— Прикра новина! — сказав Елронд. — Ісілдур узяв його, а цього не слід було робити. Перстень треба було кинути у вогонь Ородруїну, що спородив його. Але мало хто помітив, [256] що вчинив Ісілдур. Він один стояв біля свого батька у останній смертельній сутичці, а з Гіл-Геладом були тільки Кердан та я. Ісілдур не послухав наших умовлянь. «Я хочу взяти виру за батька та брата», — сказав він і всупереч нам забрав Перстень з собою. Але той не забарився зрадити його та згубити, тому на півночі назвали його Прокляттям Ісілдура. Хоча, можливо, смерть ще не найгірше у порівнянні з тим, що чекало на нього як власника Персня. Про цю подію стало відомо тільки мешканцям півночі, та й то небагатьом. Не дивно, що ти не чув про нього, Боромире. З пастки на Ірисній Оболоні, де загинув Ісілдур, після довгих поневірянь у горах врятувались лише троє. Один з них, Охтар, зброєносець Ісілдура, зберіг уламки меча Еленділа та приніс їх Валанділові, нащадку Ісілдура, котрий ще був тоді дитиною та жив тут, у Рівенделлі. Але світло Нарсілу згасло, і його не стали перековувати.

Я назвав безплідною перемогу Останнього Союзу, але це не зовсім правильно. Просто успіх не закріпили. Саурон був переможений, але не розбитий. Перстень Влади загубився, але не був знищений. Чорний Замок зруйнований, але підвалини його збереглися — їх було закладено за допомогою Персня, і вони стоятимуть, поки він існує. Багато ельфів, могутніх людей та їхніх прихильників загинуло у тій війні; поліг Анаріон, загинув Ісілдур, не було більше Гіл-Гелада та Еленділа. Ніколи більше не бувати подібному союзу межи ельфами та людьми; бо люди множаться, а Перворожденні в'януть, і відчуження розділило народи. Та й плем'я нуменорців применшилося з тих пір і втратило довголіття.

Після різанини на Ірисній нуменорців на півночі залишилось мало, їхнє місто Анумінас на озері Евендім опустіло й зруйнувалося. Нащадки Валанділа переселились до Форносту на Північних горбах, але й того міста нині вже нема. Люди звуть його Ровом мертвих і побоюються ходити там. Таким чином збезлюднів та втратив владу народ Арнора, і вороги поглинули його. Залишились лише кургани під зеленою травою.

Зате Гондор уцілів і навіть міг частково зрівнятися з Нуменбром за часів розквіту. Високі замки зводив цей народ, і муровані стіни, і просторі гавані; крилату корону Гондору шанувало багато народів. Столицею його був Осгіліат, Зоряна Цитадель, на берегах Великої Ріки. Збудували вони також МІнас-Ітіль, Фортецю Молодого Місяця, [257] на східних відрогах гір Тіні, а на заході, біля підніжжя Білих гір — Мінас-Анор, Фортецю Вечірнього Сонця. Там, у королівському палаці, квітло Біле Дерево, що зростили з насіння, привезеного Ісіддуром з-за моря. До Нуменору ж воно потрапило з острова Ерессеї, а туди — з Найдальшого Заходу у ті дні, коли світ був молодий.

Але швидкоплинне життя людське, і рід Менельділа, сина Анаріона, перевівся. Біле Древо зів'яло, а кров нуменорців змішалася з кров'ю слабкіших племен. Тоді варта на рубежах Мордору втратила пильність, і прислужники зла зуміли крадькома дістатися до Горгороту. Там діждалися вони нагоди, повстали й захопили Мінас-Ітіль, і жах оселився там. Тепер називають його Мінас-Моргул, або Замок Чародія. Тоді й Мінас-Анор став Мінас-Тірітом, Замком Варти. І між двома цими твердинями ніколи не вщухала війна, а Осгіліат, що лежав поміж ними, був покинутий, і лише тіні блукають нині серед його руїн.

Так було протягом багатьох людських поколінь. Але намісники Мінас-Тіріта стійко тримаються ще й досі, відбиваючи ворогів, обороняючи долину Ріки від Аргонату до Моря. На цьому та частина історії, яку я мусив викласти, завершується. Бо за часів Ісілдура Перстень Влади зник, і Три ельфійських звільнилися з-під його неволі. Але нині вони знов під загрозою, адже Головний Перстень знайшовся. Про те, як це було, хай розповідають інші — я майже не брав у цьому участі.

Елронд замовк, і відразу ж підвівся з місця Боромир, високий, гордовитий:

— Дозволь, володарю, перш за все додати дещо про Гондор; бо саме з Гондору я й приїхав. Усім вам корисно буде узнати, що там діється: мені здається, що про наші справи мало хто знає, а значить, не розуміють також згубних наслідків, якщо ми нарешті не встоїмо. Вірте мені, кров нуменорців не вся ще розтрачена, гордість та відвага Гондору не зовсім ще позабуті. Нашою мужністю стримується натиск диких племен Сходу, і страхіття замкнені у стінах Моргулу. Тільки це й зберігає спокій та свободу на землях, що прикриваємо ми, твердиня Заходу. Але якщо переправи через Ріку будуть захоплені, чия настане черга?

А цей час, можливо, наближається. Безіменний Ворог заворушився. Вершина Ородруїну — Згубної гори, як ми її звемо, — знов оповита димом. Міць Чорного Володаря [258] зростає, і ми обложені з усіх сторін. Коли ворог повернувся, нас відтіснили з Ітіліену, нашого найдальшого володіння на схід від Ріки, хоча ми тримали там форти та озброєний загін. А цього року, у червні, з Мордору на нас зненацька напали — і ми знову відступили. Нас було замало, а Мордор уклав союз зі східними племенами та жорстокими харадримами; але не численною перевагою подолали вони нас. Ми зіткнулися з силою, якої раніш не знали. Кажуть, нібито походила вона від вершника на великому чорному коні, схожого на тінь у місячну ніч. Де б він не з'являвся, у вороже військо вселялася страшенна лють, а серед нас навіть найвідважніших воїнів долав страх, коні та люди відступали і вдавалися до втечі. Рештки східних загонів відійшли, зруйнувавши за собою останній міст, який ще зберігся в покинутому Осгіліаті. Я був у заслоні, що обороняв той міст, аж поки його не зруйнували. Рятувались ми звідти вже уплав, залишилося нас тільки четверо, серед них ми з братом. Але ми поки що не склали зброю, західний берег Андуїну ще наш. А ті, кого ми заступаємо собою, вихваляють наші подвиги, коли чують про них, але мало допомагають. Лише з Рохану можемо ми сподіватися на підмогу з першого поклику.

В цю недобру добу мене послали неходженими шляхами з дорученням до Елронда. Багато ліг відміряв я, сто десять днів подорожував самотньо. Але я не шукаю військового союзу. Говорять, що сила Елронда в мудрості, а не в озброєнні. Я приїхав за порадою та поясненням складної загадки. Бо напередодні того наглого нападу брат мій побачив тяжкий сон, потім той сон повторився, а одного разу приснився також мені: я побачив, як тьмариться небо на сході, гримить, зростаючи, грім, а на заході ледь жевріє слабке світло, і віддалений, але виразний голос промовляє:

Ми не зрозуміли цих слів та переказали їх батькові нашому Денетору, наміснику Мінас-Тіріта, бо він обізнаний у науках. Але він сказав лише, що Імладрисом у давнину ельфи звали віддалену долину на півночі, оселю Елронда Напівельфа, одного з найславетніших мудреців. Тоді мій брат, зваживши на наше безпорадне становище, сказав, що сон вимагає розгадки, і він готовий вирушити на пошуки Імладрису; але оскільки шлях був непевний та складний, я взяв це на себе. Неохоче відпустив мене батько, І довго блукав я позабутими дорогами; багато людей чуло про дім Елронда, але мало хто міг показати, де він.

- І тут, в домі Елронда, ти знайдеш розгадку, — сказав Арагорн, підвівшись з місця, і кинув на стіл перед Елрондом свій меч — вірніше, клинок, зламаний надвоє.

— Ось він, Зламаний Меч!

— Але хто ти, та що зв'язує тебе з Мінас-Тірітом? — спитав Боромир, з подивом поглянувши на худорляве обличчя та пошарпаний одяг Слідопита.