— Можеш лягать i помирать.
Але бiла постать не лягає, а стоїть рiвно, застигло, навiть не згорблюючись. За вiкном несмiло перешiптуються молоденькi листочки кущiв. Нагорi важко й глухо пробiгають ноги, ганяючись однi за одними. Посвистують вуса, трудно дихаючи.
— Я благаю тебе. з'їж. Ти мусиш з'їсти. Ти повинен. Я бiльше не можу.
Старий граф помалу повертає голову. Дiйсно, вона бiльше не може — нiколи такого лиця не бачив вiн у Страховища. I вiд цього лиця скидується старе серце раптовим хвилюванням — хтось зненацька, прожогом розчинив старi заржавiлi дверi, даючи дорогу вiчно гнаному. Ах, узяти в руки цю голiвку, взяти одверто, смiливо, пустити в розчиненi дверi вiчно гнане — i нехай хоч раз до краю, до спокою вп'ється висхла, порепана душа благосним дощем!
Але тiльки нiякої перевiрки! Без перевiрки, без доказiв розчинити дверi, прийняти, всмоктати, вродитися. Яких же бiльше доказiв треба, коли «вона бiльше не може», коли бiльше не може стара, висхла душа? Для чого ж пiдставляти цю душу пiд можливий смертельний удар? Яка ж може бути бiльша рiднiсть, коли так скорботно, так любовно благають бронзовi очi, коли таким весняним гулом одбивається це благання в осiннiй душi?
Стара, костиста, незграбна постать важко, помалу пiдводиться, насувається темною скелею на бiлу берiзку з широкими, тривожно чекаючими очима, мовчки, сопучи вусами, бере з неї смiшну й страшну вазочку з доказом i вiдставляь її на стiл. А потiм, iще дужче свистячи навислими вусами, обливаючи згори дивним тихим блиском iз-пiд стрiх чорно-синю голiвку, бере її в двi величезнi тремкi долонi, пiдносить догори i, заплющивши стрiхастi ямки, розчиняє заржавiлi дверi Iз щасливим ляком двi перламутрово-смуглявi руки обхоплюють стару зморшкувату шию — i давнi-давнi, нi на мить незабутi слова благосним дощем заливають стару порепану душу.
— Тату!. Татуню!.. Татусю прекрасний!
А двi величезнi долонi з закарлюченими хисткими пальцями нiжно, виголоднiло обмацують палаючi лиця, чорно-синi кучерi, перламутрово-смуглявi холоднуватi плечi, а старi, оброслi сивим волосом губи п'ють iз чола, з очей, iз чорно-синiх кучерiв давнє, нiколи незабуте щастя.
— Тудi… Дитинко… Моя Тудi єдина!
— Тату! Татуню! Ти їстимеш? їстимеш?
— Нi, дитинко, не треба.
— Але чому!!
— Непотрiбно, дитинко. Непотрiбно Яких iще їм доказiв треба? Навiщо? Щоб завалити камiнюкою i його, i її пiд собою? О нi!
— Ти не будеш Гсти сонячного хлiба, тату?!
— Не знаю, дитинко. Не знаю. Побачим. Але нiяких доказiв не треба Нема чого бiльше доказувати. Все тепер добре. Все. Ходiм до мами.
I, боячись на хвилинку, на мить перервати це переливання з одного в друге вiдiмкнутого щастя, цупко оплiвшись руками. суне незграбна темна скеля з бiлою берiзкою до другої бiлої постатi, що стоїть, замерши, пiд дверима.
I цього вечора Труда пiзно-пiзно вертається до комуни. Святочно горять усi лампи в покоях. Святом блищать очi боголюдей. Але очi Труди блищать так вогко, такi дитячi, такi блаженно тихi, що Макс одразу про все догадується. I тому, люто схопивши в оберемок Шпiндлера, вiн ураганом налiтає з ним на Гана й кудлатою, пуделячою головою, як тараном, гатить у живiт. Нiжки боголюдини дригають, вириваються, комуна, святочно сяючи очима, блискаючи смiхом, кидається рятувати опiвчлена з рук божевiльного, а Труда вогкими дитячими очима тихо, незвично цiлує всiх.
* * *
Ух, як зашамотався, засоромився лисий кострубатий технiк: подумайте, для Макса Штора його помешкання вимагають! Для самого Макса Штора з молодою жiнкою! Та чого ж йому так одразу не сказали, та вiн, як стружка з-пiд мотора, вилетiв би з усiєю родиною, бебехами й коробкою Сонячної машини Та вiн би… Гей, друкарi, малярi, виносьтеся геть, помешкання потрiбне для Макса Штора з молодою жiнкою.
Милий технiк — вiн не тiльки сам виїхав, вiн iз собою друкарiв i малярiв забрав, вiн на всiй горi лад зробив, вимив, вичистив. Готове для молодих парочок кубелечко. Щасливцi — вони собi потiм зайняли чудовий палац колишнього цукрового короля Нiмеччини.
Люба мамуня! Якою тихою гордiстю, яким блаженним заспокоєнням свiтиться все лице її тепер! Яка вена велична, добра, благосно-сумирна. I який тато iнший, iнший! Грiзнi стрiхи такi милi, такi лагiднi, такi винуватi, що хочеться їх голубити, цiлувати, жалiти. Вiн теж свiтиться весь- о чима, вусами, постарiлою-постарiлою шиєю. I як вони, обоє старенькi, прекрасно, як рiдно приймали Макса. А колись же, тодi, як тiкали. Ах, та що там згадувати!.. Але Макс, Макс! Цей несамовитий албанець, цей страшний iнаракiст, який вiн тихесенький, лагiднесенький iз ними, шарлатанi. Нi, не шарлатан, вiн щирий, вiн — нiжний, вiн такий смiшний i зворушливий iз своєю зразковою тихiстю!
От тiльки з Гансом Штором не можна нiчого вдiяти. Навiть тата не хоче слухати, на очi не пускає нi Макса, нi Труди, нi Рудi. Електрика, вода, вiдновлення? Все — нiчого не варте. Хто зруйнував Вiчний Порядок, тому нiякого прощення не може бути. Хай графиня, граф, хай навiть принцеса й принц зрадять свою вiру, хай перейдуть у табiр богозневажникiв i руйнiвникiв довiчного ладу, вiн, Ганс Штор, сам-один буде в цьому домi берегти крижалi старого вiчного закону. I, коли б йому довелося iпомерти голодною смертю, вiн не опоганить уст своїх нечистим витвором грiха й злочинства.
Так вiдповiдає Ганс Штор i нiякого примирення не хоче, не допускає. Мамуня Штор зiтхає, нiжно гладить Макса по головi, але навiть вона не смiє, хоч потiшаючи, сказати, що колись старий примириться.
Ну, що ж. А проте вiн близький, свiй, рiдний i, розумiється, з голоду не помре — якось уже доведеться добувати для нього старорежимну їжу.
А от iще виїде знизу Елiза з своїм Георгом, i весь дiм тодi буде населений тiльки своїми, рiдними, близькими, єдиними на весь усесвiт.
Але Елiзу Труда бачгть дуже рiдко, та й то здалеку, мимохiдь. Елiза знов у сад тепер рiдко виходить. Зовсiм хора. Навiть обов'язкiв своїх у кухнi не може виконувати. Але й не треба! У графинi й панi Штор щастя вистачить на виконання обов'язкiв усiх бiдненьких принцес на свiтi. Розумiється, Трудi страшенно шкода Елiзи, але хто ж їй винен, що вона така запекла трупоїдка. Через це вона й хора.
Сама Труда дома буває дуже мало, а щодо Макса, то його можна бачити тiльки вночi — стомленого, змученого, але без-утомно бурного, палаючого, натхненного. Ну, про Рудi нема чого й казати — вiн навiть часто дома не ночує. Iрма iнодi сидить-сидить у Труди, цiлий вечiр просидить, проспiває, продивиться очi в сад, а в лабораторiї все темно, все тихо. Тiльки коли-не-коли по бузковiй алеї темною тiнню пройде принцеса Елiза.
Нема часу Рудi — страшенна маса труднощiв виникає з кожним днем. (Подумати собi. навiть iз такою, здавалося б, простою справою, як охопити страчений календар, i то стiльки мороки булої). I навiть Максовi часом страшно стає, чи надовго вистачить у людей доброї волi? Ну, мiсяць, ну, два, але не можна ж на бозна-доки добровiльно запрягти себе в тяжку роботу. Головне, чи вистачить радiсної, потребуючої розтрати зайвини сил. Це для Макса головне.
Розумiється, для бiдненької Iрми головне не це. Але нехай пройде свято, нехай. Найвища Рада трохи впорається з пiдрахунком, iз першими органiзацiйними заходами — i тодi, може, Рудi буде вiльнiший.
А надто вiдбути свято. Свято — це генеральний огляд сил. Це перший спiльний, пов'язаний крок. Нерозпорошенi атоми збилися докупи в кам'яних печерах, не зiгнане докупи обiрване листя померлого дерева, а щось єдине, щось складене з багатьох одиниць, живе, суцiльне, поєднане живими нитками. Вколи в одному кiнцi — i здригнеться в другому. От чого треба!
Вже по головних лiнiях ходять трамваї, вже над Берлiном пролiтають рiднi аера, вже куряться де-не-де димарi фабрик. Але це ж так мiзерно мало, це ж один камiнчик iз тої величезної гори, яку треба прочистити.
Макс увесь потонув у пiдготуваннi до свята. Свято, свято, свято! Свято — це пiдрахунок енергiї, готовностi, вiдданостi, з'єднаностi, волi. Це перший акт нової краси. Це перший вияв з'єднаної, пов'язаної до одного напрямленої радостi. Це може бути джерелом дальшого напруження волi. Пiдрахунок, реєстрацiя, органiзацiя, розумiється, необхiднi. Без них нiякої краси не створити. Без Рудi, Мертенса, Шпiндлера, без тисяч рахуючих, розумiючих, переставляючих нiчого не може бути; але так само не може бути й переставляння та розмiщення, так само не може куритися димар без радостi i спiву розмiщуваних сил. Колись можна було розмiщувати силою й конечнiстю, тепер цим не розмiстиш. Отже — свято, свято, свято!
