А вони йшли під цими поглядами, в яких не було помітно доброзичливості, відчуваючи себе недобре, але намагаючись зберегти невимушений, пристойний вигляд. Та й що їм лишалося ще робити?..

І знову залунало слово, яке промовляли вершники:

— Поскіна!.. Поскіна!..

Це слово передавалося з уст в уста. Скіфи на мить наче забули про чужинців, вражені виглядом собаки; вони вказували на Діану, з страхом дивилися на неї й збуджено перемовлялися:

— Поскіна!.. Поскіна!..

Єдиною істотою, яка зовсім не помічала цього, була сама Діана, що спокійно йшла поруч з Іваном Семеновичем, зрідка поглядаючи на нього розумними очима, немов намагаючись запевнити хазяїна в своїй відданості.

— Поскіна!.. Поскіна!.. — лунало серед скіфів.

Мандрівники уже зовсім підійшли до старого вождя, який нерухомо сидів на коні. Він уважно придивлявся до незнайомців. Тепер Артем міг добре роздивитися його обличчя. Спокійні, напівприкриті віями очі глибоко запали під звислими сивими бровами. Тонкий ніс з горбинкою видавався далеко вперед. Бліді губи майже ховалися під сивими вусами, а борода спадала хвилею на груди. Ось вуса вождя ворухнулися. Старий щось сказав — кілька незрозумілих слів. Дивлячись на незнайомців, він явно чекав відповіді.

Іван Семенович і Дмитро Борисович перезирнулися: як зрозуміти, чого хоче від них цей чоловік? Про що він запитує, що відповідати йому? І навіть якщо відповідати, то хіба ж він, у свою чергу, зрозуміє їх?..

У юрбі скіфів знову знявся збуджений гомін. Вкрай зацікавлені, люди посувалися ближче й ближче до чужинців і вже оточували їх з трьох боків. Тільки з трьох, бо з четвертого стояла Діана і саме до неї скіфи не наважувалися підійти. Тим більше, що собака, занепокоєна їх наближенням, і без того вороже поглядала на юрбу. Вона вищиряла зуби і стримано гарчала. Про всяк випадок Іван Семенович наказав:

— Спокійно, Діано! Сидіти! Сидіти! Тихо!

Собака глянула на нього, покірно ворухнула коротким обрубком хвоста і змовкла. Тільки губи її, що нервово час від часу підіймалися, оголюючи могутні ікла, свідчили, що вона напоготові до захисту друзів.

Старий вождь, не діждавшись відповіді, щось сказав знову — на цей раз помітно пом’якшеним, навіть дружнім тоном. І знову, звісно, не дістав відповіді. Тоді він незадоволено озирнувся, помітивши, як близько до чужинців присунулися скіфи, і віддав якийсь наказ найближчим воїнам. Ті одразу виїхали наперед і відтіснили піших. Вождь схвально кивнув головою.

— Так і справді буде спокійніше, — сказав Артем.

Мабуть, старий вождь почув голос юнака, бо відраз повернув до нього своє суворе обличчя. Але не вимовив нічого, тільки уважно оглянув Артема з голови до ніг.

Поблизу знову почувся лемент полоненої жінки. Дужі жінки, помічниці віщуна, скільки можна було зрозуміти, вважали за потрібне закінчити своє діло, порушене появою чужинців. Вони почали співати якоїсь молитовної пісні, тримаючи напоготові занесені кинджали.

— Іване Семеновичу, вони заріжуть їх! — з жахом скрикнула Ліда.

І знову Артем страшенно розлютився. Не можна, не можна допустити, щоб на їхніх очах вбивали людей! Не слухаючи Івана Семеновича, який щось казав йому, Артем кинувся до жертовника, розмахуючи киркою і несамовито вигукуючи:

— Киньте! Киньте, я вам кажу! Не смійте!

Жінки — помічниці віщуна — оторопіло спинилися. Видно, вони аж ніяк не сподівалися, що хтось з чужинців наважиться перешкодити їм. Пісня увірвалася. Натовп скіфів збуджено загомонів. Тим часом Артем був уже біля самого жертовника, вимахуючи киркою.

— Облиште цих людей, я вам кажу! Облиште! — кричав він.

Озброєні жінки-жриці трохи позадкували. Справді, Артем в цю мить був страшний. Його очі виблискували, він загрожував піднесеною киркою і щосили кричав:

— Що вони вам зробили? За що ви хочете їх убити? Геть від них, бо я…

Він на секунду змовк, побачивши, як назустріч йому виступив старий віщун. Урочисто, своїм улюбленим жестом підвівши довгі сухі руки, віщун підходив до Артема і щось зловісно бурмотів. Скіфи загомоніли голосніше. Жорстоке, неприємне обличчя старого віщуна дихало неприхованою люттю. Він говорив так швидко, що затинався і мов випльовував слова. Погляд його невеличких гострих оченят не одривався від юнака.

— Я твого гіпнозу не боюся! — гукнув сердито Артем. — Ти мене не лякай, я не з таких. Ану не заважай!

І з цими словами він кинувся до полонених, яких було знову схопили жриці-жінки. Віщун заступив ще раз дорогу Артемові. Але юнак недбало відштовхнув його і стрибнув далі. Віщун хитнувся і мало не впав. Розлютований і ображений, він вихопив свій меч і звів його над Артемом.

— Он ти який! — спинився на мить Артем. — Гаразд, тоді стережися, старий!

Він раптом стрибнув убік і звідти блискавично вдарив киркою по зведеному мечу. Брязнув дзвінкий метал. Старий віщун ніяк не сподівався такого опору. Короткий меч вилетів з його руки й впав на землю за кілька кроків. Віщун безпорадно поглядав то на меч, то на Артема.

— Що, не чекав? Ага? Поки що досить з тебе. Гей, ви, киньте цих людей, я вам кажу!

Ще за мить Артем уже був біля жерців, помічників віщуна. Він вимахував киркою, вигукував безладні загрози. Можливо, це й не вплинуло б на дужих, озброєних жінок, але подія з старим віщуном налякала і їх. Адже то, мабуть, вперше вони бачили, як хтось насмілився не тільки чинити йому опір, а й переміг того, кого вони звикли боятися. Жінки — помічниці старого віщуна — поспішно відступили за жертовник. І вже звідти боязко поглядали то на Артема, то на старого віщуна, який, опанувавши себе, підняв з землі меч і знову швидко попрямував до юнака.

— А, тобі мало, старий? — процідив крізь зціплені зуби Артем. — Ну, стережися!

Але старий віщун цього разу не звів меча. За п’ять кроків він спинився і, піднісши руки вгору, щось забурмотів. Юрба скіфів загомоніла стривожено і злякано. Навіть полонені трохи відступили від юнака, почувши загрозливий голос віщуна. А він наче малював щось у повітрі помахами рук, випростовувався, згинався і знову витягувався, його голос ставав дедалі загрозливіший. Артем зрозумів, нарешті, в чому річ.

— Еге, старий, ти проклинаєш мене? Будь ласка, скільки завгодно, цього я аж ніяк не боюся. Тільки не підходь, а проклинати можеш. Бачили такого, га? Та ви не бійтеся, це все дурниці, самі забобони, — звернувся він до полонених, бо помітив, з яким неприхованим жахом прислухаються вони до заклять віщуна. Тепер, коли Артем трохи охолов, він збагнув, що довго триматися проти віщуна і його помічниць він сам не зможе. Треба було щось вигадати. Але що?

А старий віщун, здавалося, розривався від люті. Піна виступила на його синіх губах, він вигукував прокляття дедалі гучніше, хоч і не наближався до Артема.

Ліда з помітною повагою дивилася на юнака. Дмитро Борисович міцно тримав свою кирку: здавалося, він ледве стримує себе, щоб не кинутися на допомогу. Його наміри помітив Іван Семенович, який стиха казав археологові, наче заспокоюючи його:

— Заждіть, заждіть, Дмитре Борисовичу. Ще є час. Поки що Артем тримається дуже добре, ви ж самі бачите…

— Потім може бути вже пізно, Іване Семеновичу!

— Ні, ні, повірте мені. Я знаю, що кажу. Є ще резервні заходи. Тихше, Діано! — Він тримав собаку за нашийник, бо Діана весь час поривалася до Артема.

Старий вождь, взявшись за золотий облук сідла, наче весь перетворився на увагу — і це було дуже не схоже на попередню поведінку, коли з його суворого обличчя не сходив вираз презирливої байдужості. Він стежив за кожним рухом юнака-чужинця, він навіть не приховував посмішки, коли Артем вибив киркою меч з рук віщуна. Тепер він прислухався до шалених вигуків старого чудодія, дещо здивовано поглядаючи на Артема, на якого ті вигуки зовсім не впливали. Ось старий вождь перевів на мить погляд на того молодого чоловіка, який раніше виходив з юрби вітати його. Молодий кривобокий скіф аж тремтів з переляку. Він ховав своє обличчя в долонях, з жахом слухаючи несамовиті вигуки віщуна. Мабуть, вони здавалися йому неймовірно страшними.