«Мiцi! Стiй!!»
Князiвна Елiза з одчаєм водить головою по подушцi й не може знайти на нiй нi одної спокiйної, непам'ятущої, крихiтної мiсцини. А нiч пливе в задушнiй темнотi так помалу, так без жалiсно байдуже. Тiльки б не думати про «те», не згадувати. Ну, сталось, ну, нещастя, ну, страшне, огидне, ганебне. Ну, i годi, не думати, не згадувати, знищити в душi, розтерти, як гидкою червака, витерти всякий слiд. Ще бiльший сором i ганьба, що «воно» смiє так багато уваги вiдбирати. Годi! Думати про iнше!
Князiвна Елiза лягає горiлиць, одставивши далеко руки вiд тiла, щоб не торкатись ними до нього, i думає про все, за що може вхопитись її змучена воля Але «воно» непомiтно, крадькома пролазить мiж думки, висуває i олову, розсуває їх i знову займає все мiсце. I знову залiзнi, брутальнi, страшнi руки нетерпляче, владно ходять по її тiлу, знову тiло соромно стискається, знову, все знову.
I князiвна Елiза вже не бореться. Вже лежить непорушне, безпричасно, тупо покiрно, як чужа сама собi. Втома важко об лягає голову, образи тьмянiють, пал на щоках пригасає. «Те» також тьмянiє, пригасає, в тiлi з'являється сумний затишок.
I вмить їй пригадується, що в саду на лавi лишилось мамине манто. Воно може пропасти. Мамине манто, чорного брюсельського мережива. Може пропасти. Садiвник i шофер вiзьмуть i сховають. Треба встати й пiти в сад. Неодмiнно пiти.
Князiвнi Елiзi страшенно трудно вставати, ноги й руки нiмi, надзвичайно важкi, але вона перемагає себе, пiдводиться з лiжка й iде з кiмнати.
I, ще не вийшовши iз спальнi, вона бачить себе в довгому коридорi без дверей, подiбному до тунелю, освiтленому мерехтливим, прозорим, зеленкуватим свiтлом. Тунель стає все кривiший, загинаючись то влiво, то вправо. Пiд стелею висить чудернацькою сiткою блакитне павутиння. Елiза зразу догадується, що це павутиння маленької пташки. I їй стає моторошно й хвилююче солодко.
Вона притуляється спиною до стiни i знає, що зараз iз за виступу закруглення виставиться рука того, вiд кого так моторошно й солодко. Але стiна легко вгинається, i князiвна Елiза входить до величезної зали храму. Всi вiкна, дверi, образи в нiй не простокутнi, а з гострими й тупими кутами. Високо пiд стелею рудяво червоним свiтлом горять рекламнi балони, i од цього все в храмi цеглястого кольору. Посерединi великий трон. Од нього радiусами на всi боки стоять на одному колiнi люди в чорних убраннях, iз похиленими головами й великими червоними свiчками в руках.
Князiвна Елiза раптом згадує, що це вони чекають її на коронування. I їй стає невимовне соромно й страшно вона — боса, з розпатланим волоссям, у подертiй сукнi, з палаючою правою щокою, вона кидається тiкати, але не може знайти дверей, i люди в чорному з пiд лiктiв дивляться на неї й хiхiкають.
I раптом князiвна Елiза помiчає, що з за великих, напiводчинених дверей киває їй пальцем Мiцi. Князiвна Елiза чує до неї страшну ненависть, але в манячiй, хитрiй посмiшцi Мiцi стiльки обiцяючого, солодко-хвилюючого, що вона покiрно йде за нею в величезнi дверi храму.
Аж ось Мiцi десь iзникає. Елiза сама на березi моря. Високо вгорi стоїть тоскне лице мiсяця, i широка, блакитно-сталева смуга лежить на морi аж до обрiю.
Князiвну Елiзу обхоплює тоскна знемога й туга. Вона лягає на м'який гарячий пiсок, далеко вiдставивши руки вiд голого тiла, щоб не торкатись ними до нього.
I зараз же чує, що той «хтось» уже знов коло неї. Але нi страху вже, нi непокою немає, тiльки пекуча, голодна туга за ним їй соромно й солодко, що вона гола лежить перед ним, i хочеться, щоб вiн пiдiйшов i став коло неї. А рiвночасно знає, що цього нiяк йому не можна.
Князiвна Елiза встає, щоб самiй пiдiйти до нього, але навкруги нема нiкого. Берег порожнiй, оточений з усiх бокiв величезними темними скелями. Елiза хоче крикнути й не може. Вона ж знає, знає, що вiн десь тут, що вiн благає знайти її, в неї самої серце стискається вiд страху, що не знайде, i не може рухнутись, i знову лежить горiлиць на нiжному пiску, i їй нестерпно душно та тужно вiд гарячого моря. Ах, коли б вiн прийшов, тодi зразу перестало б бути так тужно й душно.
I вмить залiзнi, сухi пальцi сильно й брутально хапають її ззаду за плече. По Елiзi проходить гострий вогонь радостi й дивного, блаженного сорому. I вона вже бачить, що це доктор Штор, хоч лиця його їй не видко. Вона знає, що вiн пильно-вильно дивиться на неї, i їй стає хвилююче радiсно вiд того, що в куточках уст його стоїть закручена тонесеньким хвостиком догори мовчазна посмiшка.
Ця посмiшка починає ззаду все ближче й ближче присуватись до неї, здiймаючи в нiй моторошне чекання чогось надзвичайного i, нарештi, гаряче лягає їй на уста, а руки сильно, боляче обхоплюють груди. Князiвнi Елiзi солодко й радiсно вiд цього болю, i вона всiм тiлом тягнеться до рук. Але то вже не руки, то все його тiло, i од того тiла в неї переливається така дивна, не знана ще їй радiсть, така нiжнiсть i вдячнiсть, що вона обхоплює його обома руками й жагуче, нестямно притискається до нього. I в той самий мент вiд цього по нiй хвилями проходить така гостра, пекуча насолода, що Елiза страшно кричить до неба i… прокидається.
Вона лежить на лiжку. Од вiкон крiзь щiлини постелi пробивається свiтло ранку. Князiвна Елiза швидко сiдає й здивовано озирається. Але зараз же, спалахнувши вся, кидається лицем у подушку й натягає на голi руки укривало.
В пiвсонному тiлi стоїть насолода, незрозумiла радiсть, хвилюючий сором i безмежна нiжнiсть та вдячнiсть до доктора Штора. Нема вже нi тою сорому, нi гнiву, нi туги, нi тоскної духоти — тiльки одна дивна, повна вдячного задоволення, глибока радiсть.
Елiза бездумно-щасливо посмiхається й загортається в глибокий, мiцний сон.
* * *
Що сталося з її свiтлiстю принцесою? Що таке з нею?
Слухає й не чує. Вiдповiдає й забуває. Весь час задумується, а в задумi лице стає дитячо-нiжне, наздвичайно гарне, тепле. I раптом уся починає червонiти, аж пашить рум'янцем, i зараз же злякано зиркає на всiх — умить стає суха, жорстока, вирiвняна.
Графиня Елленберг страшенно зацiкавлена цим, вона просто знепокоєна, стурбована цими явищами, вона, коли могла б. так само нюхаючим, шукаючим поглядом мишки зазирнула б у принцесу, як зазирала в усi предмети. Але вона, розумiється, абсолютно нiчого не помiчає, тiльки дуже уважна до Труди. Це Страховище анi на крихту не має такту; дивиться на принцесу на все око й навiть дурнувато посмiхається, невихована дiвчина.
Пiсля снiданку принцеса просить графа на кiлька хвилин на розмову. В лицi їй нiчогiсiнько немає вже дитячого, а голова так само, як на вчорашньому засiданнi, гордовито, велично злегка закинена назад. Старий граф пильно зиркає на неї з-пiд жовто сивої стрiхи й мовчки уклоняється — не тiльки, видно, дiвча не кинуло свого намiру, але й ще бiльше за нiч на ньому закрiпилося.
I коли принцеса рiвно, закостенiла, сидить перед ним у фотелi, навiть не спираючись на спинку його, i говорить, вiн тiльки дивиться в пiдлогу, не цiкавлячись i не дивуючись.
Отже, князiвна Елiза хотiла б опитати графа: чи вiн матиме що-небудь проти того, що вона сьогоднi прийме тут, у його домi, банкiра Мертенса?
За вiкном над садом, десь у небi, глухий, басовитий гурвиг мотора. У кабiнетi темнувато; дерева без сонячних, погризених плям, застиглi, чекаючi.
Старий граф довгенько сидить, нiчого не вiдповiдаючи. Потiм помалу пiдводить голову й дивиться на принцесу. Яке гарне, але яке сухе, неприємне лице, зовсiм як у святої великомученицi на якiйсь iконi. Нiчого нема того милого, нiжного, простого, що було ще сьогоднi за столом.
Що вiн може сказати її свiтлостi? Коли її план виходить iз високих мотивiв i має велику цiль (а воно тiльки тик є), то що вiн може сказати? Схилитися перед великим стражданням, яке вона бере на себе, i побажати, щоб воно було якомога менше.
Очi князiвни поширюються, лице теплiє, рожевiє, як холодний порцеляновий абажур, усерединi якого запалено лампу. Так граф не ставиться неiативно до її намiрiв?! Граф згоден їй помагати?!
