Мені приснилося: Дністер, залиті сонцем села на обох берегах, тополі, як вощано-медові свічки, які висукують до парастаса, і наш двір. У кінці сліпої поперечної вулички наш двір завжди був наповнений тишею, аж мліло від неї серце і охоплювали якісь бентежні передчуття — якогось неймовірно великого, хоч і трохи далекого щастя. Я побачив себе в потаємному закутку між парканом і оборогом, де я до часу виростав і жив подумки інакше, ніж усі ті, кого я знав. І уві сні замліло серце, мов колись наяву. Але замліло немовби від туги: за давнім, чи то за теперішнім, чи за тим, що мене чекало.

Виразно приснився батько. Він ступав у садок з граблями через плече, курив люльку, дивлячись просто себе. Я підбіг до нього, щоб притулитися до стегна (я був хлоп'ятком), але переді мною завалився якийсь мур. Я скам'янів. А батько пройшов мимо, навіть не глянувши на мене.

Потім я опинився у зовсім незнаній стороні серед всіяної квітами долини, на вершечку маяка чи церковної вежі. Коли я зиркнув додолу, в голові все пішло обертом, так далеко була земля. За щось я втримався, що не впав, а коли приглянувся ліпше — в імлистій глибині показалась плита бункера. На ній і стояв маяк. Я щось вигукнув і… зірвався.

— Останнє волосся на мені висмикаєш! — Микола сердито припер мені руку до побічні. — Звихнувся хлопець. На моїх устах завмерло слово «бункер».

— Я падав, — пояснив я. Я спантеличено бурмотів, що взагалі сон у мене чуткий, як у матері біля грудної дитини.

— Біжи запрошуй на толоку. А завтра підскочиш бричкою до Залісся за пивом.

Під час повені берег вкрило мулом, і він порозтріскувався на сонці сріблястим паркетом. З ріки пахло рибою. Вода ще не очистилась і відливала кольором слабкої кави. Я зліпив з болота щось на взірець дарівниці і, поклавши так, аби було помітно, пішов швидше. Метрів за сто за мною підскоком біг Маринин старшенький, Василько. Я ривком оглянувся: він стояв над дарівницею, як дорослий, схрестивши руки, з опущеною голівкою. Коли я озирнувся вдруге, Василько вже кудись зник.

Йому пішов п'ятий. Тільки-но починає відкриватися світ, усе хвилює, усе хочеться осягнути маленьким розумом, а відкриттів а кожним кроком більше й більше, і мучить стремління стати вже дорослим.

Чи давно і я був таким?

…У селі, аби скликати толоку, не треба ходити з двору в двір. Досить сповістити кільком ґаздам на кутку, і зійдуться, наче бог звелів. Толока — це свято стрітень. Ніхто вже не відчуває, що це обов'язок честі. цей відтінок давно згубився. Люди збираються до людей, щоб при спільному. ділі погомоніти й почесати випощені у плітках-вигадках язики.

Я першим ділом повертав до майстрових людей і до тих, де під одним дахом кілька пар робітних рук. Я не хитрував. Так велося. Більша повага тим, хто більшого заслуговував працею. Мабуть, колись у цьому не обходилося без зацікавленості, а тепер узвичаїлось, і, зробиш інакше, осудять усім селом. День залежати від громади — вік шанувати її закони.

Почалися городи. Над Дністром розносився тряскіт праника. Побачивши мене здалека, Кухарчукова Орися зачерпнула пригоршнями води і зосереджено помочила щоки. Певне, плакала перед цим. Коли я порівнявся з нею, вона всміхнулась, викручуючи скатерть. Підкасана повище колін спідниця відкривала точені, як прутики штучних лілій, ноги, голобіжки взуті в шкіряні личаки.

— Не холодна вода, Орисю?

— Трішечки крижана. Ти куди?

— Толока у мене в суботу. Іду просити.

— Коли ти вже з дружбами підеш селом?

— Ніяка сила не примусить.

— Будеш затятьком, як Ілля Гордій? А коли дівчата стануть купатися — мерщій підглядати з верболозу?

Її розчервоніле лице пашіло здоров'ям.

— Дівчата й винні, що Ілля занапастився.

— Ага! На сходки його вистачає, а на залицяння — ні? Нехай постарається. Готовеньке під ніс не подадуть.

Блиснувши чорними, як віконні шиби серед ночі, очима, вона забризкала по воді скрученою скатертю. Від берега побігли тремтливі кола, та вода хутко змила пруги, віддзеркаливши дівчину, склепіння неба і одиноку лебідку-хмарину. Відображення дівчини поволі плило, наближалось до хмари, потім хмара випередила його і стала поводирем у голубий фантастичний світ.

— Прийдеш на толоку, Орисю?

— Як дуже попросиш.

- Іншу не запрошував би, — сказав я, думаючи, що ці загравання тепер зайві.

Орися моргнула на знак згоди.

Я побував у десятку хат і завернув до Шехтмана. Хлопці примусили мене поставити заради толоки відро вина.

Микола прибився удосвіта, розбудивши мене, пішов за кіньми. Левадиха в оточенні сусідок заходилась куховарити. Місили тісто, смажили капусту з курятиною, кришили буряки на борщ, перебирали гречану крупу. Готуються. Завтра за правом господаря покладу на бункер першу цеглину — і нічого більше мені не треба. Боже, якби хто знав, як це дорого мені коштує. Скільки я передумав, пересумнівався. Прийди подивися, батьку, як гордо я вийду завтра до людей.

На оборі, підвішена до шнурка, на якому Ленадиха сушила білизну, горіла ліхтарня. Сновигали діти, обліплювали, мов мушва, вікна, гамірно ділилися враженнями.

— Що, сусідоньки? На покорм стали? — запитав я хлоп'ят, які з цікавістю оточили мене, адже на майдані, коли я командував сотнею, мабуть, здавався їм легендарним князем.

Я побачив через вікно усміхнену Марину. Жіночки своїми приповідками здатні викурити з серця смертельну тугу. Марина усміхалась так, як колись — її усмішка схожа на притриманий слід зірниці і збуджує веселу іскорку на чужих лицях. Чоло Маринине обрамлювала нова турецька хустка.

Микола звалив бочку з брички і влаштував жіноцтву пробу пива. Орися довго відпльовувалась, але під дружній галасливий сміх попросила налити «ще наперсток».

— Ти голодний?

Я бачив Марину ще біля воріт, але тоді, один на один, вона не наважилась підійти до мене.

— Нехай розглотиться трохи, Марино.

— Та вже розходяться.

— Пізніше.

— Я занесу до світлиці.

«От уперта молодиця!»

Я сів напотемки. У сінях без кінця цокотіли, прощаючись, потім несподівано впала заставка тиші. Пропустивши димчастий промінь, відхилилися двері.

Сталося те, що давно назрівало. Марина нечутно пройшла до мене, застигла у темряві. Я тихо, з якимсь маркітним почуттям звівся, якусь мить вагався і, не звладавши з собою, пригорнув її до себе, цілуючи коси, ніс, щоки, уста. Вона зітхнула і міцно, із дозрілою жіночою силою, обвила руками мою шию.

Щоки її пекли вогнем, і той вогонь висушував сльози, що раптом хлинули з її очей, мов збиралися в них з нащаду віку. Вона плакала мовчки, поклавши мені на груди свою голову, а все тіло здригалося, дедалі м'якнучи і важніючи.

— Ходи поїси, — нарешті мовила вона, ховаючи уста. — Вже нікого нема.

— Марино!

— Що, Прокопе?

— Годі, Маринко. Віднині ми будемо разом.

Я не знаю, як для неї прозвучали ці дивно прості слова, та для мене вони означали, фронт, рани, безнадія — все ставало десь обіч. Я міг на нього глянути, бо воно більше не тяжіло над головою.

— Прокопе… Прокопику, — шепотіла Марина, ніби кликала звідкілясь здалека, з якоїсь темної прірви. — Мій… мій рідний. Рідний до смерті.

Згодом вона сказала:

— Прокопику, а ти знаєш, що Василько…

— Знаю, — стиснув я її в обіймах. — Давно здогадуюсь. Я його сьогодні бачив. Він у нас характерник.

— Я на нього перенесла усю любов до тебе. Часами Семенка шкода; що воно, бідне, винне?

— Постараємося, щоб він не відчував різниці.

— Так, коханий. Боже, який щасливий день! Я вже його не чекала. Господи, зроби так, аби він ніколи не кінчався. Зроби, боженьку.

— Це залежить від нас, Марино.

— Я не переставала молитися і не перестану, — продовжувала Марина, не слухаючи мене, забувшись. — Я гріх взяла на душу, я ворожила, щоб доля звела нас. Повіриш, Прокопику, — ворожила? Але я молитвами спокутую, я буду до престола повзати навколішки кожної служби божої.

— Поцілуй мене, Марино, — покликав я.