— Це Арагорн, син Арахорна, — сказав Елронд, — рід його сягає по низці поколінь до Ісіддура з Мінас-Ітілю, сина Еленділа. Він — ватажок дунаданів півночі, нині, на жаль, нечисленних.

— Тоді, значить, це належить тобі! — збуджено вигукнув Фродо, скочивши так, немов хтось негайно намагався відібрати в нього Перстень.

— Він не належить нікому з нас, — заперечив Арагорн. — Але так вже тобі судилося — стати на якийсь час носієм його.

— Дістань Перстень, Фродо! — звелів Гандальф. — Час настав. Покажи його, і тоді Боромир збагне загадку до кінця.

Запала тиша, всі очі звернулися до Фродо. Йому раптом стало ніяково та страшно; дуже не хотілось показувати Перстень і навіть торкатися до нього. От якби опинитись миттю далеко звідси! Перстень блищав та переливався, коли він тремтячою рукою показав його усім радникам.

— Ось Прокляття Ісіддура! — промовив Елронд.

Очі Боромира зблиснули, коли він побачив золоту дрібничку. «Напіврослик! — пробурмотів він. — Отже, значить, скоро збудеться доля Мінас-Тіріта? Але навіщо тоді шукати Зламаний Меч?» [260] — У пророцтві нічого не сказано Про долю Мінас-Тіріта, — нагадав Арагорн. — Але великі події дійсно Наближаються. Ці уламки — від меча Еленділа, що зламався у ту мить, коли вій впав мертвим. Нащадки берегли їх, навіть коли всі інші надбання були втрачені; бо в давні часи наш народ вірив, що Нарсіл буде перекований, коли знайдеться Перстень — Прокляття Ісідцура. Тепер ти бачиш меч, на який натикає пророцтво. Що скажеш? Чи бажаєш повернення Дому Еленділа до земель Гондору?

— Мене послали не прохати благодійності, а розгадати загадку, — з пихою відповів Боромир. — Але нам доводиться скрутно, і меч Еленділа став би нам такою підмо гою, на яку ми й сподіватися не могли… якби він справді виплив з глибочини минулого, — і гондорець знов недовірливо поглянув на Арагорна.

Фродо помітив, як Більбо нетерпляче засовався, відверто обурений за свого друга, — і раптом, скочивши, продекламував:

— Це, може, не дуже до ладу, зате доречно, — якщо тобі не досить слова Елронда. Коли вже ти заради цього витратив сто днів на мандри, варто добре прислухатись! — І Більбо, пирхнувши, знову всівся.

— Я склав це сам, — пошепки повідомив він Фродо, — давно вже, коли він уперше розповів про себе. Знаєш, я вже майже жалкую, що мої пригоди скінчились і я не зможу супроводжувати його у вирішальний момент…

Арагорн посміхнувся до старого гобіта і знову звернувся до Боромира. [261]

— Твою недовіру легко зрозуміти, і я вибачаю тобі. Мало схожий я з Еленділом та Ісілдуром, якими зображають їх величні статуї у чертогах Денетора. Я- не Ісіддур, а лише його нащадок, життя прожив довге і нелегке; ліги, що відділяють Гондор вщ Рівенделлу, — лише мізерна частка шляхів, що я сходив. Я долав ріки й гірські перевали, перетинав рівнини, бував також у далеких областях Рун та Харад, де світять незнайомі сузір'я. Але мій дім — моя вітчизна — це північ. Тут споконвіку жили нащадки Валанділа, з покоління у покоління, від батька до сина простяглась безперервна нитка. Щастя зрадило нас, і народ наш майже повимирав; але Меч завжди знаходив собі нового хранителя. І ще одне я хочу сказати, Боромире: ми, слідопити з глухих лісів, самотні, ми лише мисливці — але здобиччю нашою завжди були слуги Ворога; бо вони є всюди, не тільки у Мордорі. Якщо Гондор служив нездоланною перепоною, то нам дісталася інша доля. Буває зло, від котрого не допоможуть ані міцні стіни, ані люті мечі. Ви мало знаєте про землі за своїми межами. Спокій та свобода, кажеш? Без нас Північ не знала б, що це таке. Страх заполонив би ці землі. Але ми заступаємо дорогу темряві, що повзе з безлюдних гір, що приходить крадькома з безпросвітних лісів. Які дороги залишилися б проїжджими, хто охороняв би мирні поля та спокій простого люду, що сидить вдома, якби дунадани дозволили собі відпочити чи всі поснули б вічним сном?

Але дякувати нам нікому й на думку не спадає. Подорожні скидають на нас недовірливим оком, селяни нагороджують глузливими прізвиськами. Блукачем зве мене один товстунець, що мешкає на відстані днини дороги від таких ворогів, що йому вистачило б єдиного погляду, щоб затерпнути від страху, а його рідне селище давно лежало б зруйноване, якби не наші невсипущі клопоти. Але нічого тут не вдієш. Якщо простаки живуть без страху й турбот, хай залишаються простаками, і безглуздо було б виставляти наші зусилля напоказ. Так склалася доля мого роду; з року у рік виростала нова трава, але нічого не мінялось. Однак тепер настають інші часи. Знайшлося Прокляття Ісілдура. Наближається битва. Меч буде відкований знов — і тоді я вирушу до Мінас-Тіріта.

— Ось усі повторюють: «Прокляття Ісілдура», — сказав Боромир. — Але я бачу лише блискучий перстеник у руці [262] напіврослика. Наскільки мені відомо, Ісілдур загинув ще до початку нашої епохи. Звідки ж мудрі дізналися, що цей Перстень — той самий? І де він пропадав стільки віків, поки його не приніс сюди такий дивний посланець?

— Про це буде сказано далі, - відповів Елронд.

— Але не зараз, благаю, владико! — втрутився Більбо. — Сонце вже майже на полуденній вишині, і мені треба чим-небудь підживитись!

— Я поки що не називав тебе, — посміхнувся Елронд, — але хай так і буде: починай! Розкажи все, що з тобою було. І якщо ти ще не викарбував цю історію у віршованих рядках, можеш казати по-простому. Чим коротшою буде промова, тим скоріше зможеш попоїсти!

— Гаразд, — покивав головою Більбо, — як скажеш, так і зроблю. Зараз я відкрию правдиву історію, і якщо дехто чув колись іншу, — він скоса поглянув на Глоїна, — то прошу все забути й пробачити. У той час для мене найголовніше було — довести своє право володіти скарбом та позбутися прізвиська злодія. Адже зараз я краще розумію, що це означало… Отож слухайте, як усе починалось!

Декому з присутніх історія Більбо була зовсім невідома, й вони слухали з цікавістю, що зовсім не засмутила старого гобіта, навпаки, він змалював зустріч з Горлумом у всіх подробицях. Він не пропустив жодної загадки, він охоче дав би повний звіт про бенкет на прощання та своє зникнення, якби йому дозволили, але Елронд зупинив його порухом руки:

— Добре сказано, друже мій. Але цього поки що досить. Нам важливо знати, що Перстень перейшов до Фродо, твого спадкоємця. Тепер дамо слово йому!

Фродо, на відміну від Більбо, заговорив неохоче; він коротко виклав події, починаючи з того дня, коли одержав Перстень. Кожний крок його шляху з Гобітону до Броду викликав запитання та суперечки; за одним заходом дослідили все, що змогли згадати про Чорних Вершників. Нарешті Фродо зміг повернутись до свого крісла.

— Непогано, — сказав Більбо. — Промова була б просто чудовою, якби тебе весь час не перебивали. Я спробував дещо записати, але прийдеться нам з тобою окремо якось пізніше все уточнити, якщо вже мені треба це описувати. Твій шлях сюди дасть матеріалу на кілька розділів! [263]

— Так, історія вийшла довга, — відповів Фродо. — Але вона мені здається неповного. Я хочу ще багато чого дізнатись, особливо про Гандадьфа.

Гелдор зі Срібної Гавані, що сидів поряд, почув його слова.

— Ти висловив моє бажання теж! — вигукнув він. — Мудрі можуть мати вагомі докази, щоб вважати знахідку напіврослика тим самим Великим Перснем, що викликав стільки суперечок, але тим, хто не має відомостей, це здається сумнівним. Чи не можна отримати якісь докази? І ще: де Саруман? Він обізнаний у всьому, що стосується Перснів, але його нема серед нас. Яка його думка — якщо йому відомо те, що тут говорили?