На боцi бурої, виснаженої половини — такi самi виснаженi, бурi, обтягненi шкiрою кiстяки. Однi лючо тчi нiться скоцюрбленими пальцями до пертої половини, друн смокчуть сьої пальцi, третi кладуть голови в петлi, корчаться, прок чигають, ридають, покiрно хилягь голови.
Рупорний громовин голос, стаючи аж до фiалкової мряки пiд лiсом, як голос iз неба, гримiть:
«Ось — Розп'яття Нерiвностi. Тисячi лiт висiла на ньому людськiсть, ссiмогубiю розп'яiа на двi рiзнi часiини, але неподiльно, нерозривно зросла вiд вiку вищим законом. Тисячi лiт одна половина задихалась од перегодовання, загибала вiд нудьги, бездiяльноси, гнила вiд хороб надмiрностi, сушила себе жорстокiстю. Тисячi лiт вони насильством, кров'ю й мечем обороняли свої хороби, свої отруинi розкошi, вважаючи їх за вiчний, незмiнний закон i за свої неодбиральнi привiлеї.
I тисячi лiт друга частина людськостi задихалась од недогодовання, загибала вiд голоду й холоду, гнила вiд хороб, винищення, роз'їдала себе заздрiстю, сушила себе ненавистю и тисячi лiт покiрно хилила голову, вважаючи це за лютий непоборний закон».
Мiльйони напнутих ниток-очей напружено тягнуться на гору. Раптом з обох бокiв башти повiльно, певно висуваються наперед двi велетенськi золотi руки. Вони спускаються до Розп'яття Нерiвностi, обнiмаються, прилипають до чорної запони й Розп'яття, злегка хитнувшись убiк, починають помалу здiйматися вгору, до башти. От двоголове розп'яте тiло вже до-сягло зубцiв комина Сонячної машини, от воно висувається над комином, от на тлi неба чiтко, хмарно й моторошно висить поламане стражданнями колосальне страшне тiло.
Зацiпенiла, вросла в землю, затаїла дух людська мiльйоно-голова маса, розлита по велетенськiй долинi Чутн далеке-далеке срiбне дзеленчання жайворонка.
I вмить, знову ледве схитнувшись наперед, мов уклонившись людству, Розп'яття здригується, золотi руки пiдносять його ще вище до неба, показуючи сонцю, i сильно сягають у роззявлену пащу Сонячної машини. I як тiльки в коминi зникає кiнчик хреста, так зразу ж звiдти вибухає чорно-сивий дим, iскри, i над зубцями золотої башти випинаються величезнi, жовто-червонi, раїїсно-жаднi язики полум'я.
Зацiпенiла маса рапгом сколихується, ухкає й розривається таким громом оплескiв, що двi галки, мирно лiтаючи над полем, iз жахом шугають угору, одурiло, розгублено кидаються то в один бiк, то в другий i з усiєї сили вимахують крилами, стрiлою женучи до лiсу. А внизу пiд ними лопотить мiльйонами коротеньких крилець колосальна птиця, кричить радiсно-диким криком i не може зiрватися з мiсця.
— Слава! Слава Сонячнiй машинi! Слава!
Тiльки на затертiй людською лопiтливою ревучою кригою скелi двi постатi сидять непорушними, закам'янiлими чужинцями.
Граф Адольф косо водить очима по бурхливiй витягненiй у радiснiй нестямi догори масi й нахиляється головою близько до голови принцеси Елiзи.
— Ми звертаємо на себе увагу. Мусимо теж плескати. Дика юрба може впасти в сказ.
Але блiде, з гострим схудлим овалом i зеленими велично примруженими очима лице ледве схитується зневажливим, холодно-гордим усмiхом.
— Я буду плескати, ваша свiтлосте. Рискувати вашим життям у цiй гидкiй комедiї я не хочу.
Принцеса Елiза не вiдповiдає, все мружить очi на золоту башту, над якою розтає чорно-сива хмарина диму.
I от на тлi густої зеленавостi нечутно висувається вже нова Тiнь Минулого. Це велетенська брудно-сiра в буро-червоних плямах щетиниста потвора з тiлом iхтiозавра, з лупатими, косо закоченими, криваво-чорними очима, з роззявленою пащею, з якої замiсть зубiв визирають дула гарма! Вся спина втикана щетиною з багнегiв, щабель, списiв Боки блискають лускою з черепiв. У лапах роздертий труп людини, i сама потвора по черево загрузла в купi трупiв.
«Ось страховище вiйни. Тисячi лiт на всiх кiнцях земної кулi воно пожирало молодi життя. Iз трупiв, принесених у жертву цьому страховищу, можна б iзшити саван на всю пла-негу земну, обгорнувши йою круг неї багато разiв».
Страховище повзе спiраллю вгору, а за ним iз пiд гори вже висiваються й сунуть однi за одними страхiтнi, огиднi, смiшнi, i рiзнi образи минулого.
«Ось класова борогьба, от злиднi — влюбленi дiти Нерiвностi. Ось Злочинства, незаконнi, але неминучi брати злиднiв — Грабiж, Крадiж, Убивства. Ось Влада! Дивпься, як пишно, як урочiїсю важно летить ця утриманка Нерiвностi.
Ось рабство працi. Якими браслетами й намистами окутий пасинок Нерiвностi!
От цiла родина — матусенька з донечками й синками, — мораль трупоїдiв i її дiти: Лицемiрство, Брехни, Обман, Пiдкупство, Прислужливiсть, Забобони.
От Розпуста.
От Самогубство.
От Насила».
Калiкуватi, хижi, принижено-злiснi, нахабно наврипистi, повзаючi, плазуючi сунуть нiмi велетенськi потвори одна за одною вгору спiраллю зеленої гори. I гуд гнiву, i гуркiт смiху, i крики огиди хилитають, бурлять морем голiв.
От вони всi вже непорушно стоять суцiльним обмотаним круг верхiв'я гори ланцюгом. Моторошно випинаються на тлi неба обриси постатей. Та-та-та-тi-i! Тi-та-та-та а!
«Браття! От та банда, що з пелюшок людськостi краде, грабує її щастя. От тi вiчнi сили, що стоять на воротях раю, на межi обiцяної землi. Хмарним законом жили вони в наших душах, умовляючи в нас вiру в їхню незламнiсть, неминучiсть, вiчнiсть, непоборнiсть, ламаючи нашу волю, викохуючи зневiр'я, розкладаючи нас i пануючи над нами.
Але, браття! Дивiться на гору! Дивiться на зелену сонячну гору, браття».
А золотi руки помалу з грiзним спокоєм обiймають дикий хаос сплетених закривавлених тiл — здiймають угору, показують сонцю, хмарам, лопочучiй, ревучiй масi внизу й жбурляють в огонь Сонячної машини. I знову хмара диму и полум'я шугає вгору, знову бурею радостi шепотить людське море внизу.
I одна за одною ковтає золота соячна башта потвори пiд гуркiт i безустанний плескiт мiльйонiв рук.
I це так грандiозно, це сповнює таким захватом, що Труда бiльше не може- вона мусить зараз же бачити Макса. Мусить за всяку цiну, хоч би там усi сторожi ангару стали їй на дорозi, хоч би їй довелося просвердлити своїм тiлом утроє товстiшу й густiшу масу тiл.
Кучерi розтрiпалися, лице пашить, у вухах ляскiт крикiв, оплескiв, вигукiв.
— Ради бога, пропустiть! Менi дуже треба! Трiпочуча гуща тiл неохоче, неуважно розсувається Труда щораз ближче й ближче просувається до ангару, до величезних кулiс, з яких випущено недавнiх акторiв, вiд яких стоїть димок над горою й грiзний, страшний, надприродний гул i гуркiт людського моря. Але височеннi ворота щiльно, глухо замкненi, i при воротях — молода, напiвгола жилава постать сторожа.
— Ради бога, громадянине, менi треба на хвилинку Макса Штора. Макса Штора менi iреба.
— Макс Шюр. зайнятий. Не можна.
— Голубчику, я ж сама ще вчора тут працювала. Я — жiнка Макса Штора Ну, на хвилиночку, голубчику. На крихiтну, крихiтну. Я зараз же вийду. Iй-богу, вийду. Ну, господи, як це нудно!
Але ворота злегка вiдчиняються — i, господи, яке щастя, сам Макс, наче вчувши її голос, заклопотано виходить.
— А, Труда? Ти як? Чого?
Трудина рука обплiтається круг руки Макса, прилипає, стягує тiло до тiла.
— Масi! Масi! Як прекрасно! Ну, бачиш, бачиш?
Але Масi заклопотано поспiшає далi, задирає голову догори, сердито хмурить брови. I раптом вибухає:
— Ну йолопи, йолопи й бiльш нiчого! Що з ними робити!
— Що таке, Максе?! Що?!
— Скiльки ж разiв на репетицiях казав: не розтягати фiгури таким ланцюгом. Не затягати темпу. Раз, два, три! I кiнець! Ну коли, ну коли вони їх постягують?
— Ну, Масi, дурниця! Все так знаменито, чудово проходить, що…
— Ах, чудово! Випустили Мораль, а рупор смалить: «От Самогубство». В Лицемiрства рука вiдiрвалась. Казав Зандеровi, що невiдмiнно вiдiрветься. Ну, а так загалом гарно? Справдi?
— Чудово, Максе! Грандiозно!
— Робить враження!
— Колосальне. Знаєш, Максе оi навiть я сьогоднi якось страшно виразно почула себе вiльною. Ми вiльнi, Максе! Ми, дiйсно, вiльнi! Максе, я вся дрижу. По менi проходить такий мороз, що хочеться страшно, дико закричати. Весь, увесь Берлiн тут! Ти дивись, там далеко-далеко на дахах люди. Всi вулицi позапруджуванi народом I нашi ж тут, Максе, — я привезла. Мама, мама Штор, батько. Тiльки тато Штор не поїхав. Нiзащо. Навiть принцеса з графом Адольфом приїхали. Вiн же — нiзащо. Сидить сам на весь дiм i читає Бiблiю.
