— Здається, йому трохи краще, бідненькому, — зауважила стюардеса.

— Він ніколи так не поводився, — крізь сльози запевняла Лаура. — Розумієте, ніколи.

— Либонь, закололо в животику.

Пані Елліс припустила інше:

— Вередує, бо надміру закутаний.

— Може, й так, — погодилася стюардеса. — У салоні дуже тепло.

Лаура розвинула ковдру і підкотила довгу сорочечку, аби видно було, як здіймається опукле рожеве пузце. Волтер усе ще пхинькав.

— Давайте-но я допоможу вам переповити, — запропонувала стюардеса. — Він геть мокрий.

— Дуже прошу, зробіть таку ласку.

Майже всі сусіди по салону, що були позривалися зі своїх місць, знову посідали. Пасажири, що сиділи поодаль, перестали витягувати шиї.

Пан Елліс залишився у проході разом з дружиною. На підлозі він щось запримітив.

— А гляньте-но сюди!

Лаура з стюардесою були заклопотані пелюшками і не почули, а пані Елліс не звернула уваги на чоловіка просто через те, що в неї було так заведено.

Пан Елліс давно звик до такого ставлення, і вигук його менш за все призначався дружині. Нахилившись, він почав посувати до себе з-під крісла коробочку.

Пані Елліс невдоволено зиркнула додолу:

— Ах, боже мій, Джордже, не тягни речей з чужого багажу. Сядь! Ти заважаєш.

Зніяковілий, пан Елліс випростався.

Лаура підняла очі, все ще червоні й вологі:

— То не моє. Я навіть не знала, що під сидінням щось є.

Стюардеса теж відірвала погляд від немовляти, що досі скімлило, і спитала:

— Що там?

Пан Елліс знизав плечима:

— Якась коробочка. Його дружина не вгавала:

— Ну а тобі яке діло до неї, господи?!

Пан Елліс розмірковував, як би виправдатися. Він і сам не знав, нащо йому здалася та коробочка.

— Та я просто подивитися, що воно таке.

Стюардеса сповила немовля.

— От і готово. Лялечка сухісінька і, будьте певні, за хвилину буде так веселитися, що ви здивуєтеся. Правда, пустунчику?

Але пустунчик не переставав рюмати. І відвернув носа від пляшечки, яку йому знову підсунули.

— Дайте-но, я трохи підігрію. — Стюардеса взяла молоко і пішла до себе.

Пан Елліс нарешті зважився. Рішучим рухом підняв коробочку й поклав її на бильце крісла так, щоб не впала. На насуплену дружину він навіть не позирнув. Пояснив:

— Нічого такого лихого я не чиню. Просто собі розглядаю. Цікаво, як-не-як, з чого ця штука виготовлена.

Він постукав по ній кісточками пальців. Ніхто із пасажирів по сусідству не звертав ані найменшої уваги ні на пана Елліса, ні на коробочку. Немовби щось відключило в них усякий інтерес до його знахідки. Навіть пані Елліс, балакаючи з Лаурою, байдуже відвернулася від чоловіка.

Пан Елліс перевернув коробочку і знайшов отвір, куди якраз міг би увійти палець. Він здогадувався, що десь мусить бути отвір, хоча й не зміг би пояснити, чому йому кортить совати палець у незнайомий предмет.

Обережно поліз туди. Намацав усередині знадливу кнопку. Натиснув.

Коробочка задрижала, вилетіла йому з рук і пронизала бильце крісла.

Пан Елліс ще встиг помітити, як вона пройшла крізь підлогу, нітрохи її не пошкодивши, — і все. Поволі він витяг перед себе руки і глянув на долоні. Далі опустився на коліна і помацав підлогу.

Стюардеса, що повернулася з пляшечкою, чемно поцікавилася:

— Ви щось загубили?

Пані Елліс сердито блимнула на чоловіка:

— Чого ти там повзаєш, Джордже?

Той підвівся. Розгублено пробелькотів:

— Коробочка… Вислизнула, упала…

— Яка коробочка? — здивувалася стюардеса.

— Можна пляшечку? — попросила Лаура. — Затих мій малий.

Волтер, широко роззявивши рота, упіймав губами соску і, пускаючи бульки, став жадібно ковтати молоко.

Лаура засяяла від радості:

— Схоже, минулося.

Вона подякувала за чуйність стюардесі й пані Елліс.

— Аж самій не віриться. Ніби хтось дитя був підмінив.

— Усе буде гаразд, — заспокоювала пані Елліс. — То, либонь, напад повітряної хвороби… Ти нарешті сядеш, Джордже?

Стюардеса всміхнулася:

— Покличте мене, як буде треба.

Лаура ще раз подякувала.

— Коробочка… — почав був мимрити пан Елліс і запнувся.

Яка коробочка? Він не міг пригадати ніякої коробочки.

А втім, одна особа на борту літака стежила за тим, як чорний кубик, проходячи крізь молекули газів, точно дотримував параболічної траєкторії падіння, що її не збивали ні вітер, ні щільність атмосфери.

Кубик летів у крихітне яблучко величезної мішені — на кораловий острівець в океані. Колись у війну тут була злітно-посадочна смуга і казарми. З часом казарми пообвалювалися, смуга майже щезла, атол знову перетворився на пустку.

Кубик влучив у крону пірчастої пальми. Жодна віть не здригнулася. Він пройшов крізь стовбур і поверхню коралової товщі. Пірнув у планету зовсім непомітно — не здійнявши й хмарки куряви.

На глибині двадцяти футів від поверхні кубик знерухомів, зчепившись із атомами породи і анітрохи не втративши при цьому своєї форми.

Ото й усе. Настала ніч, потім день. Періщили дощі, дули вітри, хвилі Тихого океану біло пінилися, розбиваючись об білий кораловий берег. Нічого вартого уваги не сталося.

Нічого й не станеться — ще десять років.

— Ми всіх оповістили, — сказав Ган, — що твоя місія пройшла успішно. Тепер тобі б треба відпочити.

— Відпочивати? Тепер? Коли в мене стільки відомостей? Красно дякую, не треба. Після такого завелика втіха.

— Довелося поморочитись? Добувати інформацію без прямого розумового зв’язку?

— Так, — коротко підтвердив Рой.

Ган з делікатності втримався від бажання прослідкувати за ходом Роєвої думки. Натомість поцікавився:

— А що на поверхні?

— Сущий жах. Те, що у глибоку давнину називали «Сонцем», — не що інше, як нестерпно блискуча пляма над головою. Очевидно, воно є джерелом світла, інтенсивність якого час від часу змінюється. Звідси маємо «день» і «ніч». До того ж непередбачувані зміни яскравості.

— Чи не виною тому «хмари»?

— При чому тут «хмари»?

— А згадай прадавній вираз: «Хмари закрили Сонце»

— Хіба? Що ж, цілком правдоподібно.

— Що там ще є?

— Зараз розберемося. Що таке «океан» і «острів», я вже пояснив. «Злива» являє собою насичення атмосфери вологою, що рясно летить згори додолу краплями. «Вітер» — це рух величезних повітряних мас. «Грім» — чи то стихійний статичний розряд в атмосфері, чи то сильний гуркіт від нього. «Град» — це крига, що падає на поверхню.

— Казна-що. Звідки може падати крига? Як? Чому?

— Не маю ані найменшого уявлення. Там усе мінливе. То вітер дме, то зовсім тихо. На одних ділянках поверхні завжди холодно, на інших — завжди тепло, а є й такі, де то стужа, то спека.

— Чудасія, та й годі. Може, ти щось не так зрозумів у думках чужинців?

— Ні, тут сумнівів нема. Все було цілком ясно. І часу, щоб прозондувати їхні химерні уми, я мав удосталь. Більше навіть, ніж треба.

І знову його думки звернули на особисте.

— Чудова інформація, — сказав Ган. — Мене завжди непокоїла наша схильність ідеалізувати так званий Золотий Вік наших давніх пращурів. Я відчував, що багато хто серед нас пориватиметься розпочати нове життя на поверхні.

— Ні в якому разі! — спалахнув Рой.

— Не сумніваюся. Навряд чи навіть найвитриваліші з нас наважаться побути хоч день у середовищі, яке так жахливо й непередбачено змінюється. Описані тобою вітри, зливи, зміни дня й ночі криють у собі неабияку небезпеку. — Ганові думки не приховували його вдоволення. — Завтра почнемо процес переміщення. А як прибудемо на острів… Ти певен, що він незаселений?

— Абсолютно незаселений. До речі, єдиний такого типу з усіх островів, над якими пролітав апарат. Технік дав докладні відомості.

— Прекрасно. Негайно візьмемося за роботу. Освоєння потребуватиме праці не одного покоління, та, врешті-решт, Рою, ми житимемо на Глибині нового, теплого світу, в розкішних печерах з контрольованим середовищем, яке сприятиме вдосконаленню всіх галузей науки і культури.