Несподівано нові звуки домішалися до бойових вигуків, що лунали звідусіль. Артем озирнувся. З правого флангу віщунів показався Варкан з десятком його молодих воїнів. Хоробрий ватажок, незважаючи на захоплення боєм, не забув про своїх чужоземних друзів, про свого побратима. Він одразу зрозумів небезпеку, в якій вони опинилися. Варкан пробився крізь щільну стіну ворогів і тепер, разом із своїми товаришами, біг до чужинців, щоб допомогти їм.
— Варкан з нами! — гукнув радісно Артем. — Тепер буде легше!
Вони на мить спинилися. Ось він, Варкан! Тримаючи б руці закривавлений меч-акінак, молодий скіф промовив, вказуючи на скелі, і голос його уривався від напруження після шаленого бігу:
— Треба відступати туди! Треба виграти час, поки ворогів розіб’ють з тилу! Там для них немає порятунку, тому вони зібрали всі сили й сунуть сюди!
Іван Семенович, Дмитро Борисович і Ліда знову побігли до недалеких уже скель. А Варкан з кількома воїнами і Артем прикривали цей відступ. Артем уже цілком володів собою: товариші були вільні, врятовані, Варкан приєднався до них, усе гаразд. Тому, як і інші воїни, юнак спинявся через кожні кілька кроків, старанно цілячись, випускав на ворогів стріли з лука, який він разом з набитим сагайдаком підібрав на землі. Певна річ, його постріли завдавали віщунам значно менше шкоди, ніж стріли Варкана і його товаришів. Але юнак прагнув хоч як-небудь допомогти справі: адже віщуни й воїни Гартака ніяк не хотіли відставати.
“Таке тобі! — думав при цьому Артем. — Треба ж, щоб отакому трапитись: опинитися на шляху, яким відступають ці чортові віщуни й воїни старшин… ясно, в них іншого шляху немає… і тому вони переслідують нас… ну, добре, ось уже гайок. Зараз, зараз, випущу ще кілька стріл, а тоді вже й до гайка”.
Артем знову побачив яскраво-червоний плащ Дорбатая, бачив і жалюгідну постать Гартака серед віщунів. О, він дорого дав би, щоб влучити в когось з них! Та ні, до Дорбатая і Гартака було надто далеко. Руки юнака, які, незважаючи на тренування, були ще не такі сильні й вправні, як руки скіфських воїнів…
— Зажди, зажди, все одно спробую… може, ось зараз! — шепотів він, націлюючися з-за дерева. Ні, надто далеко! І значно більше було шансів, що якийсь із досвідчених старшинських воїнів влучить в самого Артема раніше, ніж юнак дострілить до ворогів…
— Не затримуйтесь, Артеме! — почув юнак гучний крик Івана Семеновича. Що ж, треба підкоритись. І він, перебігаючи між деревами, незабаром приєднався до своїх.
Варкан щось незадоволено говорив своїм воїнам. Він показував на могилу Сколота, звідки сунули віщуни. Вони відступали, це було ясно, але відступали саме в той бік, куди й попередні, — до бійців Варкана, яких було не більше десяти, і до чужинців, на бойову міць яких молодий ватажок, певна річ, не міг покластися. Там, за могилою, Роніс перемагав. Але саме зараз це поглиблювало небезпеку для групи Варкана і чужинців, бо жерці й воїни Гартака всією масою рушили сюди, до скель, до урвища. Треба відступати, але куди?..
Іван Семенович переказав Артемові:
— Воїни Варкана… ті, що лишилися там… надто захопилися боєм, і їх відрізали віщуни, замість того, щоб напасти самим на віщунів звідси. От стан і ускладнився.
Мабуть, саме цим був незадоволений і Варкан. Він повернувся до чужинців і виразно махнув рукою, вказуючи на скелі: мовляв, швидше туди! Йому не довелося повторювати, бо становище було для всіх зрозуміле. За мить вони видряпалися на майданчик, до рятівних скель, де можна було залягти й оборонятися.
Артем згадав те, про що казав йому Іван Семенович, і відповів геологові:
— Все одно перемога буде за Варканом і Ронісом! І ми ще відсвяткуємо з ними ту перемогу! Ручуся вам!
— Не поспішайте з висновками, Артеме. Ще невідомо, чи братимемо ми участь, у такому святкуванні…
— Чому?
— Не знаю, може, віщунам пощастить знову захопити нас… і тоді вже вони не подарують нам життя… Адже нам немає куди тікати від них, хіба ви не розумієте цього?
— Але тут, за скелями, ми дочекаємося допомоги Роніса. І, крім того, за скелями є коні…
— Туди треба ще добратися, Артеме.
І наче підтверджуючи слова Дмитра Борисовича, в повітрі навколо них пронизливо засвистіло, загрозливо заспівало різними голосами, високими й роздираючими слух. Це була дика какофонія свистячих звуків, що шарпали нерви. Нічого подібного Артем досі ніколи не чув. Він побачив, як зблідла Ліда, як насупився Іван Семенович. Від несподіванки здригнувся й Дмитро Борисович. Але археолог відразу опанував себе, як це не було дивним для інших, — саме він, а не хтось інший.
— Лягайте! Негайно лягайте на землю! — вигукнув він рішуче. — Там, під скелями! Це — свистячі стріли скіфів!
Через кілька секунд вони вже лежали під скелястим гребенем, що відокремлював їх од жерців і воїнів Гартака, які були внизу, під майданчиком. Тепер Артем і його товариші розуміли, що трапилося. Над їхнім майданчиком зверху пролітав дощ стріл, випущених ворогами. Ці стріли були незвичайні: під час польоту вони гостро свистіли на різні лади. Стріли пролітали понад скелястим гребенем й падали позаду них, не завдаючи шкоди поки що нікому. Поки що…
Дмитро Борисович, лежачи під скелею, мовив:
— Так, це знамениті свистячі стріли скіфів! Вони вживали їх, щоб посіяти паніку між ворогами. І Дорбатай, очевидно, вирішив, що ці стріли налякають і нас… він був недалекий від істини, старий шахрай! Адже дійсно страшно.
— Від несподіванки, — пробував виправдатись Артем, поглядаючи на Ліду, з обличчя якої ще не зникла блідість. — Знаєте, надто вже несподіваним виявився цей свист… наче якась психічна атака, їй-бо! А справді — нічого надзвичайного, стріли як стріли. Тим більше, що жерці й воїни Гартака не можуть прицілюватися знизу, стріли пролітають над нами. І взагалі, не такий страшний чорт, як його малюють!
— Все це так, — роздумливо відгукнувся Іван Семенович. — А от якщо вони почнуть стріляти інакше…
— Як? — спитав Артем.
— Навісним вогнем. Понад скелями, щоб стріли падали на нас згори. Розумієте?
— Можуть узяти й шпичасті стріли, — додав Дмитро Борисович, наче міркуючи. — Не знаю, правда, чи користується наше плем’я ними… але й це цілком можливо.
— Які там ще шпичасті стріли? Що це таке? — стривожено спитав Артем. Він відчув, як Ліда злякано стиснула його руку. Артем хотів був щось сказати, чимсь заспокоїти дівчину, нерви якої були надто напружені внаслідок усього того, що вона пережила, але не встиг.
З глухим стукотом кілька стріл упало на скелі біля них. Дві застрягли в землі. І відразу почувся стриманий стогін. Невже когось поранено? Кого саме?..
Із завмиранням серця Артем побачив, як Варкан схопився за ліве плече. З нього стікала кров.
— Варкана поранено!
Молодий скіф зблід. Він намагався висмикнути стрілу з плеча, але у нього нічого не виходило. Варкан потягнув її міцніше. Стріла лишалася на місці, і лише м’язи, що здулися, показували, з якою силою тягне її скіф. Артем перевів погляд на Дмитра Борисовича і побачив на його обличчі жах.
— Шпичаста стріла, — почув він приглушений шепіт археолога. — Шпичаста стріла… її не можна вийняти з тіла… може, тільки якщо розрізати… інакше бронзовий наконечник окислиться… а якщо вона ще й отруєна?..
Молодий скіф закусив губи й залишив спроби витягти стрілу. Один з його воїнів підповз до Варкана, тримаючи в руках ремінь. Він туго перев’язав плече пораненому і щось сказав. Варкан заплющив очі й мовчки похилив голову.
Артем не втішав його. Мужньому скіфові це було не потрібно. Дощ стріл тим часом припинився. Іноді пролітала поодинока, випущена якимсь жерцем, вона із свистом прорізала повітря.
— Дорбатай вигадує щось нове, — зауважив Іван Семенович. — Однією атакою він не обмежиться. Але що саме? Артем, як у вас справи?
Артем, розуміючи, глянув на нього і замість відповіді почав щось шукати в своїй сумці. Він не бачив, нахилившись, як над гребенем скелі тихо підвелася голова в шкіряному шоломі. Вусатий скіфський воїн, тримаючись іще руками за краї гребеня, швидко огледівся. Найближче до нього був Артем, який усе ще не помічав небезпеки. Так само тихо воїн підвів дротик, націлився. Це тривало якусь частку секунди.
