Вона сіла на килим, ще бліда, рухи її були трохи непевні, але Іван Семенович з радістю відзначив про себе, що з Лідою можна побалакати, що вона починає тверезо реагувати на зовнішні події. Про що ж завести розмову, щоб допомогти дівчині остаточно опанувати себе?..
Раптом залунали гучні, збуджені вигуки вартових, що оточували, як звичайно, намет чужинців. Мовби вони чогось злякалися… Що таке?.. Ліда підвела голову, прислухалась. Очі її враз заблищали.
— Діана! Діана! — радісно вигукнула вона. — Іване Семеновичу, це ж Діана!
Справді, тепер уже виразно було чути грізне гарчання собаки. Вона, мабуть, підбігла до кибитки, бо гамір і злякані вигуки скіфів посилилися. Ще загрозливе гарчання — і Діана опинилася в кибитці. Ніхто не насмілився, як і раніше, спинити її!
Діана кинулась до Івана Семеновича, до Ліди, радісно лизала їм руки, стрибала і намагалася облизати від надміру почуттів ще й їхні обличчя. Сміючись, ще з сльозами на очах, Ліда цілувала Діану, обіймала її і називала найлагіднішими іменами.
А Іван Семенович, мов заздалегідь знаючи, тим часом помацав нашийник собаки, витягнув звідти клаптики паперу, подивився на них, лукаво посміхнувся й подав Ліді.
— Ну от, люба моя, здається, я можу вручити вам те, що відразу поліпшить ваш настрій, — сказав він. — Бачу, ви навіть не питаєте, що це таке, чи не так, бо самі розумієте. Ага, ага, лист від нашого Артема! І, гадаю, на вашу адресу.
— Чому на мою, а не на вашу? — ніяковіючи, спробувала заперечити дівчина.
— От цього вже не знаю, — ще лукавіше посміхнувся геолог. — А втім, навіщо витрачати час на зайві розмови? Беріть читайте. І після того — дуже прошу вас! — принаймні перекажіть мені зміст, бо мені також цікаво знати про справи наших друзів. До речі, якщо там є якась таємниця, можете її обминути…
Ліда зашарілась. Не відповідаючи на жарти Івана Семеновича, одразу почала вголос читати нерівні, поквапливі рядки.
— Так, — мовив Іван Семенович, вислухавши. — Треба негайно відповісти, бо вони дуже турбуються про нашу долю.
— А таємниць, як ви висловилися, в листі немає, — зауважила Ліда.
— Хай вас це не бентежить, любонько, — наче між іншим озвався Іван Семенович. — Зараз немає, то, напевно, будуть… Проте до діла. Беріть мою записну книжку, пишіть. Розкажіть Артемові про все, що сталося з нами після нашої розлуки. Можете цього разу не заощаджувати папір.
Ліду не треба було підганяти. Через хвилину вона вже старанно писала якнайдрібнішим почерком, розповідаючи Артемові все, все. І скільки ж, справді, вмістилося в тому великому, трошки розкиданому, але переповненому почуттів листі! Закінчувався він так:
“І вже коли я писала цього листа, довелося раптом увірвати його, бо до нашої кибитки несподівано ввійшов, уяви собі, сам Гартак у супроводі кількох рабинь. Він намагається бути поважним в золотому шоломі Сколота, але такий самий гидкий, як і раніше. Рабині принесли різні коштовні речі — золоті оздоби, килими, чаші та багате скіфське вбрання. Поклали все це переді мною і пішли. А Гартак указав мені на ті речі рукою — мовляв, усе це мені в подарунок. Ти розумієш, Артемчику, він робить мені подарунки, цей негідник!
Я не встигла ще нічого, сказати, як Іван Семенович незаперечно мовив:
“Приймайте, Лідо! Удавайте, наче все це вас дуже цікавить і тішить, що ви задоволені, раді, навіть захоплені тими подарунками!”
Наскільки зуміла, я виконала те, що він сказав. Здається, Гартак пішов задоволений. А як же це противно! Адже він дивиться на мене як на свою майбутню дружину, Артеме! Мерзенний убивця свого батька певен, що я погодилася на це!..
Проте Іван Семенович каже, що все йде, на його думку, як слід. Він ще сказав:
“Чим більше Гартак віритиме, що ви, Лідо, погодилися стати його дружиною, тим менше перед нами буде небезпеки. Найголовніше для нас — ждати й відтягувати вирішальні події. А тим часом Артем і Варкан щось придумають…”
Це так, Артемчику, ви щось придумаєте, правда?..
Тепер щодо Гер. Я кілька разів чула це слово в розмовах віщунів. Звісо, я до твого листа не знала, що воно означає. Але, мабуть, і справді така подорож незабаром відбудеться. Я й сама помітила, що скіфи неначе кудись збираються. Бачила, як лагодять вози і знімають з кибиток оздоби. Я тільки не знаю, коли саме вони вирушать. Думаю, що незабаром, бо інакше навіщо б було зараз готуватися?..
Ти кажеш, Артеме, що невільники — наші друзі, і обіцяєш усе пояснити згодом. Та хіба це для мене новина? Адже з самого початку нашого перебування тут, під землею, серед скіфів, ми твердо вирішили, що наш шлях — з простими скіфами, з пригнобленими і невільниками. Адже ми радянські люди й іншого шляху в нас не може бути, правда, Артеме? А тепер, коли йдеться про повстання, — ти й не розумієш, як нам з Іваном Семеновичем обом хочеться взяти в ньому участь, бути на волі, бо ж інакше ми нічого не можемо зробити. Ось чому Іван Семенович (і я також!) дуже просить тебе сповістити докладно про все. Іван Семенович каже, що йому треба знати все: у нього є якісь свої міркування. Що ж до мене — ах, Артеме, мерщій зроби щось, щоб звільнити нас!
Ну, здається, поки що все. Артемчику, любий, милий, не відкладай! Мені дуже страшно тут, а крім тебе, на ніхто не допоможе звільнитись!..
Ліда”.
Артем дочитав останні рядки цього листа й змовк. Мовчав і Дмитро Борисович. Тепер усе було ясно. Гартак вважав Ліду своєю майбутньою дружиною, приносив їй подарунки. Дорбатай ніби забув про існування дівчини й Івана Семеновича: очевидно, в старого віщуна зараз і без них чимало справ, Роніс мав рацію… Невідомо, на який час, але поки що Дорбатай не чіпає полонених. Іван Семенович вів правильну тактику: погоджуватися на все й не дратувати Дорбатая і Гартака. Все це так. Але що буде, коли Гартак захоче прискорити день весілля?..
Самої цієї думки було досить, щоб Артем відчув, як гаряча кров приливає йому до голови. Гартак!.. Знову цей мерзенний Гартак, який насмілюється дивитись на Ліду, як на свою власність! І дівчина зовсім беззахисна, вона цілком в руках тих негідників… А Іван Семенович — він теж нічим не може допомогти Ліді, він-бо один, по суті — ув’язнений, без зброї, він також тепер потребує допомоги… Ні, тільки вирішальний бій допоможе справі. Втім, коли він ще буде, той бій?..
Недалеко від Артема й Дмитра Борисовича під товстим деревом купкою сиділи скіфи. Їх тепер чимало. До таємного табору в лісі по одному приєднувалися друзі Варкана, його спільники, які відчували ворожнечу Дорбатая і мали підстави побоюватися його помсти. Скіфи сиділи, перебираючи кінську збрую, і щось тихо співали. Вони чекали Варкана, який кудись пішов. Діана лежала біля ніг Артема, зрідка поглядаючи на юнака сумними очима, наче співчувала його думкам і настроєві. В лісі було тихо, тільки часом потріскували гілки та безтурботно цвірінькали птахи.
Артем мовчки дивився на згасле багаття. Пальці його механічно ламали на десятки частин гілочку, яка опинилася випадково в його руках. От коли б сюди стільки друзів, стільки товаришів, скільки частинок можна наламати хоча б з однієї цієї гілочки!
Раптом він підвів голову й прислухався. Здаля долинули м які звуки кінського тупотіння — вогка лісова, земля приглушувала його. Скіфи, що досі мирно сиділи під деревом, враз звелися на ноги. Шум наближався. Ще кілька секунд — і на галявині з’явився Варкан. Він був верхи, його великий вороний жеребець важко дихав. З-за дерев показалося ще кілька молодих скіфських воїнів, озброєних луками, мечами й дротиками. Крім того, вони вели з собою на поводах з десяток коней, навантажених різною зброєю.
Варкан ще не встиг злізти з коня, як Артем радісно вигукнув:
— Сумки! Він привіз наші сумки, Дмитре Борисовичу!
Справді, через плече Варкана були перекинуті дві похідні сумки. Молодий скіф виконав те, про що просив його Артем. Він таки дістав сумки й приніс їх друзям.
— Дивно: як це Варканові пощастило так швидко розшукати сумки? — промовив Артем, забираючи від скіфа дорогоцінний вантаж. — Це ж просто чудово! Ну й молодець наш Варкан! Ану, розпитайте його, Дмитре Борисовичу!
