Макс i Фрiц прощаються на вулицi — Максовi в один бiк, Фрiцовi — у другий. Макс усiдає в лiфт повiтряного трамвая, а Фрiц спускається в пiдземну залiзничку. Але дивна рiч: Фрiц помиляється й пiдземною залiзничкою їде в той самий бiк, що й Макс. Ще бiльше: вiн iде на ту саму вулицю, де жиiве Макс, навiть до того самого будинку. Iде швидко, похапцем i весь час пильно озираючись по вулицi.

Рiч у тому, що йому конче треба зайти додому по одну книжку. Дома тiльки батько, мати та дiти. Дiти сплять, але Фрiц, не можучи нiде знайти так дуже потрiбної книжки, забiгає також до спальнi. Вiн шукає її навiть у лiжку дiтей. Лорхен i Грета прокидаються. Боже, Фрiц дома! Фрiц прийшов! А Фрiц, забувши про книжку, раптом починає гаряче цiлувати блакитнооке, розпарене сном личко Лорхен. Потiм, хапаючись, дає сестрам таку «страшенну купу» грошей, що оченята Лорхен стають круглi, як у її ляльки, яка спить поруч iз нею на подушцi. Потiм Фрiц знову бiжить до батькiв i теж нi з того нi з сього, весь почервонiвши, обнiмає, цiлує їх i прощається — здається, завтра вiн iз своїми панами екстренно виїде за кордон. I то, мабуть, надовго. Дуже-дуже надовго! Бiльше вiн нiчого не може сказати, бо не має нi хвилинки часу, а братам нехай мама передасть його привiт, сердечний, щирий привiт.

Та так i не знайшовши книжки, зовсiм-таки забувши за неї, вибiгає так само поспiшно, як i вбiг.

А коли, переодягшись, вiн бiжить нагору на своє мiсце, до дверей покоїв принцеси, тi дверi щiльно зачиненi. Фрiц знає, ще там вiдбувається якесь важне засiдання принцеси з графами Елленбергами й сином їхнiм Адольфом. У коридорi порожньо Матове блакитне свiтло, як мiсячної ночi, сумно й затишно голубить старi портрети на строгих стiнах, старомоднi постатi iз смiшними твердими комiрниками на шиях, iз закритими твердим полотном грудьми.

Голоси в червоному салонi бубонять глухо. Часом зненацька вибухає лункий, неначе з дiжки, голос старого графа. I зараз же стихає, як придушений подушкою.

Фрiц, зацiпивши щелепи, довго тихенько вiдчиняє дверi. Нарештi вони розщiпаються на вузеньку щiлину. З голосiв спа дає шкуринка, i вони стають виразнiшi.

Старий граф знову сердито бубонить. Йому влазливе, тихо й владно вiдповiдає голос графа Адольфа.

— В такому разi я вмиваю руки! Я вмиваю руки! Робiть, що хочете. Що хочете.

Чути важкi поспiшнi кроки. Фрiц одстрибує на бiк i струнко витягується. Дверi широко розчиняються, i з них виходить навантажена масивною зiгнутою спиною постать старого графа Елленберга. За ним дрiбненько шелестить шовком сукнi стара графиня, стурбовано ловлячи спину графа великими, як двi круглi сливи, очима.

Фрiц iзнову пiдсувається пiд дверi, знову, як лiкар до гру дей хорого, притуляє золотисто-кучеряву голову до щiлини.

— Але невже, невже нема iншого способу, графе?! Не та кого страшного?

— Ваша свiтлосте! Дiйсно, цей спосiб жорстокий, але вiн природний i не викличе нiяких ускладнень. Я розумiю ваше хвилювання, ваше почуття. Але дозволю собi, ваша свiтлосте, зауважити, що часом хороше, прекрасне, гуманне почуття може бути просто злочинством…

Фрiц широко розплющує очi: вiн щойно чув уже десь щось подiбне!

— …Я прошу, ваша свiтлосте, пам'ятати, що в жертву цiй машинi була вже принесена одна корона. Вона може загубити й другу. Хто йде до великої мети, ваша величносте, той не повинен спотикатись об маленькi почуття. Ваша величносте! Великим людям життя цiлих народiв служить тiльки матерiалом їхньої великої творчостi. Страждання, сльози й кров мiльйо-нових мас є тiльки цемент у будiвлях генiїв i владарiв свiту Що ж значить у цьому масштабi страждання й життя якогось маленького людського iндивiда? А надто тодi, коли цей малень кий iндивiд загрожує всiй велетенськiй будiвлi? Ваша велич носте, простiть менi мою смiливiсть, але мене навiть дивує така ваша… занадта чулiсть у цiй справi. Я розумiю мого шановного батька i його вiдношення до цiєї людини, але ваше, ваша свiтлосте, мене навiть непокоїть, як ознака того, що ви не зовсiм пройнялися провiденцiальним значенням вашої ролi. Дуже прошу вибачити менi мiй сумнiв щодо вас, ваша величносте.

Мовчання. Крапля поту котиться з виска на шию Фрiцовi, але вiн не ворушиться.

— Добре, графе, я згодна! Отже, до завтра, графе, до ранку!

Фрiц швидко вiдсувається вiд дверей, тихенько причинивши їх. Через хвилину вони повiльно розчиняються, i з них злодiйкувато, задом вислизує граф Адольф. Вiн безшумними поспiшними кроками проносить своє тiло повз Фрiца, кругло й заклопотано миючи руки в повiтрi.

Чорний вихор iз червоним полум'ям угорi миготить у щiлииi дверей, то в один, то в другий — велика людина спотикається об якесь почуття, у великої людини заиадта чулiсть, велика людина чогось вагається, бореться сама з собою, мучиться. А вона ж iще не знає, що чекає її завтра!

Фрiц одходить од дверей салону, як од катафалка.

Принцеса Елiза довго стоїть бiля вiкна й дивиться в сад. Там в оксамитнiй, шелесливiй тьмi сумирно й затишно лежить на кудлатому каштанi сяйво свiтла з лабораторiї. Далеко над мiстом розгорнулося велетенське вiяло вечiрнiх вогнiв, i на тлi його вищербленими зубами огризнулися контури башт i велетенських будiвель. Там вовтузиться в пiтьмi земної ночi мiльйонова маса цементу для великих будiвель.

Князiвна Елiза рвучко вiдривається вiд вiкна й рiшучим кроком проходить у спальню. Накинувши на плечi чорне мережане манто, вона виходить на терасу й помалу сходить у сад.

Сухо й шершаво порипує пiд поважною твердою ходою жорства алеї. Сад принишк i чуйно слухає самотнiй шершавий рип.

Перед дверима лабораторiї принцеса на мить зупиняється й розкриває манто, щоб не перешкоджало набрати якомога бiльше повiтря е груди. Потiм помалу озирається, уважно вдивляється пiд сяйво свiтла з лабораторiї в застиглу темноту кущiв i чiтко, твердо стукає в дверi. Глухе нерiвне тупотiння крокiв, рип дверей, пасмо свiтла просто в очi.

— Ваша свiтлосте?!

Доктор Рудольф аж поступається назад.

Пiдвiвши голову догори, примруживши очi, притримуючи на грудях перехрещенi кiнцi манто, рiвно й iпомалу входить принцеса до лабораторiї. Вона не помiчає нi розгубленостi, нi страху радостi, нi блискiв непокою доктора Рудольфа.

— Щiльно зачинiть дверi. Замкнiть на ключ. Позашморгуйте портьєри на вiкнi.

Доктор Рудольф, шкандибаючи, хапаючись, зиркаючи на застиглу бiля дверей принцесу, зачиняє дверi, зашморгує важкi зеленi портьєри. Непевна, несмiла радiсть нишкне в його лицi, а в очах росте непокiй i чекання. Може, її свiтлiсть зволять сiсти?

Нi, її свiтлiсть сiдати не хочуть. Очi ще бiльше мружаться. десь далеко-далеко внизу ледве мрiє крихiтна лабораторiя з манюсiнькою кузочкою в нiй, яка так несмiло, так тривожно пригладжує розчепiреними пальцями вогке вiд поту волосся. Овал матова чистого, рiвно-бiлого лиця сухий, кiстяний. Чiтко виписанi уста, що недавно ще так зворушливо були розкритi дитячою увагою, стисненi погiрдливою жорстокiстю.

— Пане докторе, я прийшла до вас у такий незвичний час у дуже важнiй справi. Справа торкається вас.

Дякувагтиза уважнiсть ii свiтлостi, висловлену цим тоном, було б зухвальством. Доктор Рудольф тiльки злегка вклоняється.

— Коли ви хочете, щоб я вияснила вам цю справу, ви повиннi дати менi слово, що нiколи нi одна душа не знатиме нiчого нi про цей мiй вiзит до вас, нi про одне слово з нашої розмови.

Доктор Рудольф, розумiється, дає слово, боже мiй, звичайно, вiн дає, вiн готов…

— Друге: ви повиннi дати менi слово, що що б ви не дiзналися вiд мене, ви не вийдете з цiєї лабораторiї до того часу, поки я вам дозволю.

Тут доктор Рудольф не може стримати свого здивування. Розумiється, вiн готов дати й це слово, але йому хотiлось би наперед…

— Нiчого наперед ви не можете знати. Або слово, або ви нiчого не знатимете.