Після артилерійського обстрілу наші вислали на позицію новий батальйон. Хтось мене припер до виритого фугаскою каменя; я в цю хвилину був при свідомості, але тіло мені не належало — я не міг навіть губами поворушити. «Одвоювався?» — мов з-за стіни по-польському запитав писклявий тенор. «Він не буде жити. Дивись, як пошматувало плечі», — сказали по-українському. У лазареті, коли виймали осколки, я кричав. Лікар і сестри чомусь одвертали голови.
…Я давно вже чую дзюрчання. У протилежному кутку. Певне, сапери пропустили під долівкою струмок.
Дністром, ще широким, вільним од льоду коридором, плили крижини і купи коричнюватої піни. Кружляли чайки:
Я довго стояв, дивлячись на зашумовану масу, яка гоготала і текла, наче хто тягнув її волоком у спертих викрутом водах. Десь за займищем тривожно заіржало лоша.
— Учора в Гривастюка був, — повідомив я Левадисі, повернувшись від бункера.
— Що він каже?
— Аби за камінь платити папером, бо золото шкода циндрити.
— Слава тобі боже, — блискавично збагнувши наслідки моєї розмови з війтом, мовила Левадиха і пішла своїми думками. — Потерпаю за тебе, синочку. Не рідня ти мені, але, гадаю, за цапову душу гине парубок. Ти не пам'ятаєш, що вибалакуєш п'яний. Аж вуха в'януть. «Жити не хочу, кров з мене виссали, народ знищили, то й мене не треба…»
Якби хтось, здогадався намалювати богоматір в похилому віці, то це була б моя Левадиха. Вона прекрасна навіть у зморшкуватій старості. Пройдеться по хаті в широкій, дрібно фалдованій, до п'ят довгій спідниці — гордо, з гідністю — і замилуєшся. Вона народилась і вмре господинею, знаючи собі ціну, не здешевивши ніде ні на шага. Та стороннім вона іноді може з душевної доброти нараяти таке, що втікай і не озирайся. Проте нерозумно було б ображатися на неї. Доброзичливість часто помиляється, та кому вистачить глузду запідозрювати її в лихому? Це те саме, що ревнувати кохану до вінка над її чолом.
— …Не водися з Молотковським, Загатами, Іванчуками. Їм туди дорога — згорять у горілці. А ти покінчав школи. Татко гірко капарив світом, поки ти вчився в гімназії. Випити можна, я не перечу, але ж ви не знаєте міри, ви себе пропиваєте, своє сумління, свою честь…
«Честь? Чесно служити людям за варварської влади — чи не означає це боротися проти неї? Універсальне недовір'я до всіх, хто при владі,- безглуздя. Треба придивитися до людей, які не задовольняють кар'єристів і демагогів. Це повинні бути чесні люди. Треба шукати людей, яких цькують, кого обривають на півслові і на півкроці. Їм не дають спокою, щоб вони не мали відваги бути чесними. Це чесні люди…»
— Лице в тебе нездорове. — Левадиха підняла від куделі сиву, як повісмо, голову, пошамкала беззубим ротом і висмикнула нитку. Нотація, слава богу, закінчилася. Коли мені читають молитву, я починаю таке думати, що хоч сам накинь на себе зашморг, якщо не хочеш, щоб тебе повісили законно. — Може, зілля варити? Не смійся. Мій другий чоловік мав сухоти, давала йому татарського — і видужав. Учора я з Мариною радилась, вона ліпше розуміється. Та не хмурся. Марина ні при чому, то я її закликала.
— Зілля варіть, а Марину не заманюйте, — розсердився я.
— Ну-ну… — промимрила Левадиха і надточила нитку.
Я приблизно здогадуюсь, чого вона хоче. Наприклад, про що вона зараз думає?
«Йо- йой, яке норовисте! Бо зелене-дурне. Та ти…»
— Ет, з такою роботою! — Левадиха знову висмикнула нитку, бо трапився гудз, і засотала вище. — Мене спитай, як бог усім мудро керує. Та я була писано вродлива. Але нас було чотири сестриці. Трубили скрині, перешивали гаптовані спідниці з незапам'ятних часів, виприндовувалися, а лакомитися — ніхто не лакомився: не маєтні…»
— Не чули — Павлюк уже приїхав? — запитав я.
Де там, до неї тепер, з гармати стріляй — не почує. У таких людей думки, мабуть, дуже дзвінкі.
— …Підбули, за хлопцями пазимо — хоч би поганий навернувся до хати. А як рудий який забариться побіля воріт, то заманює, знати чого, у вишняки… Лиш мене, наймолодшу, лимар узяв. Та вмер до року. Семен вподобав. Цього в лісі дерево роздавило. Антона дністрова вода забрала, в ополонку впав. Всі три не загріли на подушці місця, але, дякувати матінці господній, один прикупив городця, другий- того півморга, що здаю за половину, третій перешив стріху і пересипав причільну стіну в хаті. Не розбагатіла за ними, та не мала б їх — ходила б попід церкви з жербущими. Може, на це була воля божа, га? Шибенику, ледащо несусвітній! Як гадаєш?…
Вона переставила задубілі на ослінчику ноги й очікуюче поглянула на мене.
«Недолю, як і несправедливі порядки, можна виправдати, — відповів я очима. — Завжди знайдеться для них яка-небудь релігія. А ти, старенька, не напитуй мені цього добра. Знаю, Марина в Ковальчуків одиначка; Панько Середа вмер, і в обох родинах немає спадкоємців, крім Марини з дітьми. Пригорни, Прокопе, до серця Панькове потомство, — і бог тобі багатства позичив. Е, хто б тобі противився…»
— Павлюк ще не приїхав? — запитав я знову.
— Ні. — На Левадишиному лиці запікся жаль.
— Піду, — сказав я. — Ви не ображайтесь, я не зі зла.
Вона зажурено похитала головою, а коли я вийшов до сіней, перевірила, чи добре причинив за собою двері, мов боялась, щоб хто інший не підслухав її думок.
Молотковський кілька днів тому бачився з Миколою Павлюком у Заліссі, а я два тижні виглядаю Миколу — не показується. Лісникує Павлючина, торгує кіньми, кажуть, годинами метикує на зрубах про якісь ґешефти.
Миколу вигнали з гімназії роком пізніше за те, що назвав Шопенгауера неуком. Ми потоваришували з переконання, що для життя гімназія нічого нам не дала, а для того, щоб стали баламутами, робила все. Війну Микола прокочував з обозами, як і Загата. Звідав обох тилів. Стратегія Людендорфа «спочатку проб'ємо діру, а тоді буде видно, що робити» — в'їлась у серце і в печінку. Поки не вирівнявся глибоко заземлений позиційний фронт, ніхто сьогодні не знав, у чиїх руках буде завтра.
Повернувшись, Микола осів у старому феодальному замку на Лісничівці. Замок колись належав якомусь Крегерові, що вмер без спадкоємців. Похмурим громаддям заволоділа громада, і з діда-прадіда тут порядкували Павлюки, колобродівські лісничі.
Підлітками ми з Миколою збавляли в замку дні і ночі. Між старим мотлохом відкопали Корнеля, Расіна, Кальдерона, Декарта, Бекона, Гонору — не одну мудру голову, котру все в цьому світі обходило. Тоді ми належали до племені «зірвишию» і вигукували: «З нас небагато здатних гордувати усім, що може нам здобута влада дати!» І клялись, що скажемо одверто тим, хто озвірів, що їх чекає.
Я обійшов замок довкола, погримав у кожні двері, та ніхто не озивався.
Цікаво, чи збереглась наша бібліотека? Вікно, де вона була, заслонене скатертю. Ми назбирали чимало книжок. Читали запоєм, по-дикунськи. Були тут і біблії, і катехізиси, і підручники з магії, і довідники для бджолярів, і сонники. Можна було навчитися всього — від ремесла пастуха до проповідника.
З Лісничівки я рушив до каменоломні. У плечі впирався молодецький чорноморський вітрище, продуваючи шинелю, Левадишин лейбик і сорочку, яка, одначе, прилипла до тіла, зволожена потом.
Каменоломню треба розчистити від снігу. Мені аж руки засвербіли. Взявся до роботи, та не було лопати. Я видряпався на бивнеподібний виступ скелі. Гарне село Колоброди: два рядочки розділених вулицею хатин уздовж Дністра, городи, сади. Під час боїв центр вигорів — ніби гігантський кріт пробив собі дорогу до підошви гори.
Хати, квадратики обор, церква, майдан і статуя Франца-Йосифа. В кінці майдану догниває купа дубів — перед вічною збиралися будувати читальню, та якийсь діяч «свиснув» зібрані з населення гроші й утік чи то до Канади, чи до Аргентіни. А дерево псується. До нього ніхто не торкається, як до святині, хоч у багатьох діти замерзають у нетоплених хатах.
Поля на горі, за каменоломнею. Ясного дня звідтіль видно майже всю Буковину і Волощину — аж до румунських Карпат. Рівнина тут родюча, кожного року видзвонюють такі пшениці, що лише в казці кращі. А кілометрів за тридцять звідси, на берегах Серету і Нічлави, землі бідніші, виснажені, й люди там замкнуті, скупі, пригнічені. У нас — кріпкі духом і тілом. Іде парубок — сила з нього хлюпає, двигтить під ногами земля. Дівчата теж як на підбір: гнучкі, стрункі, високі, рум'янолиці. Загалом придністрянці — витівники, але після війни змінилися, якось розм'якли, немов довго їх купали в теплих водах із тавертинових печер.
