— Дякую, — відповів Фродо.

— Я чув, вам довелося пережити дивні пригоди, — додав Глоїн. — Надзвичайно цікаво, що саме могло спонукати одразу чотирьох гобітів здійснити таку далеку подорож! Нічого схожого не траплялося з того часу, як Більбо вирушив з нами. Але, можливо, не слід мені цікавитися — схоже, що Елронд і Гандальф не схильні зачіпати цю тему?

— Говорити про це, мабуть, справді не варто, у всякому разі, зараз, — ввічливо сказав Фродо. Він уже зрозумів, що навіть вдома у Елронда Перстень — не привід для застольних балачок, та й взагалі він прагнув на якийсь час позбутися всіх турбот.

— Але мені в свою чергу дуже цікаво було б дізнатися, — додав він, — що привело такого поважного гнома в таку далечінь від Самотньої Гори?

— Якщо ви ще не обізнані, - сказав Глоїн, коротко глянувши на нього, — мабуть, краще й це відкласти на потім. Владика Елронд невдовзі скличе нас, і там, я гадаю, ми почуємо всі новини. Нам же й окрім того є про що поговорити.

Вони бесідували до самого кінця обіду; але Фродо волів слухати й помовчувати: всі справи Гобітанії, крім Персня, здавалися далекими й незначними, а Глоїн багато чого міг розповісти про події на півночі Глухомані. Фродо дізнався, що відважним та численним народом в області між горами [241] й Чорноліссям править Гримбеорн Старий, син Беорна, і в їхні землі не ризикують сунутися ані орки, ані вовки.

— Правду кажучи, — говорив Глоїн, — шлях від Дейлу до Рівенделлу став би непрохідним, якби не рід Беорна. Вони стійкі люди й впевнено утримують Високий перевал і брід біля бескиду Каррок. Щоправда, за це стягується чимале мито, — зітхнув гном, похитавши головою, — і, так само як колись Беорн, його народ не полюбляє гномів. Утім, на них можна покластися, а в наш час це вже багато чого варте. Зате з людьми Дейла — племенем Барда-у нас міцна дружба. Править там правнук Барда Лучника, чоловік розумний і твердий, а володіння його простягаються далеко на південь і схід від Есгарота.

— А що поробляють ваші одноплемінники? — запитав Фродо.

— Багато траплялося в нас і поганого, і доброго, але доброго більше. Досі нам у всьому щастило, хоча й ми відчуваємо тінь, що насувається на світ. Якщо вам справді цікаво, я охоче розповім про наші успіхи. Але коли набридне, зупиніть мене — недарма ж кажуть: коли гном про труди свої мову веде, упину сам собі не знайде!

І Глоїн заходивсь якнайдокладніше розповідати про діяння томської держави. Він був задоволений, що знайшов такого терплячого слухача: Фродо не виявляв нудьги й не намагався змінити тему, хоча швидко заплутався в різноманітті чужих імен і назв, раніше нечуваних. Однак йому цікаво було дізнатися, що Даїн усе ще царює під Горою, хоча й постарів (йому вже минув двісті п'ятдесятий рік), він втішається загальною повагою й казково багатий. З десяти товаришів, що уціліли в Битві П'яти Військ, семеро ще живуть з ним: Двалін, Глоїн, Дорі, Норі, Біфур, Бофур та Бомбур. Бомбур зараз так погладшав, що не може самотужки перейти з дивана до столу, і його переносять шестеро молодих гномів.

— А де ж Балін, Орі та Оїн? — спитав Фродо. Тінь промайнула по обличчю Глоїна.

— Ми не знаємо. Саме через Баліна я, власне, й прийшов просити поради у Рівенделлі. Але нині краще поговорити про більш веселі речі!

Глоїн став згадувати про досягнення свого племені в Дейлі та під Горою.

— Ми непогано влаштувались. Та в ковальській справі нам далеко до наших батьків, багато секретів загубилося. [242] Ми виготовляємо пристойну зброю й гострі мечі, але їх не порівняти з кольчугами та мечами, які кували до нападу дракона. Тільки в рудній справі та будівництві ми перевершили пращурів. Подивилися б ви на водоводи Дейла, Фродо, на фонтани, водоймища! А бруковані різнокольоровим камінням вулиці! А зали й галереї під землею, з арками, що вирізані у вигляді дерев! А тераси й башти на схилах Гори! О, ви б переконалися, що ми не сиділи склавши руки!

— Я обов'язково побуваю у вас і на все подивлюся, якщо зможу, — пообіцяв Фродо. — Ото б здивувався Біль-бо всім цим змінам після драконового спустошення!

— Ви любили Більбо, еге ж? — посміхнувся гном.

— Дуже! Я охочіше побачив би його, ніж всі прекрасні будівлі світу!

Бенкет нарешті закінчився. Елронд і Арвен підвелися з-за столу та, зійшовши з помосту, попрямували до виходу. За ними в належному порядку потяглися й гості. Двері розчинилися, і широким проходом усі перейшли до іншої зали. Там не було столів, та у великому каміні між різьблених колон яскраво палав вогонь. Гандальф, що йшов поруч Фродо, пояснив йому:

— Це Камінна зала. Тут співають і розповідають історії — ти отримаєш велике задоволення, якщо лише зможеш не заснути! У будні тут тихо й пусто, сюди приходять посидіти на самоті, подумати. Вогонь у каміні горить постійно, весь рік, а іншого освітлення майже немає.

Елронд опустився в крісло, приготоване для нього, й ельфи-менестрелі заграли. Полинула приємна музика. Зала потроху заповнювалася; золотаві відблиски вогню грали на волоссі ельфів, Фродо із захопленням розглядав нові прекрасні обличчя. Раптом він помітив неподалік від каміна темну постать: хтось маленький сидів на ослоні, спираючись спиною на колону. Поруч на підлозі стояла чашка з питвом, лежав хліб. «Це, мабуть, хворий, — подумав Фродо, — тому й не зміг прийти на бенкет. Але хіба в Рівенделлі хворіють?» Голова незнайомця схилилась на груди, — він, очевидно, спав, — і край плаща приховував обличчя. Але тут до нього підійшов Елронд і сказав з посмішкою:.

— Прокидайся, друже мій! — а потім підізвав Фродо. — Настала очікувана година: закінчилася довга розлука!

Темна постать заворушилася, підвела голову… [243]

— Більбо! — вигукнув Фродо, ледь побачивши обличчя, і кинувся до нього.

— Привіт, Фродо, хлопчику мій, — сказав Білвбо, — Отже, ти врешті-решт потрапив сюди. Я знав, що тобі це вдасться. Оце так штука! Я чув, нібито все це свято — на твою честь! Сподіваюсь, тобі сподобалося?

— Чому ж тебе не було? — вигукнув Фродо. — І чому нам не дали зустрітися раніше?

— Тому що ти спав. Я ж бо на тебе вже намилувався вдосталь, сидячи щодня із Семом біля твого ліжка… А щодо бенкету, я тепер такими речами не цікавлюся. В мене інші справи.

— Чим же ти займався?

— Сидів і думав. Останнім часом я часто так сиджу, а тут це найзручніше. «Прокидайся», от ще! — пирхнув Більбо, скоса глянувши на Елронда. Очі його блищали живими вогниками, без будь-якої сонливості. — Я зовсім не спав, пане Елронде! Якщо бажаєте знати, ви занадто рано відбенкетували і завадили мені закінчити складати пісню. Мені аж ніяк не давалася пара рядків, і я їх обмірковував, а тепер, мабуть, нічого не вийде. Підуть співи, і мої думки розбіжаться. Доведеться просити Дунадана про допомогу. А де він?

— Ми його розшукаємо, — сказав Елронд, сміючись. — Тоді ви посидите удвох у куточку й закінчите пісню, а ми послухаємо й обговоримо те, що вийде.

Елронд послав кількох ельфів шукати приятеля Більбо, хоча ніхто не знав, де він та чому не був на бенкеті. Тим часом Фродо й Більбо сиділи поруч, Сем теж до них підсів; забувши про музику й веселощі, вони неголосно розмовляли. Більбо майже нічого не міг про себе розповісти. Залишивши Гобітанію, він безцільно мандрував, то звертаючи з дороги, то повертаючись, й якось само собою його весь час відносило в бік Рівенделлу.

— Дістався я сюди без будь-яких ускладнень, — сказав він, — трохи відпочив та й вирушив разом з гномами до Дейлу. Старого Баліна я не побачив. Тоді я повернувся і з того часу живу тут невилазно. Займаюся всім потроху. Написав ще дещо для своєї книги. Ну й, ясна річ, склав кілька пісень. Ельфи їх час від часу співають — скоріше за все, щоб зробити мені приємно. Адже для Рівенделлу вони насправді занадто недосконалі. Час тут наче не плине; і все ж таки місце чудове! Новини можна почути будь-які — з-за гір, з Півдня, тільки з Краю — нічого. Звичайно, про [244] Перстень я чув. Гандальф часто сюди навідувався. Зі мною він, щоправда, не був зовсім відвертим — за ці роки він зробився більш потайним, ніж раніше. Дунадан і той казав більше. Подумати тільки, скільки галасу наробив цей перстеник! Жаль, що Гандальф не знав про нього раніше. Я б сам вже давно приніс цю штуку сюди, без особливих турбот. Кілька разів я збирався повернутися за ним до Гобіта-нії, але я старішаю, і вони мене не відпустили; тобто Гандальф з Елрондом. їм, бач, здається, що Ворог мене всюди розшукує й зробить з мене фарш, якщо зловить десь у глухомані. І Гандальф сказав: «Персня там уже немає, Більбо. Ані тобі, ані іншим не принесе добра нове втручання в цю справу». Чудове зауваження, цілком у дусі Гандальфа. Але він запевняв, що приглядає за тобою, ну, я й передумав. Дуже радий бачити тебе живого й здорового… — він запнувся й нерішуче подивився на Фродо.