирішив: поїду, думаю, світ за очі. Додому, думаю, вже ніколи не повернусь і ні в які школи більш не піду. Побачусь, думаю, з каналією Фібі, попрощаюся, віддам гроші, а тоді вирушу автостопом на Захід. Зроблю, міркую собі, так: дістанусь до Голланд-тунелю, там проголосую і проїду на попутній машині далі, потім знов проголосую, і знов, і знов, і за кілька днів буду вже далеко на Заході, де тепло й гарно і де ніякий собака мене не знає. Там знайду собі роботу. Наймуся, думаю, десь на бензоколонці й заправлятиму людям машини пальним та маслом. Мені було байдуже, яку: знайду роботу, аби лиш мене ніякий дідько не знав і я нікого не знав. А що, думаю, коли прикинутися глухонімим?: Тоді не треба буде заводити ні з ким отих непотрібних, ідіотських балачок. А якщо кому-небудь закортить зі мною з поспілкуватись, нехай пише на клапті паперу й показує мені. Помалу людям це так остогидне, що вони вже не чіплятимуться до мене з своїми балачками до кінця мого життя. Всі гадатимуть, ніби я такий собі нещасний глухонімий і дурник, і дадуть мені спокій. А я заправлятиму бензином та маслом їхні прокляті машини, діставатиму за це свою платню тощо, а тоді побудую де-небудь на зароблені гроші хатину й житиму там до кінця своїх днів. Стоятиме хатина край лісу — тільки не в гущині, нехай на неї весь час світить сонце і т. ін. їсти варитиму собі сам, а згодом, якщо захочу одружитись абощо, зустріну яку-небудь вродливеньку дівчину — теж глухоніму, — і ми поберемося. Вона переїде жити до мене в хатину, а коли захоче мені що-не-будь сказати — хай теж пише на папері, як і решта людей. А коли в нас будуть діти, сховаємо їх де-небудь від усього світу. Накупимо багато книжок і самі навчимо їх читати й писати.