— Вони мають на те немало причин, — посміхнувся Гандальф. — Перша причина — я сам. Друга — ти ж бо хранитель Персня і спадкоємець Більбо, що його знайшов.

— Милий Більбо! — сонно пробурмотів Фродо. — Де ж він зараз… Якби він тут був та послухав про все це, от би посміявся: кіт-скрипаль! І бідолашні тролі! — з цими словами він міцно заснув.

Отже, Фродо сховався за надійними стінами Останнього Домашнього Притулку на схід від Моря. То був, як колись зазначав Більбо, «пречудовий притулок для кожного, хто хоче поїсти чи поспати, послухати різні історії або поспівати, а можна й усього потроху». Не встигнеш на поріг ступити, а втома, страх і сум уже летять геть… [237]

Увечері Фродо прокинувся, відчуваючи, що цілком відпочив, зате не проти закусити, випити, а згодом, можливо, послухати різні історії й поспівати. Піднімаючись з ліжка, він виявив, що рука знову служить йому, майже як здорова. Біля ліжка на нього чекав чистий костюм із зеленої тканини — він прийшовся саме враз. Фродо подивився у дзеркало і вразився, наскільки схуд: точнісінько як той молоденький племінник, з яким Більбо гуляв по Краю; тільки очі дивились задумливо.

— Та-ак, багато чого ти надивився за останній час, вглядаючись у дзеркало, — сказав Фродо своєму відображенню. — Але вже тепер розважимося!

Він розправив плечі й засвистав якийсь старий мотивчик. Тут у двері постукали, і увійшов Сем. Він підбіг до Фродо, незграбно й боязко вчепився у його хвору руку, обережно погладив, а потім, зашарівшись, поспіхом відвернувся.

— Привіт, Семе! — сказав Фродо.

— Тепла, правда? — відповів Сем. — Щодо вашої руки, пане! А яка ж була холодна! Сурми й барабани! — Він обернувся, сяючи очима й пританцьовуючи на місці. — Який я щасливий, що ви вже на ногах і при тямі! Гандальф велів піти подивитись, чи ви готові до виходу, то я подумав, він жартує!

— Я готовий. Підемо пошукаємо решту компанії!

— Я вас відведу, пане. Будинок тут великий, дуже чудний. Стільки всього нового відкривається, і не знаєш, які дива знайдеш за рогом. І ельфи, пане! Всюди ельфи! Одні наче королі, грізні й поважні, інші веселі, зовсім як діти. І музика, і співи… правда, поки ні часу, ні настрою не було слухати. А все ж таки деякі тутешні звичаї я розвідав.

— Знаю, знаю, чим ти займався, Семе, — сказав Фродо, стискаючи його руку. — Але вже сьогодні розважишся й наслухаєшся скільки душі завгодно. Ну ж бо, показуй мені, які тут є закамарки!

Сем провів його коридорами, потім вниз довгими сходами, і вони опинилися у саду на високому березі ріки. У галереї східної частини будинку Фродо зустрівся з друзями. Долина внизу вже оповилася тінню, а на вершинах далеких гір ще рожевіло світло. Шуміла на перекатах ріка; у теплому повітрі повівали пахощі дерев і квітів, наче літо не покинуло садів Елронда. [238]

— Ур-р-ра! — вигукнув Пін, вискочивши назустріч. — Ось і наш славетний братець. Дорогу Фродо, Повелителю Персня!

— Цитьте! — шикнув Гандальф, що сидів у темному кутку галереї. — Лиху немає сюди дороги, і все ж таки згадувати його не слід. Повелитель Персня не Фродо, а володар Чорного Замку в Мордорі, чия влада знову поширюється над світом. Ми — у фортеці, а за її стінами збирається темрява!

— Таким чином він нас безперервно втішає, - пожалівся Пін. — На його думку, мене потрібно осаджувати. Та не можу я тут ходити похнюпившись, з похмурим виглядом! Якби знав доречну пісню, їй-бо, заспівав би!

— Я й сам не відмовився б співати, — засміявся Фродо, — хоча зараз мене більше турбує, як би випити й попоїсти!

— Ну, цій біді легко зарадити, — сказав Пін. — Ти в нас, як і раніш, такий само хитромудрий: прокинувся точно до обіду!

— Який там обід! Буде цілий бенкет! — перебив Меррі. — Гандальф тільки-но оголосив, що ти одужав, так тут такі приготування почалися!

Він не встиг ще договорити, як пролунали дзвіночки, кличучи всіх до столу.

Бенкетний зал Елронда був повний народу, переважно ельфів, та маячіли й гості інших племен. Елронд, як зазвичай, головував, сидячи у великому кріслі, за довгим столом на помості; обіруч від нього сиділи Глорфшдель і Гандальф.

Фродо дивився на них з подивом — адже він ніколи раніше не бачив Елронда, героя стількох легенд; при ньому Глорфіндель і навіть Гандальф прийняли подобу величних і могутніх володарів.

На зріст Гандальф був нижчий за обох ельфів, та всі його риси — довге сріблясто-сиве волосся й борода, широкі плечі — нагадували про мудрих королів давніх легенд. На зморшкуватому обличчі під густими білосніжними бровами чорні очі були схожі на вуглинки, здатні спалахнути від щонайменшої іскри.

Глорфіндель був високий та стрункий; волосся його блищало золотом, обличчя, прекрасне й юне, пашіла відвагою й радістю. Уважні очі сяяли, голос звучав співуче; все свідчило про мудрість душі та тілесну міць.

На зовнішності Елронда вік не позначався, але його обличчя, ні старе, ні молоде, зберігало відбиток багатьох [239] пережитих бід і радощів. Його темне волосся прикрашав срібний обруч, сірі очі були мов ясний вечір, просвічений зоряним сяйвом. Він мав поважний вигляд короля, що пам'ятає багато зим, і водночас бадьорий, як воїн у самому розквіті літ. Велика була могутність володаря Рівенделлу і для ельфів, і для людей.

Ближче до середини столу стіну зали прикрашали тонкі тканини, і там, під балдахіном, сиділа гостя? прекрасна обличчям, чиї риси, хоча й по-жіночому ніжні, так нагадували Елронда, що Фродо не засумнівався: вони близькі родичі. Чи молода вона була? І так, і ні. її темних кіс не торкнувся іній, білі руки й ясне обличчя були бездоганно гладенькими, а сірі очі, наче безхмарне вечірнє небо, випромінювали чисте світло; але вона була по-королівсько-му велична, а погляд промовляв про знання, яке дають лише довгі роки. Голову її вінчала шапочка зі срібного мережива, оздобленого дрібними самоцвітами, але широку сіру сукню прикрашав лише пояс із срібного листя.

Такою постала перед Фродо та, яку доводилося бачити лише небагатьом смертним, — Арвен, дочка Елронда, прозвана Андоміель, бо була вона вечірньою зіркою свого народу. Говорили, що в ній втілилася краса Лючіень, зірки ранішньої. Довго жила вона у родичів у Лоріені, за горами, і лише недавно повернулася в Рівенделл до батька. Елронд мав також синів, Елладана та Ерлоїра, але їх рідко бачили вдома: пам'ятаючи про муки своєї матері в лігві орків, вони часто виходили в ліси зі Слідопитами; не було їх і на цьому бенкеті.

Фродо не бачив і навіть уявити не міг подібної краси на землі; йому було й дивно, й незручно сидіти за столом у такому прекрасному й високому товаристві. Хоча крісло було зручне (йому ще й підклали кілька подушок), він відчував себе маленьким і недоречним; але це швидко минуло. Бенкет був веселим і частування на славу — все, — чого тільки голодній душі завгодно. Узявшись за їжу, Фродо забув про все, навіть не подивився, хто його сусіди, і дуже нескоро згадав про оточення та став оглядати залу.

Перш за все він знайшов своїх друзів. Сем просився послуговувати хазяїнові, але йому сказали, що сьогодні він — почесний гість, і тепер він сидів разом з Піном і Меррі на чолі одного із столів, неподалік від помосту. Блукача ніде не було видно. [240] Поруч з Фродо сидів гном у багатому вбранні, солідної зовнішності. Його борода, довга й роздвоєна, була біліша за сніжно-білий камзол з поясом, кованим із срібла; а на грудях красувався срібний ланцюжок з діамантами. Відірвавшись від їжі, Фродо подивився на нього, і той одразу сказав:

— Вітаю вас, радий познайомитися! — а потім навіть підвівся й вклонився: — Глоїн до ваших послуг! — і вклонився ще нижче.

— Фродо Торбинс до послуг ваших і вашого роду, — відповів за звичаєм здивований Фродо, підводячись і зсуваючи подушки. — Невже ж ви — саме той Глоїн, один з дванадцятьох товаришів уславленого Торіна Дубощита?

— Саме так, — відповів гном, підбираючи подушки й чемно допомагаючи Фродо залізти назад. — Ну, а я не питаю, бо мені вже сказали, що ви — родич і законний спадкоємець нашого друга, славетного Більбо. Дозвольте повіншувати вас з одужанням!