Якісь галасливі жіночки щебетали за дверима жіночого туалету. Одна з них просунула кучеряву голову в двері і сказала:

Туалетний папір закінчився, і мило закінчилось.

Туалетний папір тут, Наташа показала пальцем на стіл. Його треба брати, коли заходите.

Вона витягла з шухлядки новий брусок мила і попрямувала до жінок. Одна з них стояла посеред приміщення, високо задерши спідницю і притримуючи її поділ підборіддям, заправляла в рейтузи фіолетову комбінацію.

Сушарка не працює, сказала інша.

Я знаю, сказала Наташа.

І чому у вас немає дзеркала? — запитала перша, не відриваючи підборіддя від грудей.

У мене тільки дві руки, відповіла Наташа. Я не можу всюди встигати.

Вона повернулася до свого столика і тяжко сіла на табуретку. На столі лежала рожева гвоздика. Наташа відсунула її на край столу і склала руки на грудях.

З чоловічого туалету чулося могутнє дзюрчання.

Наташа пересунула гвоздику на попереднє місце, запхала руку в ліву кишеню фартушка і задзеленчала монетами.

В чоловічому туалеті задзеленчала чиясь пряжка.

Наташа накрутила прядку волосся на палець. Сушарку завтра відремонтують, сказала вона жіночкам, які нарешті з'явилися з-за дверей.

Добрий день, привітався чоловік в обвислих сірих штанях. Я приніс вам квітку.

Мгм, сказала Наташа. Я бачу.

Чоловік переминався з ноги на ногу.

А п'ятдесят копійок я поклав сюди, на стовпчик.

Наташа поворушила рукою, збиваючи монетки на підлогу. Чоловік розвернувся і пішов до сходів. Двері рипнули.

Вона знову позіхнула і витягла ключ з кишені плаща. Ранковий туман опустився сходами аж додолу.

Наташа встромила ключ у замок і несподівано виявила, що двері відчинені. Ввійшла досередини. Світло було ввімкнене. Воно висвітлювало худу сутулу постать посеред приміщення. Наташа з подивом помітила навпроти свого робочого місця ще один столик і табуретку. Чоловік старанно розкладав на ньому акуратно згорнуті шматочки туалетного паперу.

Ви мені позичите монетки для здачі? — запитав він. Поділитесь?

Наташа мовчки зняла плащ.

Я Петро Дмитрович, сказав чоловік. Я тепер працюватиму з Вами.

Наташа попрямувала до чоловічого туалету й зупинилася перед дзеркалом.

Ви запам'ятали моє ім'я? — чоловік стояв позаду неї, нервово потираючи руки. Мене звати Петро Дмитрович.

Мгм, сказала Наташа, заплітаючи волосся в косу.

Так буде зручніше. Мужчинам завжди треба робити гак, щоб підійти до Вашого столу а потім — уже на місце призначення, він спробував посміхнутися, але тільки безпомічно скривився. Не всі мають час.

Мгм, сказала Наташа, спльовуючи на пальці.

Так для всіх буде зручніше, повторив він.

Наташа пригладила смішні кучерики, що вибилися з-за вух. Вони завжди її нервували.

Ого, думаю я, сідаючи біля вікна, ого, як мені пощастило!

Я вже була певна, що запізнюсь на потяг, і тому взяла квиток без черги, вперше в житті звернувшись з проханням до такої кількості чужих людей одночасно. Для мене це неабиякий подвиг. Квиток мені продали, хоч до відправлення залишалося дев'ять хвилин, і я, не вірячи у свою хоробрість, окрилена нею, піднесена і рум'янощока, мчу на перон.

Приємно, коли в житті все відбувається чітко, як у комп'ютерній грі. Проходиш рівень за рівнем, сумлінно виконуєш поставлені завдання, впевнено наближаючись до мети.

Я останньою купила квиток. І останньою сіла до вагона. Ого, подумала я вдоволено, розмотуючи шалик і розщіпаючи куртку, невже я матиму абсолютний спокій?

Тонка стінка розділяє вагон на дві частини, В першій сидять жіночки з торбами, хлопці в синіх шапках, насунутих на брови, кілька п'яненьких типів і парочка закоханих. У другій сиджу я. Перша частина вагона не знає про моє існування. Я про існування першої частини знаю і радію, що мене воно — це існування — анітрохи не стосується.

Поїзд мирно постукує і гойдається, провідниця пропонує чай і каву моїм невидимим супутникам, я чую все, що відбувається в паралельному світі за стіною, з приємністю констатуючи, що навіть провідниця забула про моє існування. Малесенька кішечка, з примруженими очками і м'якими подушечками лап, згорнулася і муркоче від задоволення і тепла. Часом вона забувається і крізь сон випускає кігтики. Вони впиваються у щось ніжне і м'яке у мені, дряпають, ніби дрібненька хвоя, і тоді я морщуся і долонею витираю очі, тим часом чухаючи кицьку за вухом указівним пальцем іншої руки. Тваринка заспокоюється і втягує кігтики. І знову починає муркотіти. А я перегортаю сторінки книжки, часом поглядаю у вікно і тішуся тим, що мені так добре.

З-за стіни визирає голова провідниці. Вона дивиться на мене здивовано і невпевнено, ніби я мушу от-от розвіятися, як дим, чи розсипатися на пісок, або спалахнути і спопеліти, ніби мене не має насправді тут бути, а я є, сиджу от, читаю книжку, мій шалик лежить на столі, а поруч ще й куртка, і, судячи з усього, я справжня, справжня настільки, що ще, чого доброго, навіть чаю можу захотіти.

А я Вас питала?… — знічено цікавиться провідниця, поправляючи синю спідницю різкими нервовими рухами, наче обтріпує з неї якісь невидимі ворсинки.

Ні, не питали, чемно відповідаю я. Принесіть мені чаю, будь ласка.

Чаю? — провідниця дивується іде більше, дивується щиро і неприховано — те, що я прошу її принести мені чаю, очевидно, розвіює останні сподівання.

Збита з пантелику, низенька суха жіночка заварює чай для мене у своєму улюбленому горнятку, розмальованому червоними вишнями. Кидає багато цукру, старанно розмішує, а потім, знову обтріпавши спідницю, відносить горнятко.

Я ніколи не замовляю чай у потягах. Але сьогодні я хоробра й рішуча, тому можу робити найрізноманітніші чудеса. Навіть пити солодкий чай.

І аж коли допиваю його і відкладаю горнятко з червоними вишнями набік, з першої частини вагона з'являється троє емігрантів. Вони проходять повз мене, по черзі обертають голови у мій бік. Перший молодший за третього, але має більше років, як другий. Другий наймолодший. А третьому десь сорок Оцей третій ковзає по мені блискучими оливковими очима, такими великими і такими розгойданими, його обличчя намагається створити усмішку, він хитається і ловиться ручиськами (сірими, волохатими, жовтонігтими) за полиці і вигаркує: Приятного апетиту!

Дякую, ввічливо (але сухо!) киваю я, відвертаючи погляд до вікна. Чую, як гупають двері тамбура. Гупають, як тамбурин.

Кілька хвилин я з гордістю розглядаю пусті і мокрі поля за вікном, сірі халупи й розкислі брунатні дороги, покреслені слідами шин. Мені здається, що ми весь час проїжджаємо попри те саме мокре поле, сіру халупу й розкислу дорогу. Як же мені вдається отак легко й природно показати людині, що вона мене не цікавить, при цьому не ображаючи її, захоплююсь я собою. Одним лише поглядом демонструю нехіть до спілкування, бажання спокою, зневагу, чемність, байдужість і ще цілий жмут емоцій. Я ігнорую так майстерно, що ніхто про це навіть не здогадується. Я взагалі…

І тут чоловік з оливковими очима і благородною сивиною у волоссі опускається на полицю навпроти, видихаючи на мене багатий та потужний сніп ароматів, від яких у мене аж голова йде обертом. Він посміхається, тяжко дихаючи. Ну от, думаю я, намагаючись удавати, ніби нічого не помічаю.

Лялічка, каже він, обмацуючи мене оливковими очима, лялічка, куда ти їдеш?

Сіре чоло і ніс блищать від поту. Волохаті ручиська блукають столом, ледве не перевертаючи горнятко.

Лялічка, можна з тобою познайомитись? Як тебе звати?

Софія, зізнаюсь я.

Він починає відсувати білу шторку з вікна. Залізний дріт, який тримає її, з дзенькотом падає, боляче б'ючи його по пальцях.

Лялічка, ану покажи свої очі, каже він, забувши про шторку. Я вперто і невпевнено дивлюся у вікно.

Лялічка, наказовим тоном каже чоловік, покажи мені свої очі.

Я повертаю до нього обличчя. Він пильно дивиться на мене. Білки його очей виблискують, ніби намащені олією.