— Не знаєте, не балакайте, — схопився на ноги малий Стінковий, — я видів своїми очима: побиті коні й люди.

— Видів, видів! — перекривила його Левадиха. — Ось не видиш, куди ложку несеш, заївся по самі вуха.

За столами, весело метляючи долом ногами, жирувала молода республіка, прокурор історії.

Поночіло. У піддашші хмар мигнула перша весняна блискавка. Через мить небо почали без угаву розтинати вогненні коси, мов хтось за горою, гострячи їх об скелю за каменоломнею, штрикав над долиною розпеченими лезами У безлистому верховітті понурих берестів зашарудів краплистий дощ.

Хлоп'ята порозбігалися, покинувши Левадисі два довгі ряди замурзаних варивом тарілок. Узявшись за руки, ми з Мариною бігцем пустилися до бункера. Студені, важкі, мов налиті оловом струмені падали на її розмаяну за вітром спідницю, прибиваючи додолу.

— Ой, — простогнала Марина, падаючи на сніпки сіна в бункері.

Я поцілував її в мокру щоку.

— Прокопе!

Схлипнув і розтріскався над долиною високоголосий грім.

— Чуєш, рідний?

По- змовницьки поклавши на уста пальця, небо склепило повіки. Та з-під опущених вій капали, безнастанно текли сльози.

Шум. Спертий пружним низовим вітром, Дністер сердито хлюпав у кам'янисті береги, ніби наблизившись, майже при вході до бункера. Шелестливі хвилі рухались чатівливо, мов дикі звірі. І знову дзвінко стріскував грім.

Марина здивовано підвела голову.

— Як довго.

— Перестає.

Хвилі шаснули геть, злива відступила. Мить повагавшись оддалік, поминули вигін і горобиним шурхотом пішла схилом гори на ліс.

— Прокопику! Як ти жив, скажи ж мені? — мовила Марина стиха.

— Перебивався, Маринко.

— Я хочу знати;

— Розповім завтра.

— Сьогодні.

— Крутив світом, Маринко. Сердився на світ, заплутувався, виплутувався… Завтра.

— Прокопику…

— Ти можеш собі уявити, що означає втікати од війни?… Почекай до завтра. Злива повертається знову.

Під цементною долівкою в бункері весело цюркотіла вол

— Послухай, — сказав я.

— Потічок?

— Я тут зроблю перегородку, і в нас буде лазня. Поставлю залізну піч, балію…

Грім погуркував на буковинському боці. До бункера хтось наближався. Марина звелась, я став у дверях. Кроки стихли. Небо над ковшем долини хутко очищалось, ясніло, за хмарами залишались зоряні сліди, наче за отарою овець з золотими копитцями.

— Ти, Миколо? — гукнув я.

Захлюскало болото, до бункера повернули дві тіні. Спалахом блискавки освітило Миколине обличчя.

— Я до тебе, — сказав Микола. — Там щось залишилося перекусити?

— Ходімо, — вийшла з бункера Марина. — Нас тут дощ застав.

Мельник усівся за столом перший. Марина принесла м'ясо. Вони їли мовчки, дивлячись у тарілки.

— Чиновників спекався? — запитав Микола, обтерши цілушкою губи.

— Сотник виручив. Здається, порядна людина. Каже: «Мені доведеться перед селом світити лицем». Видко, отаборяться надовго.

— Надовго, — озвався Мельник.

— Замок окупували? Микола зиркнув на Мельника:

— Якби застали, довелося б зараз задовольнитися льохом.

— Що ти?!

— Для тебе сотник — чоловік порядний, а для мене…

— Мені пора, Миколо. — Мельник згорнув учетверо рушник, щось міркуючи, поклав проти себе. — Дозвольте дітям сухарців узяти, — звернувся до Марини.

— Прошу, беріть.

— Звикли, — ніяково сказав він. — Коли день мене нема дома, то мушу повертатися з гостинцями. Це ніби відкупна.

— Беріть більше.

Провівши Мельника, Марина постелила нам з Миколою — на ліжку, а сама забралась у хатчину до Левадихи.

— Кепські справи, — пробурмотів Микола. — Криж має розпорядження провести арешти.

— Гривастюк нашептав?

Микола закивав головою.

— Гривастюк до чогось готується, якийсь політичний капітал збирає. І, розумієш, має в повіті сильну підтримку. Де ще в селі розквартирований гарнізон? А сюди спровадив. Стрільці позакопували трупи, пустили поголос, що це натворили комуністи. Але чогось не ворушаться.

— Побачимо. Вийде на поверхню, як олива на воді.

— А голод вижене на холод, як вошей… Треба розкусити Крижа.

— Дивуюсь тобі,- сказав я. — Створюєте арсенал, а якогось війтика не приборкаєте.

— Терор?

— Я колись дійду до того, що проїдуся по його голові києм.

— Га-га-га! — закудкудахкав Микола. — Ха-ха-ха-ха! Ти? Повсюда напав на Гривастюка! О-га-га-га! — Він подивився на мене довгим поглядом і мляво промовив: — Не те, друже.

Вранці, накинувши на плечі рушники, ми пірнули в сад, продудоніли босоніж по вологій утоптаній стежці до ріки.

Пахло гіркувато-п'янким вранішнім димком, що прозоро вився над коминами. Сонце мережило проміж віттям сріблясті фіранки, спускаючи їх все нижче додолу, вичісувало з полинових меж загублені світанням краплини роси.

У хмільному забутті заливалась співами пташина, в оборогах воркували голубині пари. Лиш Дністер байдуже виконував свій одноманітний обов'язок, перекочуючи в залиту серпанком далину розніжено ліниві води, які злегка опиралися і збирались зверху в полискливі гребені, мов морщили лоба, намагаючись запам'ятати вигляд оповитих смутком придністрянських гір і юно усміхнених до сонця садів.

Ми поплили за течією, скосили на бистрину, і вода швидко понесла нас мимо пустинних берегів.

— Го-го! Тут не менше трьох метрів. — Микола зробив кілька дужих змахів до мене. — Все ж міліє наш Дністер. Дід розповідав, що колись він був набагато глибший.

— Мені малому здавалося, що тут хтозна-яка широчінь. Похибки віку.

— Ні, ріка. пересихає. Винищують ліси, то щезають стави і озера, струмки. Серет і Збруч почорніли в намулі.

Назад ми бігли один за одним. Тіло після плавання стало пружним.

— Сотник учора непогане казання мав, — кинув я вслід Миколі.

Він пішов повільніше.

— Вояччина стинається з бюрократією. Між іншим, військові завжди недолюблювали чиновників, але владолюби. зрештою, загнуздували їх і робили слухняними.

— А не візьмуть вояки верх?

— Взагалі вони цього прагнуть, але з них нікудишні політики.

— Так чи інакше, їм завжди буде забезпечена дарова кухня.

— Ти забрав Марину до себе?

— Так.

— Справиш весілля?

— Як закінчу з хатою.

— Дивися, аби не шкилювали над жінкою.

— Вона мені вірить.

— Не легковаж: люди!

— Собаці вільно й на владику брехати. Ми обмили землю з ніг і почали одягатися. Трусячи штаниною, Микола ніяк не потрапляв у неї ногою.

— Ади, яке нещастя! Прийди, Криже, візьмеш голіруч.

— Думаю, він тебе не буде вистежувати. Він тут з примусу, і здається, що використає нагоду пережити тихо лиху годину.

— Ну, я піду до сестри. Коні в неї. Надвечір пильнуй, щоб я не скочив у пастку. Вийди назустріч.

— Тільки сирим не запоможи.

— Ялина добра. Витримає до четвертого покоління.

Тодор Мельник, маленький полисілий чоловічок з сивіючими вусами, закінчив виміри, і ми сідаємо перекурити.

— Можна сміло замовляти Прокіпчукові вікна й двері,- каже він. — Ліпшого столяра в Колобродах нема: і сумлінний, і зайвого не візьме. Правда, трохи млявий.

Він розмовляє спокійним грудним баском; часто приплющуючи очі. Чоло порізане борозенками, як тютюновий капшук, сіть морщин навколо очей.

Муляр Михайло Хрущ кладе кельню і, спираючись на палицю, яка йому заміняє коротшу від народження ногу, зігнуту в коліні, шкутильгає до нас. Хрущ працює зі стільчиком, підкладаючи його під хвору ногу. Спершись на палицю, він скручує самокрутку.

— Трохи негарно, — каже він. — Не подобаються мені ті зрізані кути.

— Сапери не передбачали, що на бункері буде хата, — сміється Мельник. — У Грушівці таких аж чотири. Ото буде комусь вигода, як здогадаються.

— Тепер не дуже, щоб будуватись, — бубонить Хрущ. — Люди навчені. Як десь літ через десять буде показувати на спокій, то й почнуть старатись. Мій знайомий з хутора спалив новісіньку стодолу, порубав сад, вулики, цямриння з криниці, паркан. Каже: «Треба буде — надбаю всього. А так мені ніщо не миле, нічого не хочу». А воно й голод починається. Я от… — Він обірвав Себе на півслові. Видко, хотів сказати, що ніколи в світі не пішов би класти мені стіни, якби не заставила скрута. — Туди далі в Галичині люди пухнуть…