Ці мистецькі пориви також мусять зрештою завмерти, і вони вже майже зникли в тому Часі, в який я потрапив. Прикрашати себе квітами, танцювати та співати під сонцем – ось і все, що лишилося від потягу до прекрасного. Але й це врешті-решт мусило змінитися повною бездіяльністю. Всі наші почуття і здібності набувають гостроти тільки на точилі праці й необхідності, і треба ж такому статися, щоб це точило нарешті зламалося.

Стоячи на вершині пагорка і вдивляючись у морок, який западав усе глибше, я подумав, що цим простим поясненням розв’язав світову проблему, розгадав до кінця секрет цього чарівного маленького народу. Можливо, винайдені ним засоби для обмеження народжуваності виявилися занадто вдалими, і населення не тільки перестало зростати, а навіть почало зменшуватись кількісно. Тоді було б зрозуміло, чому в-них стільки занедбаних та зруйнованих будинків. Пояснення це було дуже просте й дуже правдоподібне, – як і більшість хибних теорій.

Поки я розмірковував над цим, занадто вже довершеним тріумфом людини, на північному сході, заллятому сріблястим світлом, зійшов круглий жовтий місяць уповні. Ясні маленькі постаті внизу припинили метушню. Повз мене безгучно пролетіла сова. Я здригнувся від нічного холоду й вирішив спуститися та знайти місце, де міг би переночувати.

Шукаючи очима вже знайомий будинок, я перебіг поглядом по статуї Білого Сфінкса на бронзовому п’єдесталі. Чим вище сходив місяць, тим краще вона вирізнялася. Поряд із нею я бачив тополю, трохи далі – буйні зарості рододендрона, чорні в блідому світлі місяця, і невеличку галявину. Я пильніше придивився до неї, і раптом у мені прокинулась страшна підозра.

Ні, це не та галявинка, – упевнено сказав я собі.

Але це була та сама галявинка, бо лежала вона якраз перед обличчям Сфінкса, яке було неначе поїдене віспою. Можете собі уявити, що я відчув, коли остаточно пересвідчився в цьому? Моя Машина Часу зникла!

Наче удар батогом по обличчю, мене обпекла думка про те, що я ніколи не повернуся до своєї доби і безпорадний залишуся в цьому дивному новому світі. Думка ця викликала в мене відчуття чисто фізичного болю. Здавалося, що мене стиснули за горло й душать. За хвилину, охоплений жахом, я величезними стрибками уже мчав униз. Один раз я спіткнувся, полетів шкереберть і подряпав собі обличчя. Не гаючи часу на те, щоб спинити кров, я схопився на ноги й знову побіг, а тепла цівочка струмувала в мене по щоках і підборіддю. Біжучи, я раз у раз заспокоював себе: вони трохи відсунули її, поставили в кущі, щоб вона не заважала їм ходити по дорозі, – і мчав щодуху. Одночасно з певністю, яка іноді з’являється разом із надмірним переляком, я знав, що надії мої безпідставні і що Машини своєї я не знайду. Мені забивало дух. Думаю, що всю віддаль між вершиною пагорка й галявиною, тобто близько двох миль, я промчав за десять хвилин. А я ж не такий уже й молодий. Дорогою я вголос кляв себе за свою нерозважливість, що так покинув Машину, і через це задихався ще більше. Та крики мої лишалися без відповіді. Жодна жива істота не показалася в місячному світлі.

Прибігши на галявину, я побачив, що найгірші мої побоювання справдилися. Ніде не видно було ані сліду Машини. Коли я опинився перед темними кущами, мене обсипало морозом. Я наче навіжений оббіг круг галявини, сподіваючись побачити свою Машину в якому-небудь закутку, а тоді раптом спинився й ухопив себе за голову. Наді мною в ясному світлі місяця височів білий блискучий Сфінкс на бронзовому п’єдесталі. Його обличчя, ніби посічене віспою, неначе сміялося з мого розпачу.

Можна було б тішити себе гадкою, що ці маленькі люди заховали мою Машину в якесь безпечніше місце, якби занадто добре я не знав їхньої фізичної і розумової млявості. Це могло означати тільки одне: тут існувала якась невідома сила, що вкрала мій апарат. Я був певний, що він не міг пересунутись у Часі, якщо лише в якійсь іншій добі не було створено такої самої Машини. Конструкція важелів – згодом я покажу вам їх – унеможливлювала користування Машиною, коли ручки було знято. Виходить, вона могла пересунутися тільки в просторі. Тоді де ж вона може бути?

Якийсь час я був неначе справді божевільний. Пригадую, я шалено бігав між кущами довкола Сфінкса й сполохав якусь білу тварину, схожу на маленьку лань. Пригадую також, як пізніше – вночі – бив кулаками по кущах, доки не подряпав у кров усі руки. Нарешті, схлипнувши, я в нестямі почвалав до великої кам’яної будівлі. Простора зала була темна, мовчазна й безлюдна. Я послизнувся на вибоїстій підлозі, упав на один з малахітових столів і мало не скрутив собі в’язи. Тоді я запалив сірника й пішов уздовж запорошених завісок, про які вам казав раніше.

За першою залою була друга, не меншого розміру. Підлогу її вкривали подушки, і на них спало десятків зо два тих маленьких людей. Гадаю, що друга моя поява, коли я наче виринув із тихого мороку, вигукуючи якісь безладні слова й несучи запаленого сірника, мусила була здивувати їх. Адже в їхній час уже зовсім забули про існування сірників.

– Де моя Машина Часу? – скрикнув я, схлипуючи, немов скривджена дитина, і заходився стягати їх з подушок та трусити.

Моя поведінка, напевно, здалася їм дивною. Дехто сміявся, але більшість мала досить переляканий вигляд. Озирнувшися навколо, я зрозумів, що за даних обставин пробуджувати в них страх була б найбезглуздіша з мого боку річ. Адже, як я зрозумів удень, почуття страху було їм уже невідоме.

Я миттю кинув сірника, збив по дорозі когось із ніг і через величезну їдальню вибіг з будинку. Позад себе я чув вигуки жаху, чув, як дріботіли і спотикалися їхні маленькі ноженята. Не можу сказати, що робив я тої ночі під ясним місячним світлом. Гадаю, що через несподіване зникнення Машини я поводився як божевільний. Я почував себе назавжди відірваним од своїх, почував себе якоюсь дивною твариною в незнаному світі. Напевно, я кидався на всі боки й кляв Бога та свою щербату долю. Пригадую, що довга ніч розпачу та жаху страшенно виснажила мої сили. Пригадую, як я зазирав під кожен кущ і скрізь, де й не могло бути Машини. Пригадую, що в темряві між руїнами я надибував якісь чудні істоти й не раз торкався їх. Пригадую, нарешті, як лежав на землі біля Сфінкса і у відчаї гірко плакав, нарікаючи, що так безглуздо загубив свою Машину, і врешті-решт заснув. Коли я прокинувся, був уже день. У траві стрибали два горобці так близько, що я міг би дістати їх рукою.

Свіжий ранок додав мені бадьорості. Я сів, силкуючись пригадати, як опинився тут і чого в мене на душі так самотньо й тужно. Свідомість поволі поверталася до мене. При денному світлі дійсність постала переді мною у своєму справжньому вигляді, і свою нічну поведінку я вважав тепер за напад божевілля.

«Припустімо найгірше, – казав я собі. – Припустімо, що моя Машина зруйнована, може, й загинула. Отже, треба заспокоїтись і набратися терпіння. Я придивлюся ближче до цього народу, дізнаюся, що трапилося з моєю Машиною і чи є змога дістати потрібні матеріали та інструменти, щоб зрештою збудувати нову. Це ж моя єдина надія, нехай і маленька, але все-таки краща, ніж розпука. І зрештою світ цей чарівний і цікавий. І Машину, мабуть, просто забрали кудись. Тоді й поготів мені потрібні витривалість і терпіння, щоб розшукати сховище й відібрати Машину – силою чи хитрощами».

З цими думками я звівся на ноги й озирнувся, чи не можна де викупатись. Я майже задубів від утоми й був увесь вкритий пилюкою. Ранкова свіжість викликала в мене бажання стати самому чистим і бадьорим. Збудження моє минулося. Тепер я навіть дивувався, чого так розходився вночі. Я пильно оглянув галявину й згаяв чимало часу, розпитуючи, як міг, тих людей, що проходили повз мене. Та вони не розуміли моїх жестів – вони були або просто дурні, або думали, що я жартую, й реготали від щирого серця. Я ледве стримався, щоб не надавати їм ляпасів по їхніх гарненьких усміхнених обличчях. Безглуздий порив! Але я ще не скорив у собі диявола переляку й сліпого гніву, і він брав гору над розсудливістю.