Артем, вагаючись, дивився їм услід: а й справді, може, краще було б спробувати відступати, поки ще є час?.. Але Іван Семенович поклав руку йому на плече:

— Недоцільно, друже мій Артеме, — мовив він, очевидно, зрозумівши думки юнака. — Припустимо навіть, що нам пощастило б утекти звідси, хоч коней і захопили віщуни. Ну, а далі що буде? Це ж значить дати віщунам і старшинам можливість захопити наші позиції і тим посилити їхню оборону від повстанців? Хіба ми маємо право піти на таке?

— Звісно, ні. Це було б зрадою з нашого боку, — відповів Артем. — Та й куди нам довелося б подаватися потім, у ліс? Варкана немає з нами…

— Так от, — ві далі Іван Семенович, — нам треба затримати тут воїнів старшин і віщунів, затримати їх разом з Дорбатаєм і Гартаком, щоб дати можливість повстанцям остаточно розчавити ворогів. Це наш обов’язок перед пам’яттю хороброго і мужнього Варкана.

— Так, Іване Семеновичу! — щиро вигукнув Артем.

— Повстанці женуть віщунів старшин сюди. Гаразд. Вони вже майже притиснули їх до підніжжя. Настав час, коли ми повинні допомогти нашим друзям, які дали нам змогу звільнитися з лап Дорбатая і Гартака… І разом з тим, ми, роблячи це, і самі остаточно звільнимося.

Своїми зіркими очима геолог ще раз обдивився навколишню місцевість.

— Думаю, що з хвилини на хвилину почнеться рішучий штурм. Віщунам і старшинам нічого більше не лишається, — підкреслив Іван Семенович, беручи в руки сумку. — Так. Напасти вони можуть тільки звідси й звідси, — показав він два напрямки. — Я беру на себе оцю точку. А ви, Артеме, беріть оцю. Гаразд. А тепер, дорогий мій, давайте спокійно закуримо. І майте на увазі: щоб у вас була в запасі ще одна цигарка. Настав час вжити нашу єдину зброю!

Майданчик серед скель, на якому засіли мандрівники, був завдовжки всього метрів п’ятнадцять. Уся група скупчилася на одному його краю, де високі скелі утворювали щось подібне до своєрідної колиски з крутими кам’яними стінами. За невисокою стіною, яку являв собою гребінь довгої скелі, була круча, під якою юрмилися вороги. Позаду височіло неприступне кам’яне урвище.

Єдиний шлях відступу звідси, на який раніше сподівався Артем, було відрізано. Коней, приготованих для поранених, захопили вороги. Можливо, так само захопили вони й кількох бійців Варкана, що пішли з майданчика, намагаючись пробитися боковим спуском. Втім, це лишалося невідомим.

Віщуни знизу все ще нападали. Очевидно, вони готувалися, розподіляли сили. Але як би там не було, ця передишка була тільки на користь чужинцям, які стежили згори за ходом воєнних дій. І з того, що вони бачили, можна було зробити певні висновки.

Бій далеко ще не закінчився. Раніше здавалося, що головні сили віщунів і старшин майже розбиті, притиснуті До урвища. Ні, насправді це було не так! Мабуть, змінило справу те, що свого часу бійці Варканового загону надто захопились і в навальному натискові проскочили далі, ніж було розраховано. Тим самим вони дали ворогам можливість вийти з безнадійного для них кола, коли з одного боку їх били б повсталі невільники, аз другого — бійці Варкана. А потім, коли загін Варкана хотів, зрозумівши помилку, знову розгорнутися и натиснути на віщунів — ті вже зібралися з духом, перегрупувалися й відступили спочатку до могили Сколота, а потім до гайка в напрямі до урвища. Несподіваність нападу, на яку так розраховував Роніс, не дала бажаних наслідків!

Тепер згори було добре видно, як шалено захищалися проти повстанців віщуни й старшини з своїми воїнами. Так, вони встигли згуртуватись і билися на всю силу, бо розуміли, що інакше загинуть. А повстанці тіснили їх, хоча віщуни й воїни старшин були краще озброєні: вороги не могли протистояти полум’яній ненависті повсталих невільників, які припиняли боротьбу тільки тоді, коли вмирали, коли їх вже не слухалися скривавлені, поранені руки. То був страшний бій не на життя, а на смерть. І цілком зрозуміло, чому Дорбатай, Гартак і їхні знатні наближені ухилилися від загального бою, а скупчилися в супроводі кількох десятків жерців тут, під скелями. Поки ще бій не дійшов сюди — і тут можна було відсиджуватися, сподіваючись, що досвідчені воїни спроможуться відбити натиск повстанців…

Втім, поступово ті сподіванки розвіювалися, бо повстанці, хоча й повільно, але безупинно примушували воїнів весь час відступати, притискували їх ближче й ближче до скель.

— Думаю, що віщуни Дорбатая все-таки штурмуватимуть скелі, — мовив стурбовано Іван Семенович. — Адже цілком зрозуміло, що старий віщун вважає нас меншою небезпекою для себе, ніж повстанців, які ладні перегризти горло йому і його поплічникам. Що ж, нам не можна гаяти часу, Артеме. Давайте починати! Діано, лежи! Тихо!

Собака і без того лежала досить покірно, поклавши голову на лапи й тільки запитливо поглядала на хазяїна. Вуха її безнастанно ворушилися, вона прислухалася то до загрозливих звуків бою, що долинали здаля, то до голосів віщунів під скелями. І все її мускулясте тіло час од часу здригалося: Діана була готова стати на захист своїх друзів!

— Тут вони аж ніяк не зможуть побачити нас, — вказав Артем на край майданчика, де скелі утворювали гребінь. — Ці скелі надійно захищатимуть нас перші хвилини. Може, хай підійдуть, га, Іване Семеновичу?.. Тоді буде певніше…

— Тс-с! — урвав його геолог. — Тс-с!..

Він дивився туди, куди щойно вказував юнак. Над ним повільно, наче дратуючи, висувалася верхівка металевого бойового скіфського шолома. Ніби хтось намагався зазирнути знизу на скелястий майданчик — і ніяк не наважувався це зробити.

Дмитро Борисович схопив свою сокиру. Але Іван Семенович спинив його:

— По-перше, це поки що тільки шолом. Здається, під ним немає голови, по якій треба було б ударити. Так, це воєнна хитрість, — додав він, придивившись. — Той шолом на ломаці. Вони просто хочуть перевірити, чи пильно ми стежимо. Гаразд, хай вважають, що ми не помітили нічого. Тепер, по-друге, Артем має рацію. Хай вони піднімуться вище, хай підійдуть. Ви готові, друже?

Артем показав кілька динамітних шашок, що лежали біля нього. До шашок прикріпили коротенькі відрізки бікфордового шнура.

— Все готове, Іване Семеновичу!

— Добре. Обережно з цигаркою, але дивіться, щоб вона добре горіла, не підвела нас.

— Єсть!

Металевий шолом, що злегка похитувався над гребенем скелі, раптом зник і більше не з’являвся.

— Так і є, — посміхнувся Іван Семенович. — Тепер Дорбатай певен, що ми неуважні, і, мабуть, вибере для нападу саме цей невисокий край. Чудово!

— Ех, коли б швидше наступали повстанці! — зітхнув Артем.

— Навряд чи це було б для нас легше. Адже тоді проти нас будуть не тільки віщуни, а й головні сили старшин, дуже розлючені і, крім того, значно досвідченіші бійці, ніж оці.

— Це правильно, — неохоче погодився юнак.

Гомін знизу чомусь ущух. Його змінило загрозливе мовчання, яке порушувалося тільки брязкотом зброї та шаленими вигуками бійців, що вели бій вдалині. Там гаряча сутичка не припинялася. Іван Семенович невідривно дивився на крайні скелі в тому напрямі, звідки кілька хвилин тому висувалася верхівка металевого шолома. Брови його зсунулися, він напружено чекав.

— Отепер і слід чекати нападу, — промовив він зосереджено. — Очевидно, тому там, унизу, і притихли. Увага, Артеме! Ні в якому разі не поспішати. Ждіть моєї команди.

Артем терпляче чекав, так само уважно дивлячись на гребінь скелі. З хвилини на хвилину можна було опинитися під новим дощем свистячих і шпичастих стріл. Мимоволі Артем на мить озирнувся на непорушне тіло свого побратима, вірного Варкана. Шпичаста стріла, а потім і дротик… Він глибоко зітхнув. Але відриватися від спостережень було не можна. Юнак добре розумів: не слід поспішати, проте не можна прогаяти ані хвилини. Адже віщуни, мабуть, добре підготувалися до штурму. Надходив час одчайдушного їхнього нападу. Дорбатаєві й Гартаку лишалося або рішуче вибити чужинців з зайнятої ними позиції й самим оволодіти нею для дальшої оборони проти повстанців, або попасти в саму гущавину бою, який невблаганно наближався до урвища. Це було ясно — і не доводилося сумніватися, що Дорбатай докладе всіх зусиль для того, щоб уникнути зустрічі з повсталими невільниками. Він намагатиметься за всяку ціну вибити й знищити групу чужинців…