Блондинка підступає до мого столика і схиляє голову набік. Ходімо танцювати, сумно просить. Я хочу танцювати, бо я п'яна, а ніхто більше з моєї компанії не йде.

Я не вмію відмовляти високим п'яним блондинкам.

Шкода, думаю, рухаючись за кілька кроків від неї, що я не можу бачити, як ми виглядаємо разом. Це, мабуть, кумедно. Я ледве досягаю їй до шиї. У неї біляве волосся до плечей, а в мене двісті сімдесят п'ять африканських косичок. У неї блузочка з декольте, а в мене біла майка з довгим рукавом і чорна безрукавка, защіпнута під горло. Вона в обтислих штанях, а я в картатій спідниці до колін. Вона в чоботах на шпильках, а я у важких черевиках з товстою підошвою, які заважають мені рухатися.

Ти десь танцюєш? — запитує блондинка, підступивши до мене ближче. (Що це означає? Чи я танцюю? Вдома? На дискотеках? В шоу-балеті? В кабаре? Чи я люблю танцювати? Чи я заробляю гроші танцями? Що це означає?)

Ні, чесно відповідаю.

А ти? — вирішую бути ввічливою.

Блондинка сміється.

У мене двоє дітей. Вони вдома. А ми святкуємо з чоловіком п'ятнадцять років шлюбу.

Ого, думаю я, так і не скажеш.

Ого, кажу я. Вітаю.

Дякую, відповідає блондинка.

А в мене вчора був день народження.

Ого, каже блондинка. А скільки тобі рочків? Десь п'ятнадцять?

Ого, відповідаю я. Ні. Двадцять два.

Ого, дивується блондинка. Так і не скажеш.

її звати Марта, і всі дивляться на неї захоплено.

Решту вечора я сумую за нею, сидячи за своїм столиком. Коли вдома на тебе чекає двійко діток, навіть така звабна довгонога блондинка не може дозволити собі цілонічні танці з дівчинкою в картатій спідничці.

Бачиш його? — запитує Дана, відспівавши своє. Я киваю, хоч і не певна, чи дивлюся в правильному напрямку. Смуткові моєму немає меж.

Правда, красень? — я знову киваю.

Він власник Стрийських ковбас, зітхає Дана, сьорбнувши чаю. Такий молодий — і такий молодець!

Ми втрьох виходимо зі стейк-гаузу і зупиняємо таксі. Маленьку заржавшу вісімку з мовчазним хлопчиною за кермом.

Якби ви тільки знали, кого вам пощастило везти цього незвичайного вечора, бадьоро вигукує Дана.

Розмова з таксистом не клеїться.

Я голодна, каже Настя, і ми зупиняємося біля нічної крамниці. Дана йде купувати їжу.

Опа, бурмоче таксист, повернувши голову, комусь від нас щось потрібно…

Просто біля мого вікна стоїть здоровенний блискучий корабель — такий розкішний, я навіть не знала, що такі бувають.

Відчини вікно, чується голос, від якого кров у моїх жилах застигає, а серце зупиняється. Я хочу порозмовляти з дівчатами.

Ні-ні-ні, гарячково шепочу, мало не хапаючи таксиста за руки.

Дівчата не хочуть, сміливо відповідає хлопець. Хто б подумав, що він виявиться таким лицарем.

Дівчата, яких Ви шукаєте, не їздять такими машинами, як моя, жартує він.

Та я нічого їм не зроблю, наполягає Капітан корабля. Просто відчини вікно.

Ні-ні-ні, шепочу я, нажахана.

Ні? — перепитує таксист. Ми з Настею впевнено хитаємо головами.

Дівчата не хочуть, знизує він плечима.

Здається, каже Настя, це знайомі. Вона присувається до мого вікна й уважно придивляється. Так, це знайомі, не бійся. Це ж Стрийські ковбаси! Відчиніть вікно, махає вона рукою, ми їх знаємо.

Гаразд, відкидаюсь я на спинку сидіння, тоді ти з ними і говори. Вікно відчиняється повільно і тяжко. Капітан уважно спостерігає за ним, криво посміхаючись.

Мені просто дівчина дуже сподобалась, повідомляє, розглядаючи косички і шалик. У нього чорні очі і чорне хвилясте волосся, загельоване назад. Дуже-дуже сподобалась, повторює, ніби цим усе пояснено. Виходить зі свого корабля і нахиляється до мене.

Я відвезу Вас додому.

Я паралізовано дивлюся на нього, міцно вчепившись руками в сидіння. Капітан повертається за штурвал і ставить корабель перед нашою смішною тарадайкою.

Настя! — лепечу я. Мій язик заплітається. — Який жах! Я ненавиджу такі історії!

Заспокойся; вона плеще мене по плечі.

На мене накочує відчай.

Настя! Це страхіття! Ти бачила? Він у шубі! В шубі! Він у шубі, Настя!

Капітан, височенний і широкоплечий, і справді вбраний у плямисту кроликову шубу. Я бачила в фільмах — так ходять чорні гангстери. і мені це в них дуже подобається.

О! Це ви… — тільки й промовляє Дана, коли її, навантажену салатами і круасанами, впаковують на заднє сидіння корабля поряд із нами. Ми лише мовчки перезираємося, троє боягузливих кроликів.

Це Саша, представляє Капітан товстенного чолов'ягу з оптимістичним обличчям, який займає друге сидіння попереду. І не треба мене боятися, я зовсім не страшний і не кусаюся — це я просто так виглядаю, повідомляє він, повернувши до мене обличчя. Ще в нього красиві чорні брови, ніс з горбинкою і щетина. Ну і, звісно, величезний шрам, який починається на скроні, а закінчується на вилиці, міліметр від ока.

Він справді виглядає так, ніби полюбляє кусатися. Рвати зубами па шматки і гарчати при цьому. І злизувати кров з морди великим язиком.

Я не боюся, мій голос тремтить, але я посміхаюся.

Авжеж, сміється Капітан, а оптимістичний товстун Саша регоче так, що машина починає дрижати.

Корабель зсередини м'який і просторий, біля штурвалу світяться кольорові кнопки, чимось приємно пахне, і я зовсім не відчуваю, що він кудись рухається. Аж поки не помічаю, що ми зупинилися перед двоповерховим будинком з арками і колонами, оточеним високим парканом. Капітан сигналить, і ворота починають відчинятися. Ну все, думаю я. Ми попали.

Корабель запливає на подвір'я, посеред якого дзюрчить підсвічений фонтан. Нас випускають назовні, і ми, вставши в рядок, з розпачем в очах спостерігаємо, як невблаганно зачиняються ворота.

Це мій улюблений готель, каже Капітан, пропускаючи нас уперед. Звідкілясь вигулькує схилена в низькому поклоні постать.

Ласкаво просимо, ласкаво просимо, жебонить вона, переминаючись з ноги на ногу, безладно розмахуючи руками і витираючи то однією, то іншою долонею спітніле чоло.

Твін пікс, шепоче Дана.

Чотири кімнати, додає Настя.

Чоловічок вбраний у чорний костюм і білу сорочку, на шиї у нього красується перехняблений метелик. Він має дрібненькі риси обличчя, тонкі чорні вусики, кінчики яких кучерявляться догори. Волосся розділене на тонкий проділ посередині голови.

Ваш столик чекає па Вас, кружляє він у легкому вальсі навколо Капітана. Що будете пити? Те, що завжди?

Сто грамів «чівас», киває Капітан, допомагаючи мені скинути пальто. А моєму другові — двісті горілки.

А дівчата? — підлабузницько посміхається Тім Рот.

Чай, кажу я.

Чай, каже Дана.

Каву, каже Настя.

І все? — дивується Капітан. — А за знайомство?

Ми по черзі, але впевнено, хитаємо головами.

Ну як хочете, знизує плечима Капітан, демонструючи, що він не має наміру нас ні до чого силувати. Наше дело предложить, ваше — отказаться, смішно жартує він.

Ми сміємося.

Саша, наприклад, ніколи не відмовляється від горілки, у нього алкогольна дієта, вдруге жартує.

Ми сміємося знову, а Дана вставляє:

Воно і видно…

Небезпечні типи перезираються, але пригадують, що сьогодні вони добрі, і беруться до своїх напоїв.

Отож за знайомство, виголошує Капітан, широко посміхаючись. Я справді дуже радий, що вдалося вас наздогнати, бо ми майже вас втратили…

Тім Рот приносить наші напої. Таця в його руках нервово тремтить, дзенькотять ложечки. Він ставить перед Даною каву, а перед Настею — два чаї.

Один чай мені, нагадую я.

Тім підстрибує, тоді схиляється аж до землі у покірному поклоні, потім швидко підхоплює горнятко, порозхлюпувавши половину рідини на блюдце, і, зазирнувши мені в очі, белькоче:

Вибачаюся. Перехвилювався… — по чому робить такий вираз обличчя, що в мене не залишається жодного сумніву: хвилюватися йому є через що.

Я заспокійливо посміхаюся і навіть хочу поплескати по плечу, але вчасно стримуюся.