Мікробіолог Мігель Антоніо Родрігес-і-Лопес — смаглявий, невеликий на зріст чоловік із довгим синяво-чорним волоссям і репутацією незрівнянного кавалера, як і личить істинному латиноамериканцеві (ця репутація, що виникла серед осіб прекрасної статі, його цілком влаштовувала), — із своєю звичайною ретельністю й акуратністю зробив посів мікроорганізмів з пилу, зібраного уловлювачем газоаналізатора Вернадського.

— Нічого, — врешті-решт сказав мікробіолог. — Те, що тут здуру виросло, виглядає геть нешкідливим.

Йому зауважили, що Братусеві бактерії не обов’язково повинні виглядати шкідливими. Наприклад, токсини й метаболічні процеси неможливо вивчити не те що голим оком, а навіть через мікроскоп.

Такі балачки, що межували із замірянням на його професійну компетентність, вкрай обурили мікробіолога. Звівши брови, він заявив:

— Такі речі людина повинна відчувати. Той, хто довго працює з мікросвітом, як-от я, здатен відчувати, чи є небезпека, чи її нема.

Це була безсоромна брехня, і Родрігес довів це тим, що відразу після того обережно переніс проби різних колоній мікробів у буферні ізотонічні середовища, а потім зробив хом’якам ін’єкції концентрованих витяжок. На хом’яків це не справило ніякого враження.

У великі колби було взято проби забортної атмосфери, і туди впустили кілька дрібних тваринок із Землі та інших планет. На них це теж не справило враження.

Ботанік Невіл Фоукс знав ціну своїй вроді й намагався підкреслити її зачіскою «а ля Александр Великий», запозиченою у стародавніх бюстів македонського владики; щоправда, його подобу помітно псував ніс, куди більш орлиний, ніж у Александра. Протягом двох діб, за Братусевим часом, він виконував розвідувальний політ на одному з атмосферних ракетних човнів корабля «Три Г.». Він чудово вправлявся з цим апаратом і фактично був єдиним на космольоті, якщо не рахувати членів команди, хто міг виконувати такі польоти. Отже, цілком природно, що саме йому доручили завдання, хоча сам Фоукс, здавалося, не був від того в захваті.

Повернувся він живий і здоровий і не міг утримати широку посмішку полегшення. Його піддали опроміненню, щоб стерилізувати поверхню еластичного комбінезона, призначеного для захисту планетольотчика від згубного впливу зовнішнього середовища. Оскільки тиск усередині корабля й зовні був практично однаковий, жорсткий шарнірний скафандр, призначений для виходу у відкритий космос, не знадобився. Ракетний човен було піддано інтенсивнішому опроміненню, а потім його запакували у пластиковий чохол.

Фоукс гордовито демонстрував кольорові знімки, яких він зробив чимало. Центральна континентальна долина вражала такою родючістю, якої на Землі ніхто не бачив. Річки повноводні, гори круті й укриті снігом, який весь час горів під променями одного із сонць. Рослинність, коли її освітлював лише Лагранж-ІІ, мала якийсь бридкий вигляд, нагадуючи своїм темним кольором закипілу кров. Та ледве сходив Лагранж-І або ж коли в небі сяяли обидва сонця, яскрава буйна зелень і блиск незліченних озер (особливо на півночі та на півдні, поблизу окрайки пустельних льодовиків) створювали картини, що мимохіть будили ностальгію і змушували стискатися серця.

— Подивіться-но оце, — сказав Фоукс.

Він показав фотографію, зроблену з бриючого польоту. На ній була зображена лука, вкрита величезними яскраво-червоними квітами. Враховуючи сильне ультрафіолетове випромінювання Лагранжа-І, фотографувати довелося з дуже короткими експозиціями, тому, попри велику швидкість ракети, кожна квітка виділялась на знімку різкою, контрастною плямою.

— Слово честі, — сказав Фоукс, — кожна квітка має чи не два метри в діаметрі.

Науковці з неприхованим захопленням милувалися квітами.

Потім Фоукс додав:

— Звичайно, ніякого розумного життя.

Шеффілд позирнув на Фоукса, і в його очах промайнула злість. Кінець кінцем життя і розум — це його, Шеффілдова, парафія.

— Звідки ви знаєте?

— Подивіться самі, — сказав ботанік. — Ось фотографії. Ніяких доріг, ніяких міст, ніяких штучних водойм — ніяких ознак людської діяльності.

— Це означає — ніякої машинної цивілізації, — мовив Шеффілд. — Більше нічого.

— Навіть мавполюди вміли будувати б якісь халупи й розпалювати вогнища, — відповів ображений Фоукс.

— Континент у десять разів більший від Африки, а ви літали над планетою всього два дні. Багато чого ви могли й не побачити.

— Не так багато, як вам здається, — палко заперечив Фоукс. — Я пролетів над усіма великими річками від верхів’я до гирла і обстежив обидва узбережжя. Якщо б десь і з’явитися поселенням, то тільки там.

— Коли прикинути сімдесят дві години на два узбережжя по вісім тисяч миль кожне, що лежать за десять тисяч миль одне від одного, та додати сюди ще багато тисяч миль річок, то ви здійснили вельми поверховий огляд.

— Навіщо ця балаканина? — втрутився Саймон. — Гомо сапіенс — єдина розумна форма життя, яка виявлена в усій Галактиці, а це сто з гаком тисяч планет. Імовірність того, що на Трої існує розумне життя, практично дорівнює нулю.

— Он як? — сказав Шеффілд. — У такий спосіб можна довести, що й на Землі нема розумного життя.

— Макояма, — не здавався Саймон, — у своїх повідомленнях не сповіщав про якесь розумне життя на планеті.

— А скільки він мав часу? Це те саме, що покопирсатися одним пальцем у копиці сіна й доповісти, що голки там нема.

— О вічний Всесвіт, — роздратовано сказав Родрігес, — що за божевільні суперечки? Будемо вважати, що гіпотеза про існування тут розумного життя не підтвердилася, і облишмо це. Сподіваюсь, ми ще не закінчили дослідження?

Копії тих перших фотознімків поверхні Братуся вмістили в так звану загальнодоступну картотеку. Після другої розвідки Фоукс з’явився пригнічений, і обговорення цього разу відбувалось у справді похмурій атмосфері.

Нові фотографії довго переходили з рук у руки, а потім Саймон сховав їх у спеціальний сейф, якого міг би відчинити лише він сам або ж, може, ще ядерний вибух.

Фоукс розповідав:

— Обидві найбільші річки течуть в меридіональному напрямку вздовж східних відрогів західного гірського пасма. Довша з них витікає з північної полярної шапки, а коротша — з південної. Притоки їхні течуть на захід зі східного хребта, перетинаючи всю центральну рівнину. Очевидно, вона має схил у західному напрямку. Цього, мабуть, і треба було чекати, тому що східне гірське пасмо вище, ширше й довше, ніж західне. Я не мав змоги зробити точні виміри, але мене не здивує, якщо воно виявиться вищим за Гімалаї. Воно дуже схоже на хребет Ву-Чао на Гесперусі. Щоб його перелетіти, довелося видиратись аж у стратосферу. А які там урвища — ух!

Він усе-таки примусив себе повернутися до теми розмови.

— Так от, обидві головні річки зливаються докупи — приблизно за сотню миль на південь від екватора і течуть крізь розрив у західному хребті. Звідти до океану трохи менше вісімдесяти миль. Їхнє гирло — ідеальне місце для столиці планети. Тут сходяться торговельні шляхи з усього континенту, так що саме в цьому місці неминуче мав би виникнути центр торгівлі. Навіть якби мова йшла про загальнопланетну торгівлю, товари зі східного берега все одно треба було б везти морем. Видряпуватися на східний хребет — невдячна справа. Крім того, існують ще острови, які ми бачили при посадці. Тому я шукав би поселення саме в цьому місці, навіть якби ми не мали точних його координат. А ті поселенці дивилися в майбутнє, тож іншого місця, либонь, і не шукали.

Нові тихо сказав:

— У всякому разі, вони гадали, що справді заглядають у майбутнє. Від них небагато що лишилось, еге ж?

Фоукс спробував підійти до питання по-філософському:

— Минуло понад сто років. На що ж, здавалося б, можна сподіватись? Але насправді залишилось більше, ніж я, чесно сказати, гадав. Їхні будинки були в основному збірними. Вони завалилися, а руїни геть позаростали. Але те, що збереглося, має завдячувати льодниковому кліматові Братуся. Дерева, — або щось там таке, схоже на дерева, — невисокі і ростуть, певно, дуже повільно. Як там не було, а розчищені місця зникли. З літака їх можна впізнати тільки тому, що нова рослинність має трохи інший відтінок і відмінну, так би мовити, текстуру порівняно із навколишнім лісом.