— Бо. тобі все не подобається. От скажи: що тобі подобається?
— Що подобається? Що мені подобається? — кажу. — Будь ласка!
Як на зло, я ніяк не міг зосередитись. Часом страшенно важко буває зосередитись.
— Ти хочеш знати, що мені подобається? — питаю. Та Фібі не відповіла, каналія. Відсунулась від мене на цілу милю — десь аж на другий край ліжка, й мовчить. Так наче на другому кінці світу.
— Чого мовчиш?! — кажу. — Що мені дуже подобається чи що просто подобається?
— Що тобі дуже подобається.
— Добре, — кажу. Тільки я, на жаль, ніяк не міг зосередитись. На думку спали лише оті дві черниці, що збирали гроші в пошарпаний солом'яний кошик. Особливо та, котра була в залізних окулярах. Та ще знайомий хлопець з Елктон-хілла. Вчився там один такий, Джеймс Касл. Нізащо не хотів забирати назад слів, які сказав про отого задаваку Філа Стейбла. Джеймс його так і назвав — задавака, а один із Філових задолизів узяв і доніс на нього. Тоді Стейбл з шістьма такими, як сам, виродками прийшов до Джеймса в кімнату, замкнув на ключ двері й хотів був примусити хлопця забрати свої слова назад. Але Кас» затявся, і край. Тоді вони за нього й узялися. Не хочу навіть розповідати, що йому робили, — гидко й подумати! — проте каналія Джеймс затявся — й не хоче відмовлятися від своїх слів. Ти б його тільки побачила: мале, худе, од вітру хилиться, а руки мов олівці. Кінець кінцем він замість того, щоб відмовлятися від своїх слів, вистрибнув з вікна. Я саме був у душовій і навіть звідти чув, як він шандарахнувея. Правда, я подумав, що то з вікна просто щось випало, — радіоприймач, столик абощо, але в жодному разі не людина. Потім чую — всі біжать по коридору і сходами веіиз. Я накинув халат і теж кинувся за всіма надвір. Касл лежав просто на кам'яних сходах. Він був уже мертвий. Кругом усе в крові, валяються зуби, всі бояться навіть до нього підступити. На ньому саме був светр з високим коміром — то я дав йому поносити. А тим падлюкам, що довели хлопця до цього, так нічого й не було, їх тільки повиганяли зі школи. Навіть не посадили.
Але більш мені не спало на думку нічого. Тільки оті дві черниці, з якими я снідав на вокзалі, та Джеймс Касл, що з ним я вчився в Елктон-хіллі. Найсмішніше те, що Джеймса Касла я майже не знав, коли вже казати правду. Таке тихеньке було хлопченя, непримітне. На математиці ми з ним сиділи в одній групі, але в різних кінцях класу, і він дуже рідко вставав відповідати й майже не виходив до дошки. У кожному класі є хлопці, які не люблять уставати й виходити до дошки. Здається, ми з Каслом тільки один раз і розмовляли — це тоді, коли він попросив у мене отой светр. Пригадую, я був такий вражений, коли він прийшов просити, — трохи в осад не випав. Я саме чистив в умивалці зуби. А він підходить до мене й каже, нібито кузен пообіцяв заїхати за ним машиною і покатати. Я собі й гадки не мав, що він знає про отой мій светр з високим коміром. А я про Касла знав, власне, тільки те, що в класному журналі його прізвище завжди стояло перед моїм. Кайбл В., Кайбл Р., Касл Д., Колфілд — як зараз пам'ятаю. Коли вже казати по щирості, то спершу я й не хотів позичати йому светра. Просто через те, що майже не знав його.
— Що-що? — перепитав я Фібі.
Вона, каналія, щось мені саме сказала, але я не слухав.
— Навіть не можеш нічого придумати, еге? — Чому не можу?! Можу.
— То чого ж мовчиш?
— Мені подобається Аллі,— кажу. — А ще подобається сидіти ось так, як оце тепер, з тобою. Сидіти, пригадувати, розмовляти про все на світі і…
— Аллі помер. Ти сам завжди так кажеш! А коли людина помре, попаде на небо й те де, то це вже зовсім не те…
— Я знаю, що він помер! Думаєш, не знаю? То що — я вже не можу його любити, га? Коли людина померла, то це ще не означає, що її не можна любити, чорт забирай!.. Особливо, коли ця людина була в тисячу разів краща за тих, котрі живуть.
Фібі нічого не відповіла. Коли вона не знає, що сказати, від неї, каналії, слова не почуєш.
— Принаймні тут мені подобається, — веду далі. — Я хочу сказати, саме тепер. Просто сидіти з тобою, баляндрасити, корчити придуреники…
— Але ж це зовсім не те!
— Чого ж у дідька не те? Це якраз те! Звичайно, те! Люди завжди так думають — це, мовляв, не те, що треба. Мені це вже остобісіло до нудоти!
— Не лайся, кажу! Ну добре, а що тобі подобається ще? Ким би тобі хотілося бути? Вченим, чи там адвокатом, чи ще кимось?
— Вченого з мене не вийде. Смальцю мало в голові.
— Тоді адвокатом — як тато.
— Бути адвокатом, мабуть, непогано, але така перспектива мене не приваблює,— кажу. — Розумієш, добре, коли адвокати намагаються врятувати життя невинним людям і таке інше. Та саме цього вони й не роблять. Коли стаєш адвокатом, то тільки збиваєш гроші, граєш у гольф та бридж, купляєш машини, п'єш мартіні й ходиш з таким виглядом, ніби ти — пуп землі. А крім того: навіть якби ти й намагався рятувати людям життя тощо, звідки б ти знав, задля чого це робиш — задля того, щоб справді врятувати людське життя, чи задля того, щоб стати справді знаменитим адвокатом, таким, якого в залі суду всі поплескують по плечу й вітають, коли кінчається якийсь розтриклятущий продес? Одне слово, як ото в дешевому кіно — репортери і вся ота мура. Хто знатиме, що ти робиш це від щирого серця? Все лихо в тому, що ніхто ж нічого не знатиме!
Я не дуже певен, чи розуміла каналія Фібі, що я в дідька мелю. Все ж таки вона, вважайте, ще дитина і т. д. Але Фібі мене принаймні слухала. А коли тебе хто-небудь принаймні слухає, це вже непогано.
— Тато вб'є тебе. Він тебе вб'є,— сказала Фібі.
Але я її не слухав. Я міркував уже про інше. На думку спала божевільна ідея.
— Знаєш, ким би я хотів бути? — кажу. — Знаєш, ким? Ну, якби можна було вибирати, хай йому грець!
— Ким? Тільки не лайся.
— Знаєш таку пісеньку: «Коли хтось когось піймає у густому житі…»? То я б…
— Ні! Там так: «Коли хтось когось зустріне у густому житі…»! — вигукнула каналія Фібі. — Це вірш Роберта Бернса.
— Я знаю, що Роберта Бернса.
Фібі правду казала. Там було: «Коли хтось когось зустріне у густому житі…» Я й забув.
— А я думав, що там «хтось когось піймає»! — кажу. — Принаймні я собі уявляв, як табунець малечі грається серед поля — кругом жито й жито, куди не глянь. Тисячі дітлахів, і довкола — жодної людини, тобто жодної дорослої людини. Крім мене, звичайно. А я стою на краю страшнющої прірви. Нібито я повинен ловити малюків, якщо вони підбіжать дуже близько до прірви. Бо вони граються, гасають і не дивляться, куди біжать. А я повинен звідкись вискакувати й ловити їх, щоб не зірвались у прірву. Оце й усе, що я маю цілий день робити. Стерегти дітей над прірвою в житі. Дурниці, звичайно, я знаю, але це — єдине, чого мені хочеться по-справжньому. Дурниці, звичайно.
Каналія Фібі довго не озивалася. Нарешті промовила тільки:
— Тато тебе вб'є.
— Уб'є, то й уб'є, чхав я на це! — кажу. Я встав з ліжка, бо надумав подзвонити одному чоловікові — моєму вчителеві англійської з Елктон-хілла, містеру Антоліні. Тепер він жив у Нью-Йорку. Покинув Елктон-хілл і викладав у нью-йоркському університеті. — Мені треба дзенькнути, — кажу Фібі. — Зараз прийду. Гляди, не засни. — Не хотілось мені, щоб вона заснула, поки я у вітальні дзвонитиму. Я й знав, що Фібі не засне, але однаково сказав — так, про всяк випадок.
Коли я рушив до дверей, вона гукнула:
— Голдене! Я обернувся.
Фібі сиділа в ліжку. Таке вже, каналія, гарнюнє!
— Одна дівчинка, Філліс Маргуліс, учить мене відригувати, — каже. — Ось послухай.
Я послухав. У неї справді трохи виходило, але не Дуже.
— Непогано, — сказав я і пішов до вітальні дзвонити колишньому своєму вчителеві містеру Антоліні.
