То коли Ти приїдеш? Не можу вже дочекатися. Думаю про Тебе і вдень, і вночі, Ти знову снилася мені, ніби ведеш за руку через якісь хащі. Ти справді ведеш мене за руку через хащі, без Тебе я б заблукав. Дякую Тобі за все.

Не забудь відіслати ті папери — сподіваюся. Ти зробила з ними порядок, як я Тебе й просив. Передавай усім вітання.

Цілую.

Завтра Астрід мусить поїхати кудись на кілька днів. Наш будинок по вінця наповнений сумнівами і смутком.

Я трохи розсуваю штори і бачу, що на підвіконні сусіднього вікна сидять Тит і Мікі. Голова Мікі похилена. Тит дивиться в пітьму. Червоні цятки їхніх сигарет неприродно стирчать у темряві.

Ти не сумуєш за домом? — питає Тит.

Мікі зітхає.

В тому то й справа, каже він, погойдуючись, що з кожним днем я згадую про дім усе менше й менше. Я навіть думаю — а що, як одного ранку я прокинуся і зрозумію, що прекрасно можу жити й так?…

Тит несхвально хитає головою. Його окулярі і так мудро поблискують, подвоюють вогники — і тепер їх чотири.

В цьому й небезпека, каже він.

Але я дуже сумую за дітьми, захищається Мікі.

А за дружиною? — Тит знає, куди слід ударяти.

Не знаю, Мікі зменшується на очах. Він сидить на широченному підвіконні, схожий на іграшкового мишенятка. Мені здається, я не сумую за нею так, як раніше. Але я сумую за дітьми!

В цьому й небезпека, переможно проказує Тит і гасить сигарету.

Всі в цьому домі розмовляють тільки про Астрід.

Я відходжу від вікна.

Вона поїхала, і нас об'єднує смуток за нею. Тит працює у своїй кімнаті. Мікі, зовсім розбитий на вигляд, тиняється коридорами, винюхує щось на кухні, намагається говорити з усіма підряд, але навіть коли хоче завести розмову про погоду чи пилюку, в нього виходить пісня про відсутність Астрід. Ґабріель, здається, щоранку бігає і робить якісь складні гімнастичні вправи, а потім, судячи зі звуків, качає прес, присідає і віджимається. Не здивуюся, якщо він приймає контрастний душ і перестав їсти жирне і смажене.

Мустафа збирається на прогулянку Він підтягає мало не на груди широкі штани, зашнуровує черевики і, як завжди, бурмоче собі щось під ніс.

Я піду з тобою, добре? — наважуюся запитати я. Мені раптом хочеться побачити бодай якогось світу, хочеться змучитись, спітніти, хочеться напружитись і порозмовляти.

Мустафа здригається і шукає мене поглядом. Він виглядає так, ніби щойно довідався про моє існування.

Це…, каже він, витріщуючи очі і шургаючи вказівним пальцем по зморщеному чолі, це… ну ясно… мені буде приємно…

Ми мовчки виходимо з будинку, минаємо травники і сосни, минаємо хатки з квітниками («Тут живе наш охоронець», — киває Мустафа на круглу грядку нарцисів перед однією з хаток, я уважно вдивляюся у вікна, хоч не маю уявлення, про якого охоронця йдеться). Мустафа то лепече щось, то намугикує якісь пісеньки, ми підіймаємося трохи вгору, Мустафа захекується, але впевнено несе свій живіт, підтягаючи штани, витирає піт із чола. Опиняємося на асфальтованій стежці, яка звивається перед нами, спускається вниз, потім знову видряпується на пагорби — ми бачимо її навіть там, далеко попереду, де не видно вже майже нічого іншого, де клубочаться хмари і тільки проступають крони окремих дерев. Обіч стежки на лавках, поскладавши поруч милиці, сидять пенсіонери в окулярах з товстими лінзами, ті осі люди з обличчями душевнохворих, студенти з конспектами і панамками (нащо їм панамки в такий захмарений день?). Мустафа питає в якогось старого, чи правда, що в сонячну погоду з цих лавок можна побачити гори. Правда, каже старий неохоче, в сонячну погоду можна, киває він головою. За нами слідом шкутильгає напівсліпий дідок з костуром, зовсім лисий, з якимось заповзятливим і впертим виразом на лиці. Це він хоче тебе врятувати, каже мені Мустафа, він думає, що я збоченець — і хоче тебе врятувати. Я регочу.

На Дурнуватому горбі, оперезаному пологими сходами, Мустафа зустрічає свою подругу. Воші спроквола обмінюються короткими фразами, ніби бачаться щодня і навіть набридли вже одне одному хоча насправді я знаю, що зустрічаються вони дуже рідко і в найнесподіваніших місцях: то на березі моря, де обоє опиняються випадково, то на турецькому базарі, то у Віденській Опері. Ось я вас і знайшов, смикає Мустафу за рукав дідок в піджаку і з яскравою хусткою па шиї. Дуже радий, каже йому Мустафа. Ви ж німці, стверджує дідок. Подруга Мустафи намагається щось йому пояснити, ми довідуємося, що дідок поет, він любить зелену шкіру землі і йому так прекрасно пливлося Дніпром до гробу (це останнє повідомлення адресоване мені — я мушу якнайшвидше поскладати цей пазл, мушу зрозуміти, чим, навіщо і до якого гробу пливлося (ну ясно!), бо стариган хоче зробити мені приємність). Ми спускаємося гвинтоподібною стежкою до столиків кав'ярні, залишаючи поета наодинці з панорамою міста і бадьорими монологами.

Подруга Мустафи розповідає про книжку, яка складається з самих власних назв. Потім за допомогою сірникової коробки, грудочок цукру і жовтого паперового чотирикутника від чаю «ліптон» пояснює розташування покинутого будинку в центрі міста, де такі неймовірні Графіті на стінах. Тоді говорить про біжутерію і збіги обставин.

У неї коротке волосся й очі лані. Вона трохи обгоріла на сонці, поки сиділа на пагорбі, тому щоки червоні, а з носа починає облазити шкіра. Я навіть не згадую про Астрід, дивлячись на неї. Мені подобається подруга Мустафи.

Ми повертаємося тією самою стежкою. Вона телефонує до свого знайомого. Той зустрічає нас уже аж біля нашого дому. У нього заяча губа, але він дуже приязний, безперервно говорить мені про Олега Скрипку (теж хоче зробити приємність), ми вислуховуємо надривний хрипкий виступ шоколадного пияка з блакитними, як роса, очима («а кров — як сметана!»), потім п'ємо чай і гриземо черстві тістечка — і не обов'язково тужити, не обов'язково сидіти у своїх келіях, вдивляючись у далечінь — кричу я подумки до Габріеля, Тита і Мікі — бо може бути чудесно і без неї, бачите, як чудесно нам з Мустафою?…

А коли вона приїжджає, їх починає мкнути все більше і більше. О Боже, думаю я, та в них гарячка, та в них лихоманка, та вони показилися! Але всі вдають спокій і затишок, ми п'ємо па кухні чай, ми разом снідаємо, обідаємо і вечеряємо, ми разом ходимо на прогулянки, скоро, якщо Астрід дозволить, ми разом прийматимемо душ.

Цей будинок з парком навколо просто висить у повітрі, між хмар. До нього можна потрапити лише випадково. Ми ізольовані. Ми зовсім самі. Тільки дерева і небо. З кожним днем усе зеленішою стає трава, на каштанах уже по-з'являлися свічки і починає пахнути повітря.

Ніхто не може зрозуміти, звідкіля береться цей Діма. Він просто одного дня заскакує на кухню, розмахує руками, чеберяє п'ятами. Ось і я, кричить він, радуйтеся, славіте його! У нього голос, як електробритва. Стало смутно — і я приїхав, виє він, я приїхав, бо немає сили вживати стільки алкоголю! Стільки алкоголю, пищить він, стільки поем я написав, а як мені пишеться! Як мені пишеться — сам не пойму, заливається він, але краще і бути не може. І бути не може краще — захлинається — я так і сказав: якби мене попросили, все пройшло б успішно! Пройшло б успішно, рипить він, а що ви тут робите? Більше руху, більше веселощів, галасу, давайте пограємо у квача — ви знаєте, як грається у квача? Ви засохнете тут від нудьги, я прийшов урятувати вас, давайте покуримо трави, схлипує він, давайте покуримо, але тільки наймолодші, це інтимний процес, я навчу тебе, нахиляється від до Астрід — надто близько, обережніше, Дімо, придивися до цих недобрих вогників у їхніх очах, придивися до перекривлених уст і чорної піни в кутиках ротів. Але він не зважає. Це відчуття іншої культури — муркоче, заслинюючись — от мій друг, слівнозвісний А., полюбляє казати мені: давай покуримо разом, бо так, як з тобою, не куриться більше ні з ким. А відомий кожному К. завжди повторює: твої поеми геніальні направду. Я це знаю і сам. клекоче він, я не дам задурити собі голову, я тверезомислячий і вірю в знаки, я читаю безліч літератури, я граю на баяні, я розмовляю російською без акценту, я маю багато відомих друзів, я пишу мемуари, я надто молодий, щоб бути серйозним, я хочу грати у квача, я хочу грати у квача! Він треться щокою об плече Астрід, а вона незворушно курить, час від часу зітхаючи. Я відчуваю, зараз щось може вибухнути. Бачу, як роздувається, як напружується, як переповнюється велике Гумове терпіння, підвішене до люстри на кухні. Його стінки стають все тоншими і прозорішими. Помічаю крізь них напнуті жили на Ґабріелевих недавнопролуплених біцепсах, насуплені Титові брови, сльозинки в очах Мікі, поблискування солі на трикотажному плащі Мустафи. Я згортаюся в клубок, приплющую повіки — тепер мене ніхто не помітить, я перечекаю все в спокої і тиші, а потім знову вистромлюся, вже після бурі.