— А дозвольте спитати, Рудi, — м'яко, обережно посмiхається граф Адольф, — яка причина вашого щастям Рудi iскргсто пильно дивиться в лице графовi Адольфовi.
— Секрет. Не можу сказати. Тепер не можу. Потiм, може, скажу Навiть напевне, неодмiнно скажу. Розумiється, скажу. I тодi и ви будете щасливi. I ви будете «божевiльнi», «п'янi», «ненормальнi» Правда, правда! Запевняю вас! I всi люди! А тодi що вийде? Коли всi стануть «ненормальними», то ясно, що ця «ненормальнiсть» стане «нормальнiстю». От яка рiч виходить, мої панове!
I очi не то з насмiшкою, не то iз щирим захватом знову всiх по черзi обводять I знову на крихiтний, непомiтний мент трошки довше затримуються в пильних, похмурених, зелених очах пiд червоним палаючим волоссям.
— О, це було б, розумiється, чудесно, коли б усi люди стали щасливi, — перебiльшено зiтхає маленька графиня, — але нам усе ж таки хотiлось би знати, Рудi, про ваше щастя. Ми дуже радiємо, що ви… такий веселий, милий, але…
— Але чого ви божевiльний? Правда?
Рудi вiдверто, ясно смiється, а графиня робить жест протесту, хоче щось сказати, але доктор Рудольф раптом сильно вiдкидає вбiк прутика.
— Ех, нехай буде! Я хотiв iще кiлька днiв почекати. Та треба ж нарештi заспокоїти мамуню. Добре, я готов роз'яснити вам причину мого щастя. Прошу, панове, до моєї лабораторiї. Прошу! Тiльки я хотiв би, коли так, щоб i мiй батько та його свiтлiсть, граф Елленберг, були при цьому. Люди, якi дали менi життя й змогу досягти щастя, першi мають право на звiдомлепiсть од мене.
— Ми зателефонуємо їм iз лабораторiї, Рудi.
— Ага, правда! Розумiється!
Доктор Рудi раптом пiдводить голову до неба, дивиться на вiкна робiтнi.
— Сонце ще є? Чудесно.
В лабораторiї повно червоного сонця, нагрiтого духу саду, дзижчання бджiл та ос, що в'ються круг квiток, порозставлюваних на пiдлокiтнику, на столах, стiльцях, полицях. Лабораторiя, пасiка чи оранжерея?
Доктор Рудольф зносить стiльцi з усiх куткiв, пiдсуває фотель принцесi, часто поглядає в куток за пальми, кудовчить волосся, про себе лукаво посмiхається.
Граф Елленберг i Ганс Штор приходять разом: один — жовтий, великий, костистий, iз широчезною, згорбленою спиною, повiльiiии i суворо насмiшкуватий, другий — рiвний, чорний, строго поважний. Граф сiдає поруч iз князiвною, а Штор стає поруч iз стiльцем панi Штор — сiсти вiн нiзащо не хоче: це нарушения Вiчного Порядку — слуга в присутностi хазяїна повинен стояти.
Доктор Рудольф обома руками завзято зачiсує волосся назад, обводить аудиторiю мокро блискаючими очима, посмiхається так, як людина, що має ошелешити своїх ближнiх, i раптом рiшуче стрiпує всiєю головою.
— Панове! Я, власне, сам почуваю, що я — як п'яний. I тому ви, ради бога, не дивуйтеся на мене. Я зараз вам усе скажу й покажу. Але ви… Ну, та що там багато казати!
I, круто повернувшись, доктор Рудольф швидко шкандибає в куток за пальми.
Принцеса Елiза сидить рiвно, строго зiбравши брови. Старий граф нахиливши голову, дивиться в пiдлогу. Панi Штор iз надiєю и тривогою пильно слiдкує за кожним рухом сина мовчазними великими очима. I нiхто не дивиться нiкому в очi, нiхто не говорить нi слова.
Рудi виходить iз за пальми з чорною чудною скринькою в руках, подiбною чи до фотографiчного великого апарата, чи до писальної машинки, закритої накривкою. Збоку в скриньки корба, як у млинка до кави, спереду виступає невеличкий комин iз круглим склом на кiнцi, дiйсно, нiби фотографiчний апарат для фотографування неба.
Доктор Рудольф обережно ставить скриньку на стiл, дбай ливо поправляє її, оглядає з усiх бокiв, злегка крутить за кор бу, здмухуь порох iз скла.
— На скло треба буде накривку, — бурмотить вiн для себе. I, випроставшись, ясно загоряється очима, кутиками уст, кiнчиками рiвних бiлих зубiв.
— Панове! Це — Сонячна машина. Для вас це слово нiчого не каже? Розумiю. Розумiю. Охоче розумiю. Ну, так дозвольте вам сказати, мої панове, що Сонячна машина є такий апарат, який усуває зайвих посередникiв мiж людиною й сонцем у її годуваннi.
Шестеро пар очей дивляться не клiпаючи, не мiняючи виразу — значить, не розумiють.
— Не зовсiм ясно? Розумiю, розумiю! Цебто iншими словами, панове, Сонячна машина дає змогу людинi годуватись са мою рослиною — травою, листям, сiном, соломою. I не якоюсь спецiальною, не думайте, ради бога, а простою, звичайною травою, якою живляться конi, корови. Навiть бiльше, навiть бiльше: Сонячна машина всяку рослину, навiть сосновi глицi, кропиву, бур'ян, колючки — все робить цiлком придатним до вжитку людини.
В очах уже рух: увага, здивування, недовiр'я, нерозумiння. Князiвна Елiза перехиляється вперед.
— Ви розумiєте, панове, що можна сп'янiти, добившися цього? Га? Розумiєте? Мамо, ти розумiєш тепер, що менi зовсiм не потрiбно було їсти трупи свиней, телят, курей i т. iн., якi ти менi присилала? Розумiєш, що моє божевiлля не таке вже страшне? Га? Що?
Принцеса Елiза широкими, немов зляканими очима дивиться на чорну скриньку. Граф Адольф м'яко простягає до Рудольфа руку.
— Вибачте, Рудольфе, може б, ви роз'яснили нам докладнiше…
— Ах, розумiється! Простiть, будь ласка. Звичайно, я це зараз же… Я розумiю, ви не можете так повiрити. Ха-ха-ха! Це не така вже звичайна рiч, щоб повiрити на слово. Тiльки я ж кажу, я нiби трошки п'яний. Але, розумiється, я зараз вам усе чисто, як слiд, детально. Ви не бiйтесь, ваша свiтлосте, мої бджоли не кусаються Ви тiльки не махайте на них руками — i нi одна не зачепить… Так от, дорогi мої панове… Iдея дуже проста. I не нова. Спроби робили вже давно рiзнi вченi. Словом, нi на яку новину самої iдеї абсолютно не претендую. Анi крихiтки. Iдея ж така: як увiльнити людину вiд залежностi вiд її їжi, як звести боротьбу за фiзичне iснування до найменшого мiнiмуму. Як? Мiй хiд думок такий: джерело всякого життя на землi — сонце. Значить, сонце — це їжа людини. Але мiж людиною й сонцем є кiлька посередникiв: рослина й тварина. Чи не можна увiльнитися хоч вiд одного? Чи не можна приймати сонячну енергiю без них, так, як приймають вони самi, рослини й тварини? На цю iдею я витратив вiсiм рокiв. I нiчого не добився. Нiчогiсiнько! Наша наука ще не має способiв уводити сонячну енергiю в чистiй формi просто до людського органiзму як годувальний матерiал. Посередники ще потрiбнi. Я певен, о, я цiлком певен, що через кiлька рокiв цей незграбний апарат буде здаватися смiшним, зайвим, що ми навiть рослин не будемо потребувати й будемо годуватися безпосередньо сонячною енергiєю. Але поки що цей апарат е вое ж таки необхiдний. I менi хочеться думати, навiть корисний Навiть трошечки корисний!
Доктор Рудольф iз трiумфуючою скромнiстю кладе руку на чорний, досить, справдi, незграбний апарат.
Сонце косими промiннями якраз над головою принцеси натискає на протилежну стiну — i стiна вiд натуги стримати смiх червонiє. Бджоли скупчене, буркотливе дзижчать у квiтках, висячи на них, як акробати. Зеленi похмурi очi невiдривно, вишукуючи, чекаючи, влипли в запалене, блискаюче потом i щастям обличчя.
— Цей апарат, дорогi мої панове, є визволення людини вiд теперiшнiх способiв годування! Людина перестає бути м'ясоїдною твариною. Кiнець! М'ясо як посередник мiж сонцем i нами тепер непотрiбне. Тiльки рослина! Ви ждете, розумiється, доказiв, пояснення? Маєте рацiю, маєте. Легко сказати — рослина. Ану, спробуйте їсти траву без цього апарата! Отже, я вам зараз коротенько, але ясно, викладу всю iдею мого винаходу.
Але п'янi люди тратять чуття розмiру й часу. I не коротко. 1 не ясно, перестрибуючи, забiгаючи вперед, вертаючись, забу ваючи головнiше, доктор Рудольф викладає iдею вiдкриття.
Вiн бився над цiєю iдеєю десять рокiв, проробивши сотнi рiзних експериментiв. I коли вже готов був впасти в одчай, сама природа прийшла йому на помiч. Грiзна й милостива природа. Вона струсонула землю, вона дала масу горя людям. але тут же й подарувала їм величезне щастя. Вона дала гелiонiт. Що таке гелiонiт? Хе, це — саме той посередник, який замiнить людинi тварину. Це — новий, одкритий ним, доктором Рудольфом, пiсля землетрусу мiнерал, названий ним гелiонiтом. Вiн має здатнiсть скупчувати й переробляти сонячну енергiю. Промiнь сонця, проведений крiзь гелiонiт, уведений до тканини рослини, змiшаний iз енергiєю людини, перетворю ється в цiлком придатну до вжитку людського органiзму со нячну енергiю.
