Удар влучив у ціль. Палець перестав тремтіти й уже твердо лежав на спусковій кнопці.

— Чого ж ти ждеш? — знову заговорила Нойс. — Може, моїх виправдань?

— А в тебе є ще й виправдання? — Харлан силкувався надати своєму голосу іронічного відтінку, та в душі зрадів нагоді відтягти час. Розмова віддалить його від тієї фатальної миті, коли він змушений буде глянути на розпростертий труп, змушений буде усвідомити, що його чарівна Нойс загинула від його ж руки.

Він знайшов виправдання своїй нерішучості: «Хай говорить, — гарячково подумав він. — Що більше вона розкаже про Приховані Сторіччя, то краще можна буде захистити Вічність».

Знайдений привід надав його нерішучості позірно твердої політики, і тепер він міг спокійно глянути в очі Нойс так, як вона дивилася на нього.

Нойс немов прочитала його думки.

— Тебе цікавлять Приховані Сторіччя? — запитала вона. — Якщо це буде моїм виправданням, то мені неважко розказати тобі про них. Хотів би ти, наприклад, дізнатися, чому людство зникло з лиця Землі після 150 000-го Сторіччя? Це тебе зацікавить?

Харлан не збирався ні випрошувати, ні купувати відомостей. У нього був анігілятор, і він твердо вирішив не показувати легкодухості.

— Кажи! — коротко наказав він й одразу почервонів, помітивши в неї на устах глузливу посмішку.

— Однієї чудової миті біочасу, перш ніж Вічність досягла віддалених Сторіч, перш ніж вона встигла дістатися 10 000-го, ми в нашому Сторіччі — ти мав рацію, це було 111 394-е Сторіччя — дізналися про її існування. Ми також уміємо подорожувати в Часі, але наші подорожі мають іншу мету. Замість того щоб переміщувати в Часі матеріальні об’єкти, ми віддаємо перевагу спостереженню минулих Сторіч. Тільки минулих.

Ми дізналися про виникнення Вічності випадково. Спочатку ми зробили розрахунки різних Реальностей і на підставі цих розрахунків перевірили ймовірність існування власної Реальності. Яке ж було наше здивування, коли ми побачили, що ця ймовірність надзвичайно мала. Як виникла наша практично неможлива Реальність? Питання було для нас дуже серйозне… Я бачу, ти не слухаєш, Ендрю. Тобі не цікаво?

Вона вимовила його ім’я з тією самою інтимною ніжністю, з якою вимовляла колись. Здавалося, цинічна фальш повинна вколоти його, розгнівати, але нічого такого він не відчув.

— Кажи, жінко, не гай часу, — відповів він, силкуючись бути твердим і непохитним. Він хотів урівноважити тепло й ласку, що прозвучали в її «Ендрю», холодним гнівом, вкладеним у своє звернення «жінко», і знову єдиною відповіддю на його різкість була ледь помітна посмішка.

— Ми розпочали пошуки в минулому й наштовхнулися на Вічність, яка дедалі більше розширювала свої кордони. І для нас стало очевидним, що в якийсь відрізок біочасу — в нас також є таке поняття, та ми називаємо його іншим терміном — наша Реальність була іншою. Ту Реальність, із максимальною ймовірністю існування, ми назвали Природним Станом. Нам стало ясно, що колись ми або принаймні наші Аналоги жили в Природному Стані. Ми тоді не знали й не могли знати, що собою являє цей Стан.

Однак ми знали, що одна із здійснених Вічністю Змін поширилася на наше Сторіччя й вплинула на Природний Стан. Ми вирішили з’ясувати, що являє собою Природний Стан і при потребі повернутися до нього. Передовсім ми встановили карантинну зону, яку ви називаєте Прихованими Сторіччями, ізолювавши від Вічності Час, починаючи з 70 000-го Сторіччя. Цей панцир ізоляції мав захищати нас від подальших Змін. Він не гарантував абсолютної безпеки, зате давав змогу виграти час.

А потім ми зробили те, що заборонялося нашою етикою і культурою. Ми дослідили наше майбутнє. Нам необхідно було довідатися про долю людства в існуючій Реальності, щоб потім порівняти її з Природним Станом. З’ясувалося, що десь близько 125 000-го людство розкрило таємницю міжзоряних польотів. Люди навчились здійснювати стрибки через гіперпростір. Нарешті вони змогли досягти зірок.

Харлан слухав її виважені слова з дедалі більшою увагою. Що в її розповіді було правдою? Що було ретельно розрахованою спробою обманути його?

— Коли люди досягли зірок, — перебив він її, щоб струсити гіпнотичну чарівність її голосу, — вони покинули Землю. Наші вчені давно про це здогадалися.

— В такому разі ваші вчені просто помилилися. Людина пробувала покинути Землю. На жаль, ми не єдині жителі Галактики. Багато зірок мають свої планети. На деяких виникли навіть цивілізації. Щоправда, жодна з них не така давня, як наша, та поки людство залишалося сто двадцять п’ять тисяч Сторіч на Землі, молодші цивілізації обігнали нас і скорили Галактику.

Коли ми вийшли у космічний простір, скрізь у всесвіті вже стояли застережні знаки: «Зайнято! Не порушувати кордонів! Вхід заборонено!» І людству довелося відкликати назад свої розвідувальні загони і залишитися на Землі. Однак відтоді люди вже іншими очима почали дивитися на Землю: рідна планета стала для них в’язницею, оточеною безмежним океаном свободи… І людство вимерло!

— Одразу й вимерло? Нісенітниця! — сказав Харлан.

— Не одразу. Минули тисячі Сторіч. Людство ще довго існувало, але була втрачена мета, втрачений сенс буття, а натомість з’явилося гнітюче почуття безнадії. Врешті-решт почався спад народжуваності, що й призвело до вимирання. Ось що наробила ваша Вічність.

Харлан ладен був тепер захищати Вічність ще з більшим завзяттям.

— Пустіть нас у Приховані Сторіччя, — сказав він, — і ми все поправимо. Адже ми змогли добитися найвищого благоденства в освоєних нами Сторіччях.

— Найвищого благоденства? — глузливо перепитала Нойс. — А що це таке? Може, на це запитання дадуть відповідь ваші обчислювальні машини, ваш Кібермозок? А хто налагоджує ці машини? Хто вкладає в них програми? Машини не можуть краще розв’язати проблему за людей. Вони тільки роблять це швидше. А що є благом з погляду Вічних? Я скажу тобі. Безпека і ще раз безпека. Ніяких крайнощів. Нічого, що над міру. Ніякого ризику без цілковитої певності в успіхові.

Харлан ковтнув слину. Несподівано в його пам’яті виразно зринули Твіселові слова, сказані в капсулі, коли йшлося про еволюціонованих жителів Прихованих Сторіч: «Ми вилучили незвичайне».

А хіба це не правда?

— Здається, ти замислився, — сказав Нойс. — Тоді подумай ось про що. Чому в існуючій Реальності людина не перестає вдаватися до космічних подорожей, хоча завжди зазнає невдачі? У кожній космічній ері, безперечно, знають про невдачі своїх попередників. Чому ж тоді досвід не зупиняє людей?

Він стурбовано подумав про колонії, які час від часу створювали на Марсі і які завжди занепадали. Він подумав про ту дивну принадність космічних польотів, яка полонила навіть серця Вічних. Він пригадав, як після знищення електрогравітаційних космічних кораблів Соціолог Кантор Вой із 2456-го, зітхнувши, сказав: «Вони були прекрасні!» І як тоді Розраховувач Нерон Ферук, гірко вилаявшись, почав критикувати Вічність за її методи розподілу протиракової сироватки.

А, може, це інстинктивне прагнення розумних істот розірвати кайдани гравітації, вирватися на простори Всесвіту, дістатися до зірок? Чи не воно спонукало людину десятки разів заново створювати міжпланетні кораблі, щоб знову й знову здійснювати подорожі у мертві світи Сонячної Системи, де тільки Земля придатна для життя? Чи випадкові були невдачі? Чи, може, вони переслідували людей тільки тому, що Вічність, під приводом боротьби з цими невдачами, зовсім вилучала з Реальностей космічні подорожі? Харлан знову подумав про знищені електрогравітаційні космічні кораблі.

— Оберігаючи людство від невдач і небезпек, — вела далі Нойс, — Вічність тим самим позбавляє його тріумфальних відкриттів. Тільки подолавши найважчі випробування, людство зможе піднятися до небачених вершин. Тільки з тривог і невдач народжуються сили, здатні штовхнути людство до нових висот. Невже ти не розумієш? Невже не можеш збагнути, що, відвертаючи невдачі й помилки, Вічність позбавляє людину змоги самій знаходити власні, хай важкі, але правильні рішення, бо правильні рішення завжди народжуються в труднощах, а не тоді, коли уникають їх.