— Що було б дуже прикро, — сказав Сенков. — Схоже, що у Марса не так уже й багато друзів, як гадалось. І нам зовсім не хотілось би втратити ще одного. Але, якщо Хільдер отримає більшість голосів, то що він, власне, збирається робити?

— Як на мене, то це ясно, як білий день, — заявив Дигбі. — Він прагне зайняти пост Всесвітнього Координатора.

— Ви гадаєте, йому це вдасться?

— Коли ніщо його не зупинить.

— І тоді він припинить свою кампанію?

— Важко сказати. Я не знаю, що він там міркує, але, як хочете знати мою думку, він не зможе відмовитись від цієї кампанії і зберегти при цьому свою популярність, яка й так уже захиталася.

Сенков почухав шию.

— Ясно. В такому разі порадьте, що нам, простим марсіанам, робити. Ви обізнані з ситуацією, знаєте те, чого не знаємо ми. Тож, будьте ласкаві, порадьте.

Дигбі підвівся і підійшов до вікна, виглянув. Його погляд упав на низьке склепіння сусідніх будівель, на червону, скелясту, зовсім безживну пустелю, що розділяла їх; на багряне небо і скулене сонце. Не повертаючи голови, він запитав:

— Невже вам подобається тут жити?

Сенков усміхнувся:

— Більшість марсіан просто не знає іншого світу. Не виключено, що Земля може навіть здатись їм якоюсь недоладною і незвичною.

— Але невже вони не змогли б призвичаїтись? Після Марса Землю не можна не сподобати. Хіба ваші люди не захочуть відчути, як добре жити під відкритим небом, дихати свіжим повітрям? Адже ви самі жили на Землі й пам’ятаєте, яка вона.

— Щось таке пригадую. Однак це важко пояснити. Земля просто собі існує. Вона підходить людям, і люди підходять їй. Люди сприймають Землю такою, як вона є. З Марсом інакше. Він іще необжитий, не підходить людям, і ті змушені його переробляти. Вони будують світ, а не приймають його викінченим. Марс іще далекий до досконалості, однак ми його невпинно будуємо, і коли дійдемо до фінішу, матимемо те, що хотіли. Яке це дивовижне відчуття — усвідомлювати, що будуємо світ. Після такого на Землі можна просто занудьгувати.

— Але я певен, — заперечив Дигбі, — що пересічний марсіанин далеко не філософ, щоб задовольнятися таким неймовірно тяжким життям в ім’я майбутнього, за сотні поколінь.

— Не зовсім так, — Сенков заклав праву ногу на ліве коліно і, погладжуючи щиколоток, провадив далі: — Як я вже казав, марсіани багато в чому схожі на землян, тобто вони звичайні люди, не такі вже й охочі до філософії. І все-таки жити у світі, що виростає у тебе прямо на очах, — однаково, думаєш ти про це чи ні, — щось та значить.

Мій батько попервах часто писав мені на Марс. Усе своє життя він служив бухгалтером. Коли він помер. Земля була майже такою самою, як і за його дитинства та юності. Він не помічав жодних змін довкола себе: так і коротав день за днем, що були схожі один на один, мов дві краплі води.

На Марсі все інакше. Щодня щось відбувається: розростається місто, вентиляційна система отримує нову порцію живлення, від полюсів протягують водогін. А оце зараз ми плануємо організувати власну асоціацію кінохроніки і назвемо її «Марсіанська преса». Якщо ви ніколи не жили серед речей, що виростають на очах, вам не зрозуміти, як це чудово. Так, шановний, Марс суворий і жорсткий, і Земля має значно більше вигод. Але мені здається, якби наших хлопців забрали на Землю, вони б там не були щасливі. Більшість із них напевно б почувалися чужими й загубленими, але так і не зрозуміли б чому. Боюсь, мало хто з них зумів би освоїтись на Землі.

Дигбі відвернувся від вікна. Гладенька рожева шкіра на його чолі взялася зморшками.

— В такому разі, комісаре, мені вас дуже шкода. Усіх вас.

— Чому?

— Бо я не вірю, що марсіани зможуть тут чимось зарадити. Так само, як і люди Місяця чи Венери. Це трапиться не сьогодні і, мабуть, не за рік і не за два, а то й не за п’ять, але в недалекому майбутньому всім вам доведеться повернутись на Землю, якщо тільки…

Сиві брови Сенкова зависли низько над очима.

— Ну?!

— …якщо тільки ви не знайдете для себе нового джерела енергії.

— На що надії зовсім мало, — похитав головою Сенков.

— Так, небагато.

— І ви вважаєте, що то єдиний шанс?

— Безумовно.

Дигбі пішов, а Сенков іще довго сидів, утуиавшись у порожнечу. Тоді набрав номер місцевого відеозв’язку, і за якусь мить на екрані з’явилось обличчя Тедж Лонга.

— Твоя правда, синку, — сказав Сенков. — Вони нічого не можуть вдіяти. Виходу не бачать навіть ті, що за нас. Як же ти взнав?

— Комісаре, якби ви почитали про Смутні Часи, особливо про XX століття, то вже б нічому в політиці не здивувались.

— Що ж, можливо, синку. Принаймні Дигбі співчуває нам, щиро співчуває, але не більше. Він каже, що нам таки доведеться залишити Марс… або ж знайти нове джерело води, хоч сам він у це не вірить.

— А ви, комісаре, вірите?!

— Вірю, синку… Але це такий ризик…

— Якщо я знайду кількох добровольців, то вже буде наша справа.

— Як там твої успіхи?

— Декого вже перетягнув на свій бік. Маріо Ріоса, наприклад, а він, як ви знаєте, один з найкращих.

— Отож-бо й воно: добровольцями будуть наші найкращі люди. І саме таких маємо відпускати!

— Якщо ми повернемось, увесь ризик виправданий.

— Якщо! Слово, бач, яке. Тут варто сім разів відміряти.

— Але ж і діло варте заходу.

Гаразд, я ж обіцяв, що коли Земля не допоможе нам, водосховища Фобоса дадуть вам стільки води, скільки треба буде. Ну, щасти вам!

На відстані в півмільйона миль над Сатурном Маріо Ріос, вколисаний ширянням, солодко спав. Пробуджувався поволі і ще якийсь час, самотній у своєму скафандрі, рахував зірки та подумки креслив між ними шлях.

У перші тижні все було, як під час звичайного рейсу, лише муляло відчуття, що кожна хвилина віддаляла їх від людства ще на тисячу миль. Радість була затьмарена.

Минаючи Пояс астероїдів, вони полетіли по крутій кривій, щоб вийти з площини екліптики. Цей маневр забрав багато води і, мабуть, не був такий уже необхідний. Бо хоча десятки тисяч маленьких світів на фотознімках двомірної проекції схожі на густий рій комах, насправді вони розкидані так рідко в квадрильйонах кубічних миль, які охоплює їхня загальна орбіта, що зіткнення можливе тільки через якийсь безглуздий випадок. Хтось вирахував відсоток імовірності зіткнення з небезпечним для корабля об’єктом, а що той виявився зовсім незначний, то екіпаж не міг опертися спокусі вільно поширяти в космосі.

Дні безупинно тягнулись один за одним, космос був чистий, і якось сама собою зродилася думка, що стежити за приладами корабля може й одна людина.

Найвідчайдушніший вийшов у відкритий космос хвилин на п’ятнадцять. Уже другий пробув там з півгодини. До того часу як Пояс астероїдів лишився далеко позаду, кожний член екіпажу побував у відкритому просторі, зависаючи на кінчику троса. А робилося це дуже просто. Трос — один з тих, якими орудують у кінці польоту, — закріплювався магнітом з обох кінців: один — до скафандра, а другий — до поверхні корабля. Якусь мить електромагніти черевиків тримають вас на металевій обшивці, потім ви вимикаєте їх і злегка напружуєте м’язи. Мало-помалу ви відриваєтеся від корабля, і його велетенська маса ще повільніше відходить униз на пропорційно коротшу відстань. І — о диво! — втративши відчуття власного тіла, ви починаєте ширяти в поцяткованій густій темряві. Якщо корабель відійшов від вас на значну відстань, ви злегка стискуєте трос долонею в рукавичці. Схопите занадто міцно — і ви попливете до корабля, а корабель до вас. Коли ж стиснете в міру, тертя зупинить вас. Оскільки швидкість вашого руху дорівнює швидкості руху корабля, він здається нерухомим, неначе намальований на якомусь неймовірному тлі. Між вами і кораблем кільцями звивається трос, якого жодна сила не примусить розпрямитись.

Вашому зорові відкривається лише половина корабля. Вона освітлена тьмяним сонцем, та все ж заяскравим, щоб дивитися на нього без надійного захисту поляризованого фільтра гермошолома. Друга половина корабля невидима — чорне на чорному.