Литмир - Электронная Библиотека

Справді? — оживаю я. То, може, поїздимо?

Та ні, це не найкраща ідея. Тит робить собі канапки і чай. Може, Астрід захоче. Або інші, коли приїдуть.

Я допиваю чай і далі просто сиджу, бо мені не хочеться привертати увагу Тита вставанням з-за столу.

Він їсть канапки, не відводячи від них погляду.

А хто ще приїде, знаєш? — питаю я.

Тільки одного, каже Тит, енергійно працюючи щелепами. Мікі. Він займається комп'ютерною анімацією. І викладає в тому ж університеті, що й я.

Я киваю і мовчу.

Тоді поволі підводжуся, мию горнятко і кидаю: «наразі».

Астрід, виявляється, любить довго поспати, каже Тит.

Їм яблуко і роззираюся навкруги. Здоровенні вілли, задбані квітники, високі паркани, сигналізації, привітні пси, двері Гаражів, акації, каштани. Довелося пережити подвійну тахікардію через власний акцент. Першого разу на пошті, де я хотіла купити картку до телефону і де виявилося повно людей, які заповнювали якісь бланки, надписували адреси на конвертах і перевіряли індекси інших міст. Я увійшла, і всі відразу зосередили на мені погляди, ніби тільки й чекали. І ніби знали, що я заговорю якось дивно, не так, як вони. І другий раз у крамниці, де все минуло швидше, зате там на мене навіть за щось нагримали.

Тепер я повільно йду вулицею Акацієвою і мені видається, що кожен зустрічний з підозрою приглядається моєму одягові, обличчю, рухам, пакункові з продуктами. Я навіть намагаюся конструювати в голові діалог з поліцією, яку, ймовірно, хтось невдовзі на всякий випадок викличе, щоб перевірити підозрілу особу, яка з невідомою метою вивчає їхні приватні території. Діалог виходить не надто переконливим, бо головним аргументом я вибрала те, що начебто живу у великому будинку там, якщо йти вниз вулицею і потім звернути направо, і що у мене кольорова постіль, а якщо вони хочуть, то можуть піти і спитати про все у Тита й Астрід, щоправда, Астрід, можливо, ще не прокинулася, бо, судячи з усього, полюбляє довго спати. Але мою уявну поліцію такі логічні пояснення цілком задовольняють, і втішені поліцаї запрошують мене на пиво в місцевий барик «Клаустрофобія», де ми з ними проводимо кілька веселих годин за розмовами, а потім вирішуємо всі разом на прощання поїздити верхи на конях.

Тиха вулиця Акацієва нарешті закінчується, плавно вливаючись в якесь бетонне шосе, я переходжу на протилежний бік, щоб не повторювати аж настільки свого шляху, і повертаюся, доїдаючи останнє яблуко.

Бруньки бубнявіють.

Я не можу дочекатися, коли почнуть вилазити маленькі гострі кінчики кволих листочків. Біля конюшень так гарно пахне конями.

Мікі з самого початку не зводить погляду з Астрід.

У нього круглі дитячі очі, а обличчя часто якесь безпорадне. Він надто багато говорить, дуже голосно сміється, навіть якщо нікого іншого його жарти не смішать. Відразу видно, що він схильний перейматися і захоплюватися. Він неспокійний, нервовий, схвильований. Не може всидіти на місці. Рухи різкі. Ріденьке волосся. Але він добрий, він дуже добрий. Він за мир і любов і проти війни.

Астрід просить у мене шматочка хліба. Але поки я дістаю свою булку, Мікі встигає зробити для неї височенну канапку з майонезом, кетчупом, цибулею і якоюсь жирною ковбасою. Астрід посміхається, дякує і бере мою булку. Засмучений Мікі мусить їсти сам свою монструальну канапку.

Тит п'є пиво, і по ньому видно, як він хоче, щоб усі говорили про серйозні речі.

То ти думаєш, Астрід, людина не повинна контролювати себе, вирішує він продовжити вчорашню тему.

Астрід сьогодні зібрала волосся в хвіст. Її вилиці ніби виточені з льоду. Тримає сигарету настільки природно — здається, вона з нею народилася.

Я думаю, людина може контролювати себе, якщо вважає, що це їй потрібно, каже Астрід.

Ми обидві розмовляємо тут чужими для пас мовами. Але мій акцент кострубатий, рваний, ніби маленькі рани, які ніяк не можуть загоїтися. Акцент Астрід — м'який, зворушливий, вона шелестить, як листя на вітрі, як дощ на листі.

Титові подобається така відповідь. З цього можна розвинути прецікаву розмову, думає він задоволено.

Але ж не кожна людина сильна настільки, щоб могти вважати, що їй потрібно, а що ні. Бо можна дозволити собі забагато й опинитися ні з чим.

Так не буває, з ентузіазмом встряє Мікі. Він аж підскакує з крісла і починає розмахувати руками від збудження. Ти ніколи не можеш дозволити собі забагато, бо що це таке — забагато? Завжди залишається простір, яким можна просуватися трохи далі й далі. І потім — як це: опинитися ні з чим? Щось у тебе завжди залишиться. Є речі, яких відібрати неможливо. Є речі, які завжди врятують тебе. Ну і, звісно, завжди можна почати все спочатку.

Я сиджу тихо і дивлюся кудись у темне вікно заглибленим у себе поглядом. До мене ніхто не посміє причепитися.

О Боже, думаю я, о Боже, яка пустка! Навіщо вони говорять такі безглузді речі? Невже їм це справді видається мудрим і гідним витрачання часу?

Тит починає сперечатися з Мікі про рівні відповідальності.

Астрід навіть не вдає, що слухає їх. Вона п'є пиво і теж дивиться в чорне вікно заглибленим у себе поглядом. Цікаво, вона прикидається чи справді замислилася, думаю я. І про що може вона замислитися, ця Астрід?

Я знову лежу в своєму кольоровому ліжку. Чекаю на сон. Я знаю, що внизу, десь якраз піді мною, за столом, один навпроти одного, сидять Мікі та Астрід. Ми залишили їх наодинці. Чую, як десь за кількома стінами нервово скриплять Титові кроки.

Цей світ надто жорстокий, каже Мікі. Його брови трагічно посмикуються. Я помічаю в ньому лише печаль і смерть. Моя бабця помирала повільно і болісно, у неї був рак мозку і вона бачила вже тільки барвисті кружальця, які крутилися, змінюючи одне одного, перетворювалися на вісімки, деформувались… Я зробив про це комп'ютерний ролик. Я не міг спати кілька ночей — тільки заплющував очі й бачив швидкісне миготіння відтінків. Крім того, вона чула жіночі співи. Казала, що це її кличуть туди. Мікі, казала вона — я був єдиним з родини, кого вона ще впізнавала і визнавала, Мікі, під нашою грушкою цілу ніч сиділа молода дівчина і вела якусь таку знайому мелодію… І вона наспівувала мені цю мелодію, а я просто плакав і нічим не міг полегшити її болю. Коли вона померла, дід остаточно закрився в їхньому будинку і перестав бачитися з будь-ким. Він ненавидів людей, особливо — жінок. Бабцю ледве терпів, не міг на неї навіть дивитися. Одружився з нею, бо вона мала хату з садом, а йому ніде було приткнутися. З власними дітьми почав розмовляти, коли тим повиповнювалося по 18. Діти для нього були чимось з розряду собак. Собак дід ненавидів. Він труїв сусідських псів, а котів копав своїми здоровенними заболоченими тумаками. Моя дружина доглядала за ним, коли він був уже при смерті. Годувала, мила, давала ліки, допомагала ходити в туалет. Але він не сказав їй жодного слова. А мені казав тільки, що я телепень і нездара, а міг би стати нормальною людиною, якби захотів, але от, хрипів він, ти наплодив купу дітей, як дурний кріль, і вовтузишся тепер з бабами і пелюшками.

На столі горить свічка, прикрашена напівобсипаною, сухою ялинковою гілочкою.

Це ж тут, думає собі Астрід, хтось святкував Новий рік. Цікаво, як усе виглядало. Напевно, поз'їжджалися розкішні машини, з них повиходили адвокати, дантисти, ветеринари. видавці, директори зі своїми дружинами, духмяними і залакованими, вони по черзі заходили до залу, під ручки, під звуки вальсу, віталися кивками голови і стриманими посмішками, подавали одні одним руки, вдавали, що не знайомі, а насправді знайомилися з власними коханками і коханцями найкращих подруг, а потім їли креветки в цитриновому соусі, запивали їх шампанським, намагалися приховати відразу від пліснявих сирів, удавали задоволення від перебування в приємному товаристві, а потім понапивалися, почали плутати дружин, поперевертали на стіл тістечка з кремом, розбили кілька пляшок алкоголю, хтось когось штовхнув ніби ненароком, а насправді через ревнощі, дружина судді приліпилася до педіатра, тоді всі перецілувалися і, викликавши таксі — бо напідпитку сідати за кермо не годиться, — роз'їхалися по своїх віллах. А могло бути й інакше, думає Астрід.

10
{"b":"120729","o":1}