Перед кибиткою навколішки стояв старий бородатий скіф. Башлик його був зсунутий назад, з очей котилися сльози, але він мужньо тримав рот відкритим і тільки конвульсивно вчепився напруженими руками в повсть. Другий скіф, що, видно, мав якесь відношення до віщунів, бо на ньому була льняна жіноча сукня й коротенький плащ з бронзовими бляшками, — схилився над першим, засунувши в рот йому великі кліщі. Обличчя лікаря-віщуна було спітніле, на його зморщеному від напруги лобі зібралися великі краплини поту. Мабуть, операція тривала вже довго, бо й пацієнт, і лікар за всіма ознаками встигли дуже втомитися.
Пацієнт, терпляче стоячи навколішки, мугикав і стогнав, зрідка підпираючи підборіддя рукою. Лікар суворо й навіть злісно наказував йому не крутитися, час од часу відштовхуючи ліктем його голову назад.
— Ну й піклування про хворого! — обурено мовила Ліда.
— Е, дівчино, зрештою, це те ж саме, що й у нас, — заперечив їй Іван Семенович. — І в нас у чудовій поліклініці так само варварськи видирають зуби кліщами. Різниця не така вже велика, мушу вас запевнити. Сидить пацієнт в кріслі чи стоїть навколішки на землі, нікельовані кліщі лікаря чи ні, — зрештою однаково. Характер операції не змінився протягом тисячоліть, ось що…
Але на Дмитра Борисовича ця сцена справила величезне враження. Він уважно стежив за зубодером, наче не вірив своїм очам. Нарешті, він гукнув:
— Ні, це надзвичайно! Ось воно, ствердження знаменитого малюнка на електровій вазі з Кургана Куль-Оба! Там зображено лікування зубів у скіфів! І я бачу це на власні очі!
— Електрова ваза? — перепитав Артем. — Чи ви не помилилися, Дмитре Борисовичу? Що це за штука така — електрова? Електрична — теж не підходить, здається…
— А, — відмахнувся археолог, — нічого я не помилився! Електрова — це значить зроблена з електри, природного сплаву золота й срібла. Знати треба, товаришу студент геологічного вузу!
Артем тільки знизав плечима: звідки він міг знати про якусь електру?..
— Оцю картину, це видирання зубів ви називаєте лікуванням? — іронічно зауважив Іван Семенович. — Ви дуже делікатно висловлюєтеся, дорогий мій, хоч би то й була ваша електра. Хотів би я побачити, як ви поводилися б, коли…
Але цієї миті щось гучно хруснуло — і довгі чорні кліщі витягли з рота хворого уламок зуба. Ліда скрикнула і відвернулася. Лікар уважно оглянув уламок, незадоволено похитав головою і, пригрозивши хворому, який хотів було уже вставати, знову встромив йому кліщі в рот. Операція тривала!..
— Ні, друзі, досить цього чудового видовища! — вигукнув Іван Семенович. — Я принаймні цілком ситий. Поїхали далі!
Він повернув коня, подивився вперед і додав:
— Оце мені здається цікавішим, товариші! Погляньте, як весело й невимушено обідає ця компанія!..
Чоловік шість скіфів сиділо на землі навколо вогнища. Вони зняли свої шкіряні й повстяні башлики, поклали їх біля себе й забули, здавалося, про все на світі, крім їжі. Великий бронзовий казан було підвішено над вогнищем, він парував — і від нього далеко линув гострий запах якогось варива. Кожен скіф тримав у руці по величезному шматку паруючого вареного м’яса. Вони роздирали м’ясо зубами, смачно їли його і запивали кислим кобилячим молоком, по черзі схиляючись над великою посудиною, що стояла біля вогнища.
Скіфи їли мовчки, наче робили якесь священне діло. Варкан гукнув їм кілька слів, ніби вітаючи. Скіфи всі як один підвели голови, на мить перестали їсти і глянули в його бік. Вони одразу розпізнали Варкана, привітно відгукнулися й гостинно запросили його і його супутників розділити з ними їжу. Варкан запитально подивився на чужинців: чи не хочуть вони спинитись і приєднатися до компанії?
— Ні, ні, — відмовився Іван Семенович, — ми ситі. Спасибі, але нам, крім того, ще й ніколи.
А Дмитро Борисович додав задумливо:
— Який гостинний народ! Дивіться, адже це, очевидно, зовсім бідні люди. М’ясо в них, видно, буває не так часто. І от — запрошують, раді поділитися…
Артем помітив, що й чоловіки й жінки, яких вони зустрічали, найбільше дивувалися з Ліди. Певна річ, кожен з чужинців, та ще й уславлених перемогою над Дорбатаєм, привертав негайно увагу зустрічних. Але ніхто з них не користувався таким незмінним успіхом, як дівчина-чужинка. Траплялося, що хтось із скіфів просто спинявся, роззявивши рота, і дивився на Ліду, навіть не помічаючи в цей час інших членів групи. І це було зовсім не тому, що Ліда їхала на коні: адже скіфські жінки вміли їздити верхи не гірше за чоловіків. Чому ж таке здивування?
Артем сказав про це Ліді, незрозуміло розводячи руками. Але дівчина одразу відповіла, не вагаючись і не замислюючись ані на мить:
— Та це ж цілком просто, Артемчику! Скіфські жінки всі в отих головних уборах з піднятими вгору краями. А в мене на голові нічого немає.
— Так що з того?
— Дурний! Для їхнього ока, це, мабуть, все одно, як для старого турка побачити жінку без чадри. Небачене видовище, розумієш?
— Отож ти своїм непристойним виглядом їх дратуєш? Недобре, Лідо, я б на твоєму місці пов’язав голову. Чи шкода ховати золоті кучері, га?
— І знову скажу — дурний! Чи я мушу підкорятися їхнім забобонам? Мені так зручніше, от і все! Хай дивляться!..
Дзвінкий і важкий стукіт, мов по ковадлу, увірвав їхню розмову. Група під’їжджала до невеличкої кузні, де здоровенний, до пояса голий скіф у широкому шкіряному фартусі кував розжарену металеву штабу, повільно загинаючи її.
Можна було замилуватися з його чітких, розмірених, дужих рухів. Червоні відблиски від горна падали на його спітніле, аж блискуче обличчя. Тугі опуклі м’язи ритмічно надималися під глянсуватою темною шкірою рук. Невеличкі бруски металу лежали поблизу горна. Коваль працював, не звертаючи ані найменшої уваги на глядачів.
Варкан вагався. Він здивовано переводив погляд з коваля на своїх супутників, не розуміючи, очевидно, що знайшли цікавого його друзі-чужинці в цьому цілком звичайному для його ока видовищі… Але за хвилину він здивувався ще більше, бо Іван Семенович не задовольнився простим спостеріганням кузні. Він раптом зіскочив з коня й підійшов до коваля.
Геолог підійшов до горна і взяв у руки холодний брусок металу. Деякий час він мовчки розглядав його, повертаючи в руках. Потім, не дивлячись на коваля, який поклав молот на ковадло і здивовано стежив за рухами дивного відвідувача, Іван Семенович так само мовчки поклав брусок на місце й повернувся до свого коня. Товариші запитливо дивилися на нього.
Іван Семенович легко скочив на коня, взяв у руки поводи. Серйозно глянув на супутників і сказав:
— Я згадую наші розмови про печеру на Гострому бугрі і можливості використати скіфські пам’ятки для визначення, чи була тут руда. Так от, Дмитре Борисовичу, оті бруски, що лежать коло ковадла, — справжня бронза. Цікаво було б узнати, де беруть руду скіфи? Якщо десь поблизу, то…
— Зараз, зараз! — Археолог негайно звернувся до Варка на з запитанням. Потім швидко заговорив:
— Так і є! Скіфи самі видобувають руду. Зовсім, каже Варкан, недалеко звідси. Він навіть пропонує, якщо ми бажаємо, проїхати туди, він усе покаже.
— Охоче, — погодився геолог, запрошуючи жестом молодого скіфа показувати дорогу. Варкан круто повернув коня, пригнувся до його шиї і помчав. Товариші ледве встигали за ним.
Вони мчали між наметами й возами через усе стійбище. Варкан, мабуть, стомився, ждучи весь час перед тим своїх супутників, що частенько спинялися й розглядали вози, намети тощо. Тепер він вирішив трохи розважитися швидкою їздою.
Пригнувшися до шиї коня, він мчав галопом. Іван Семенович з насолодою й собі попустив поводи: його кінь не хотів відставати від Варканового, він також зразу перейшов на галоп. Так само зробили без найменшого втручання вершників і інші коні. Артемові, правду сказати, було трохи страшнувато, але визнати це перед товаришами він соромився і тому віддався на милість коня, Ліда закусила губу, міцно тримала повід, але теж не робила спроби спішити свою жваву кобилу.
