Харлан кивнув головою.

— Мені хотілося відмовитись, — вів далі старий. — Страх як хотілося. Цілі біомісяці я плекав надію, що більше не матиму справи із Змінами. У мене з’явилася хвороблива відраза до них. Я навіть почав задумуватися над тим, чи взагалі вони потрібні. Просто дивовижно, до чого можуть довести людину емоції.

Ти добре знаєш Первісну історію, Харлане. Знаєш, що вона собою становить. Її Реальність розвивалася сліпо по лінії максимальної ймовірності. І коли максимальна ймовірність означала епідемію чуми або десять Сторіч рабства, занепад культури або… давай підшукаємо щось справді паскудне… або навіть атомну війну, якщо тільки вона була можлива в Первісну епоху, то — побий його Час! — це відбувалося. Люди не могли відвернути катастрофи.

Вони навчилися відвертати її тільки після заснування Вічності. Починаючи з двадцять восьмого Сторіччя, подібні явища не трапляються. Ми піднесли нашу Реальність на такий рівень загального благоденства, про який у Первісні Часи люди навіть не мали уявлення. Такого рівня можна було досягти тільки завдяки Вічності, оскільки ймовірність його надзвичайно мала.

«Чого він домагається? — присоромлено подумав Харлан. — Щоб я ще швидше працював? Я і так вибиваюся із сил».

— Коли ми зараз упустимо нагоду, — вів далі Твісел, — то Вічність зникне і, очевидно, назавжди. Я цілком певен: в такому разі відбудеться грандіозна зміна всієї Реальності у бік максимальної ймовірності. А це призведе до атомної війни й загибелі людства.

— Краще я візьму черговий том, — сказав Харлан.

— Як ще багато залишилося, — розгублено промовив Твісел під час наступної перерви. — Чи не можна проглядати їх швидше?

— Скажіть, як це робити, — відповів Харлан. — Мені здається, що я повинен переглянути кожну сторінку від початку до кінця. А як переглядати ще швидше?

Харлан не переставав методично гортати сторінки.

— Все, — сказав він нарешті. — Літери зливаються перед очима, пора спати.

Закінчився другий біодень.

На третій біодень пошуків о 10 годині 22 хвилини за єдиним біочасом Харлан жадібно вп’явся очима в сторінку і тихо сказав:

— Ось воно.

— Що? — не зрозумів його Твісел.

Харлан підвів голову: на його обличчі відбився подив.

— Я не вірив в успіх. Знаєте, я ніколи по-справжньому не вірив в успіх, а ваші розмірковування про журнали та рекламні оголошення здавалися мені пустою балаканиною.

Нарешті Твісел збагнув, у чім річ.

— Ти знайшов його!

Він кинувся до Харлана й тремтячими пальцями судомно вчепився в том.

Харлан вихопив у нього книгу й притьмом загорнув її.

— Хвилиночку! — сказав він. — Самі ви не знайдете. Навіть коли я вам покажу сторінку.

— Що ти накоїв? — скрикнув Твісел. — Адже ти загубив його.

— Ні, не загубив. Я знаю, на якій воно сторінці. Але спершу…

— Що спершу?

— Обчислювачу Твісел, — сказав Харлан, — нам ще треба з’ясувати одну дрібничку. Ви сказали, що мені повернуть Нойс. Хай тоді приведуть її до мене. Я хочу її бачити.

Твісел здивовано витріщився на Харлана; його рідке сиве волосся скуйовдилося й стирчало в усі боки.

— Ти жартуєш?

— Ні, — гостро відповів Харлан. — Мені, не до жартів. Ви обіцяли, що все залагодите… Може, ви жартували? Нойс повинна бути зі мною. Ви обіцяли.

— Авжеж, обіцяв. І я виконав свою обіцянку.

— Тоді покажіть мені її живу й неушкоджену.

— Знаєш, я ніяк не зрозумію тебе. То ж не я заховав її. Ніхто її від тебе не ховає. Вона й досі там, у далекому майбутньому, про яке Фінджі говорив у своєму донесенні. О всемогутній Часе! Я ж тобі сказав, що їй нічого не загрожує.

Харлан напружено втупився в старого й промовив здушеним голосом:

— Не грайтеся словами. Гаразд, вона в далекому майбутньому, і їй нічого не загрожує. А що мені з цього? Зніміть темпоральний бар’єр із 100 000-го…

— Що зняти?

— Бар’єр. Капсула не проходить крізь нього.

— Ти мені ніколи про це не казав, — обурився Твісел.

— Хіба?

Харлан був украй здивований. Хіба він не казав Твіселові про бар’єр? Адже він тільки про це й думав. Невже не прохопився жодним словом? Харлан ніяк не міг пригадати. До нього знову повернулась рішучість.

— Гаразд, — твердо промовив він. — Вважайте, що я сказав вам зараз. Зніміть бар’єр.

— Але ж це неможливо. Бар’єр проти капсули? Темпоральний бар’єр!

— Ви хочете сказати, що не ставили його?

— Присягаюсь Часом, не ставив!

— Тоді… тоді… — Харлан відчув, що блідне. — Виходить, капсульні шахти заблокувала Рада. Їм усе було відомо, й вони вирішили діяти незалежно від вас. В такому разі, — присягаюсь Часом і Реальністю! — їм самим доведеться пошукати і це оголошення, і Купера, Малансона, і все, що залишиться від Вічності. Дідька лисого вони знайдуть!

— Стривай, стривай! — Твісел у відчаї схопив Харлана за лікоть. — Візьми себе в руки. Подумай сам, мій хлопчику. Рада не ставила бар’єра.

— Але ж він стоїть.

— Вони не могли поставити такого бар’єра. Ніхто не міг. Це неможливо теоретично.

— Ви, мабуть, не знаєте всієї теорії. Бар’єр існує.

— Я знаю більше за будь-кого із членів Ради. Така річ неможлива.

— Однак бар’єр існує.

— Коли це справді так… І Харлан раптом помітив в Твіселових очах такий невимовний жах, якого не було навіть тоді, коли він уперше почув, що Купер потрапив не в те Сторіччя і що над Вічністю нависла загроза загибелі.

Ендрю Харлан неуважно спостерігав роботу Обслуги. Ці люди чемно не помічали його, бо він був Технік. За звичайних обставин Харлан і не глянув би на них: велике діло — обслуга! Однак тепер, дивлячись на них, Харлан, уражений своїм горем, раптом спіймав себе на думці, що він заздрить їм.

То був обслуговуючий персонал із Управління міжчасових перевезень. Про це свідчила темнувато-сіра уніформа з чорною нарукавною нашивкою, на тлі якої вирізнялась червона зигзагоподібна стріла. З допомогою складної апаратури вони перевіряли капсульні двигуни і ступені свободи уздовж капсульних шахт. Харлан знав, що їхні теоретичні знання темпоральної механіки невеликі, однак свою справу вони знали досконально.

Харланові не доводилося стикатися з представниками Обслуги, коли він був ще Учнем. Щиро кажучи, йому й не хотілося знайомитися з ними. В Обслугу приймали тих Учнів, які не склали екзаменів. «Неспеціалізована професія», як її делікатно називали, була тавром провалу, й Учні всіляко намагалися уникати її.

Проте зараз, спостерігаючи роботу Обслуги, Харлан дійшов висновку, що ці люди по-своєму щасливі.

А чом би й ні? Їх було в десять разів більше, ніж Спеціалістів, «Справжніх Вічних». Вони мали своє товариство, свої житлові секції, свої радощі. Їм було твердо встановлено кількість годин робочого біодня, і ніхто їх не турбував, коли у вільний час вони займалися своїми справами, далекими від їхнього фаху. Вони могли присвятити своє дозвілля книжкам, кінофільмам, відібраним з різних Реальностей. У Спеціалістів ніколи не вистачало на таке часу.

Зрештою, Обслуга була спокійніша й врівноваженіша. Проти неї метушливе життя Спеціалістів здавалося неприродним.

Обслуга була фундаментом Вічності. Дивно, що цей очевидний факт ніколи не спадав йому на думку. Обслуга постачала з Часу харчі та воду, знищувала відходи, забезпечувала роботу енергетичних станцій. На її плечах трималася безперебійна робота складного механізму Вічності. Якби раптом в одну мить вимерли всі Спеціалісти, Обслуга сама змогла б підтримувати існування Вічності. А от коли б зникла Обслуга, Спеціалістам довелося б тікати з Вічності або ж безславно помирати з голоду й спраги.

Чи обурюється Обслуга забороною повертатися в Рідне Сторіччя, мати сім’ю, дітей? Вона не знає нужди й хвороб, їй не загрожує Зміна Реальності. Чи є це достатньою компенсацією в її очах? Чи береться до уваги її думка з приводу наявних проблем? Харлан відчув, як у його душі піднімається бунт соціального реформатора.