— Послухайте, а може, він і справді хоче миру? — вагаючись, сказала Ліда.

— Тільки не з нами, — рішуче відрубав Артем.

— Отже, налий свою чашу, о Сколоте, — повторив ще Дорбатай. — Перед лицем усіх відважних воїнів і мисливців, перед лицем усіх присутніх тут, перед лицем неба й богів я хочу закінчити сьогодні всі згадки про минулі суперечки між нами, всі рахунки, щоб ніколи більше не повертатися до цього. Я приніс тобі цей подарунок, священне зображення сови, наймудрішого птаха. Налий свою чашу, брате мій Сколоте — і ми вип’ємо разом з тобою!

Знову схвальні вигуки пролунали на майданчику. Дорбатай уміло вів свою гру! Які б не мав він потайні наміри, що б не ховав у глибині свого лютого серця, все одно, після таких щирих і проникливих слів йому не можна було відмовити. Чи вірив йому Сколот, чи ні, — старий вождь не мав змоги ухилитися від запрошення Дорбатая.

Служник, що стояв біля вождя, налив за його знаком оксюгалу в другу золоту чашу. Тим часом Дорбатай зняв з свого посоха золоту фігурку сови і простягнув її Сколотові:

— Хай це священне зображення завжди нагадує тобі, мудрий і відважний брате мій Сколоте, про любов до тебе усіх мисливців, усіх воїнів, усіх скотарів, усіх віщунів, — і про мою любов до тебе також. Прийми цей подарунок!

Сколот простяг руку за золотим зображенням. Дорбатай нахилився до нього, подаючи фігурку сови. Але раптом нога його мов зачепилася за зморшку килима, старий віщун похитнувся і випустив золоте зображення з рук. Золота фігурка впала прямо в чашу Сколота. З тупим звуком вона зникла в оксюгалі. Дорбатай сплеснув руками.

— Який я необережний! Проте і в цьому можна вбачати волю богів, Сколоте! Бачиш, боги хочуть, щоб ти випив спочатку оксюгалу, як доказ поновлення наших дружніх, братських взаємин. І з дна твоєї чаші ти візьмеш тоді священне зображення. Вип’ємо, брате мій Сколоте! І хай ніщо ніколи не затьмарить надалі нашої дружби, яку благословляють боги і небо!..

Скінчивши, він узяв свою чашу, підніс її. Так само зробив і Сколот. Сотні очей дивилися на них. У глибокій мовчанці два брати піднесли до губів свої чаші й спорожнили їх не відриваючись. Вибухнули радісні крики: скіфи вітали несподіване замирення. Дивно було лише, що найгучніше кричали саме старшини й знатні багатії. Чого вони так раділи?

— Та невже ж між ними двома може бути мир? — прошепотів, не вірячи своїм очам, Артем.

Дорбатай повільно опустив свою чащу. Він дивився прямо в обличчя Сколота, який узяв з дна спорожнілої чаші золоте зображення сови і розглядав його. Віщун дивився на вождя пильно, не зводячи очей. Щось лихе раптом майнуло у виразі його сухого жорстокого обличчя. Потім він перевів погляд на Гартака, і холодна посмішка скривила його губи під звисаючими сивими вусами.

— Дивіться, Гартак тремтить, наче його трусить пропасниця! — вигукнув здивований Артем.

— Боїться він чогось, чи що? — додала Ліда.

Гартак справді помітно тремтів. На обличчі йог позначився ніби страх, він нервово стискував руки, хитав головою, мов відганяв настирливу муху. А Дорбатай все ще дивився на нього презирливим поглядом. Нарешті Гартак опанував себе, — можливо, тому, що помітив гострий погляд старого віщуна. Тоді Дорбатай знову звернувся до Сколота:

— Чи задоволений ти, о брате мій, подарунком? Чи не занадто він скромний для тебе, великого й мудрого вождя?

Сколот підвів на нього недовірливі очі:

— Задоволений… якщо цей подарунок було зроблено від щирого серця…

Дорбатай сухо засміявся:

— Я подарував тобі, Сколоте, священне зображення перед лицем неба й богів, перед усіма твоїми гостями. Хіба може такий подарунок бути нещирим?

— Добре, хай буде так. Але що ти, Дорбатаю, бажаєш тепер одержати від мене у відплату? — запитав Сколот. — За звичаєм, я не можу ні в чому відмовити тобі. Але пам’ятай, що є деякі речі… чи люди… яких я не радив би тобі просити в мене, бо…

Вождь не закінчив. Але в голосі його також почулася глибока прихована загроза. Це відчувалося виразно. Дмитро Борисович тихо мовив товаришам:

— Чуєте? Це Сколот дає йому зрозуміти, що в своїх вимогах щодо відплатного подарунка він не повинен торкатися нас. Старий вождь дуже послідовний, як бачите…

— Чи вдасться йому бути таким послідовним і далі?.. — задумливо промовив Іван Семенович.

Почувши слова вождя, Дорбатай гордовито випростався:

— Я не хочу просити в тебе, брате мій Сколоте, нічого коштовного. Ти знаєш, що мені нічого не треба. І не личило б мені, скромному віщунові, просити щось для себе самого. Я хочу тільки задовольнити бажання богів. Адже саме боги повеліли мені розповісти сьогодні тобі і всьому народові про долю зрадника Скіла. Я розповів її. Боги наказали мені також помиритися сьогодні з тобою і подарувати тобі священне зображення. Я виконав це повеління богів. І боги сказали мені й про те, що саме я мушу вимагати від тебе, о Сколоте! Ти не можеш відмовити мені, бо тоді ти відмовиш богам! Такий священний звичай сколотів — і така воля богів!

Старий вождь похитав головою:

— Не будемо даремно сперечатися, Дорбатаю. Я попередив тебе. Кажи тепер, чого ти бажаєш!

Сухий голос Дорбатая пролунав різко й загрозливо:

— Боги вимагають, щоб ти віддав їм чужинців!

Його витягнена рука твердо вказала на мандрівників.

— Цього я не зроблю, — рішуче відповів Сколот. І щойно він сказав ці слова, як виразний гомін ремства пролинув над майданчиком. Скіфи, збуджені Дорбатаєм, підбурені старшинами і багатіями, не схвалювали відповіді, яку дав старий вождь. Адже боги, самі грізні скіфські боги жадали, щоб Сколот віддав їм чужинців!

Дорбатай не обертаючись вказав рукою на майданчик:

— Подивися, брате мій Сколоте, прислухайся! Спитай у старшині спитай у народу. Що скаже він? Ти чуєш його обурений голос — він проти тебе. Зрозумій це!

Сколот подивився круг себе. Він побачив скеровані на нього запитливі, чекаючі погляди натовпу. Скіфи жадібно прислухалися до суперечки між двома могутніми братами. Вони ждали, вони вагалися, хто з двох вийде переможцем. Ясно було одне: той, в чиїх руках опиняться кінець кінцем чужоземні чудодії, подолає другого. І на це Сколот погодитися не хотів. Він знову хитнув головою:

— Ні!

— Боги вимагають цього! — закричав раптом віщун несамовитим голосом, здіймаючи руки вгору. — Боги вимагають від тебе, Сколоте, цієї жертви! Боги загрожують народові сколотів вогняними стрілами! Я чув сьогодні голос богів. То був гнівний, страшний голос! Чужинці споганили священний жертовник, вони знущалися з богів і з мене, їх скромного віщуна! Тільки кров’ю злочинних чужинців можна змити таку образу богів. Віддай, віддай чужинців, о Сколоте, інакше гнів богів упаде на тебе, страшний гнів всемогутніх богів!

Голос його зірвався, перейшов на лютий, пронизливий вереск. Віщун, здавалося, ошалів. Він вимахував руками, сива голова його тремтіла, з посинілих губів зривалася й бризкала слина, він тупотів ногами й кричав:

— Віддай чужинців, що осквернили наші святині!

— Ні! — твердо похитав головою вождь.

— Боги вб’ють тебе, Сколоте! Згадай про Скіла! Ти зраджуєш богів! Одумайся, Сколоте! Віддай чужинців!

— Ні!

Несподівано Дорбатай припинив свої шалені вигуки. Він раптом змовк. І разом з ним змовкли всі присутні. То була тривожна, насичена напруженим чеканням пауза. В мертвій тиші пролунав новий, урочисто молитовний заклик Дорбатая:

— О боги, великі й суворі боги! Прислухайтесь до мене, вашого скромного слуги!

Руки старого віщуна тягнулися до неба. Голос його стишився, пристрасні вигуки перейшли в напружене шепотіння, яке було чути все ж таки на весь майданчик.

— Великі й грізні боги, прислухайтеся, благаю вас, до голосу вашого смиренного служника Дорбатая! Я переказав Сколотові те, що ви повеліли мені. Я попереджав його, я зробив усе, що зміг. Мені важко думати про вашу неминучу страшну кару, суворі боги. Хай не зачепить вона ні мене, ні відважний сколотський народ! Хай упаде лише на того, хто порушує ваші закони, хто зневажає вищі веління…