Граф Елленберг здивовано мовчить.

— Годуєтесь ви вже сонячним хлiбом? Га? Що?

Граф Адольф червонiє.

— Нi, я нi. Дружина й дiти… годуються. Але хлопчик був хорий i…

— Ну, ну, нiчого! Карали, що й ви. Дурницi. Всi будемо. Хлопчики, дiди, всi. Це — неминуче. А кожухи треба мати. Треба.

— Через що, пане… президенте?

— Кажу, треба. Згадаєте. А Штiфель уже їсть сонячний хлiб? Га? Шлунок, кажуть, поправив? Не з'являється до мене. Та й чого, справдi? Союз Схiдних Держав мусить себе рятувати.

Знову ходить по покоях спорожнiлого палацу пан президент Фрiдрiх Мертенс, витирає пiт з сiдластого чола й перебирає опецькуватими пальцями за спиною.

Що особливо страшне в усiй цiй блискавичнiй катастрофi — це знищення дiї, руху, дiяльностi. Не втрата сили, влади, багатства, слави, все це — порох, дим. А втрата активностi. Вся Нiмеччина, вся Європа ще рухається за iнерцiєю, старим рухом, як колесо машини, в якого вже взято паси вiд джерела енергiї.

Дурнi, жалюгiднi фантазери iз своїми планами! Вони обтяли рушiйний ремiнь i гадають, що той галас i гуркiт, який iде вiд порожнiх «вiльних» махових колiс, є дiйсний рух. Вони вбили найцiннiше в людства — активнiсть. Сонячна машина вбила мiкроб iнтересу. Але де нема мiкробiв iнтересу, боротьби, там нема нiякого життя, i всякi плани є тiльки iнерцiя теоретичних функцiй мозкiв.

Порожнеча. Абсолютна, мертва порожнеча, як у склянiм апаратi, з якого випомпувано повiтря.

Але невже не могло все пiти iнакше? Що ж усi економiчнi, соцiологiчнi, фiлософiчнi теорiї й науки? Де ж дiлися проклятi й пiдлi «закони» поступовостi, закономiрностi, логiки, обов'язковостi? Випадок, простий же випадок: фанатик довбався десять рокiв у своїх мрiях i додовбався до Сонячної машини. Мiг же вiн i не додовбатись? Тодi, значить, усi «закони» функцiонували б далi? Але факт той, що випадково (випадково, чорт забирай!) йому поталанило натрапити на вдатну комбiнацiю своїх мрiй. I факт той, що всi закони логiки, конечностi, доцiльностi стали дiяти з фатальною, слiпою силою на користь цiєї випадкової идатної комбiнацiї, факт той, що все вiдбулось i вiдбувається далi з такою самою логiкою й неминучiстю, як i годi, коли котиться з гори розсаджена скеля. Всi за кони ваги, тяжiння, зцiплення, роз'єднання — всi вони функцiонують собi далi й сприяють руйнiвничому, страшному, не одхнльпому руховi розсадженої скелi.

Мертенс сiдає в фотель i заплющує очi.

Що ж можна було зробити, щоб спинити цей рух? Нiчого, Що може зробити людина, коли котиться з гори ця скеля? Знищити всi попереднi сприятливi умови похилiсть юри, силу вибухового матерiалу, закон ваги й т. д. Абсурд. От так само абсурд думати (як гадає Штiфель), що можна було спинити Сонячну машину, цебто знищити всi попереднi, створенi вiками й законами минулого сприятливi умови для Сонячної машини.

Мертенс розплющує очi.

Значить, це був не випадок, а неминучiсть? Результат таємних, захованих од аналiзу, тисячами напрямiв попереплiтаних сил, якi збiглись на цiй точцi з конечнiстю руху планет i дали оце паршиве згубне скло, а за ним усi конечнi, неминучi, страшнi його наслiдки?

I знову Мертенс ходить по пишних помертвiлих покоях i довгенько стоїть бiля вiкон, дивлячись на змерзле небо. Якiсь люди (служба, мабуть) з оберемками трави, весело поблискуючи один на одного зубами, iдуть iз парку до палацу. То — челядь, що годується Сонячною машиною. Його колишнi охоронцi, що дивились на нього з мурашками по тiлу. Тепер вони навiть не глянуть на вiкна. Вони ще варять i подають йому їсти, але це доти, доки Каесем не виробив нових планетарних планiв господарства. Хе!

А коли надходить вечiр, Мертенс лежить на канапi в далекiй маленькiй простiй якiйсь кiмнатi, яку вiн тiльки тепер знайшов, i дивиться в тємно-сiру запавутинену присмерком стелю. I тодi настає найгiрше. Тодi в порожнечi, в пустцi починає моторошно, як покинутий пес, вити туга. Туга за червоним волоссям, за Мартою Пожежею. Не за Елiзою Пожежею, не за сотнями жiночих тiл, що перейшли крiзь його обiйми, як проходять люди крiзь ворота, а якраз за тою одною жiночою iстотою, вiд якої на все життя лишилося таємне, незiтерте нiякими обiймами, тепле тепло. Не за обiймами Марти Пожежi, не за танцем чотирнадцятилiтньої кровi виє туга, а за тим дивним, грiючим, нiжно-сумним, невимовне рiдним єством жiнки. Нехай усе гине, руйнується, летить у безодню iсторiї, нехай лускає його слава, як дитячий мiхур, нехай шашiль Сонячної машини перегираь на потеруху його владу, силу, багатство Ах, що б це осе, коли б була тут та iстота, вiд якої незримими, нерозгаданими шляхами проходить у мужчину таємне, дужче за всю мертвiсть темперагури скляного безповiтряного апарату тепло!

Мертенсовi згадується покiйниця жiнка, покiйний дворiчний син.

Коли б хоч вони були! А де може тепер бути Марта Пожежа? Як можна було не розшукати її? Померла, може, давно? Так, померла, а як i живе десь, то однаково померла. Нема. I часом iде Фрiдрiх Мертенс до телефона й пробує гелефо-нувати до принцеси Елiзи. Вiн знає, що це зайвий сором, зайвий дотик до роз'ятреної рани пониження, а проте пробує. Пониження сидiти и чекати, поки увiльниться крапелька енергiї й дасть пропуск його токовi. Пониження дожидати вiдгуку й класти слухавку, не дiставши нiякої або дiставши все ту саму вiдповiдь:

— Принцеса в лабораторiї! Її не можна турбувати.

Спочатку Мертенс казав своє iм'я: Фрiдрiх Мертенс просить. але, коли байдужий голос одповiдав, що однаково, хай просить, хто хоче, — наказано не турбувати, Фрiдрiх Мертенс бiльше вже не каже свого iменi.

Чого принцеса сидить у лабораторiї того фатального божевiльного, що заразив своєю хоро-бою весь свiт? Що вона там робить, що не можна турбувати нi для кого, навiть для… хе! для її умовного нареченого?

Так, умови не виконано. Трону не буде. I нареченостi немає. Нiчого нема. Є тiльки скеля, що логiчао неминуче летить iз гори, трощачи все на свойому шляху. На скелi весело й гордо сидять i «дiють» комахи, розробляючи «планетарнi» плани руху скелi.

А Марти Пожежi нема. А яке щастя було б узяти її за руку, вийти з палацу й зникнути з нею нiкому не вiдомим десь у малюсiнькому куточку сп'янiлої планети. Забитись у крихiтну щiлинку, пригорнувшись до її недовiдомого тепла всiєю душею — i хан летить скеля туди, куди намiтили їй невблаганнi, залiзнi закони.

Але Марти немає, а є виюча iз задертою до порожнього неба мордою туга.

Мертенс iде до маленької кiмнати й випиває склянку за склянкою мiцної американської горiлки. Туга, захлинувшись алкоголем, замовкає, i Мертенс, витираючи потоки iпоту, вигнаного американським питвом, похитуючись, iде до своєї пишної помертвiлої спальнi.

Пiв на п'яту! Люба, бронзово смуглява прозоро одверта дiвчинка знову стала матово-смутна. Так одверто, наївно, так хвилююче невинно стала смутна, матова. Бо вже пiв на п'яту. Бо вже Макс дивиться на годинника, бо вже збирається до тої страшної, важної, насмiшкувато хижої трупоїдки.

Мила, зворушлива Труда! Що тепер може бути страшного на спiвучо п'янiй вiд щастя землi? Вогкi, смiхотливi, «фе, якi неприємнi» очi трупоїдки? А яке ж, дозвольте спитатися, дiло смугляво-бронзовiй дамi чорно-срiбного лицаря до «фе, яких неприємних» очей трупоїдки?

А хоч би й так? А хоч би й «страшна» була та вогка смiхотливiсть? А хоч би «страшна» була затуманена диханням смутку прозорiсть? Та що з того? I хай. Вiн iз спiвом щастя розчинить дверi душi всiм «страшним» смiхотливостям, прозоростям, смуткам i танцям. Ну, що ж, вiн може, коли вона хоче, розiгнати смуток бронзових очей от тут, у цiй залi, на очах оцих усiх «алчущих i жаждущих». Але вiн пiде до страшної трупоїдки й так само розжене її насмiшкуватiсть. Тепер вiн розжене. О, хай собi смiється, глузує, проклинає. А вiн розкине загати душi, розмахне обiйми й змиє, заллє, затопить усi глуми й прокльони.