— Але як це зробити?

— Я ще не знаю. Таж повинен бути якийсь спосіб. Якби це було неможливо зробити, то деформація була б необоротна; Зміна відбулася б негайно. Однак поки що Зміна не настала. Ми й досі перебуваємо в Реальності «Мемуарів Малансона». А це означає, що деформація оборотна і буде виправлена.

— Що?

Харланові здалося, ніби він знову поринув у темну розбурхану безодню нічних кошмарів.

— Адже повинен бути спосіб замкнути коло в Часі, а ймовірність того, що нам пощастить його знайти, певно, дуже висока. Інакше наша Реальність уже зникла б. Поки існуватиме теперішня Реальність, ми можемо бути певні, що ця ймовірність залишається високою. Та якщо будь-коли я або ти приймемо неправильне рішення, якщо можливість замкнути коло стане меншою за певну критичну величину, Вічність перестане існувати. Тобі зрозуміло?

Харлан не був упевнений, що йому все зрозуміло. А втім, він особливо й не намагався зрозуміти. Він поволі підвівся з колін і знеможено опустився в крісло.

— Гадаєте, ми можемо повернути Купера назад?.. — І послати його в потрібне Сторіччя. Так, можемо. Захопимо його в ту мить, коли він виходитиме з капсули, і він потрапить в двадцять четверте вже старшим на кілька біогодин, у гіршому разі, на кілька біоднів. Певна річ, це також буде деформація, але, безперечно, незначна. Реальність похитнеться, але не загине.

— А як ми знайдемо його?

— Ми знаємо, що це можливо, інакше Вічність уже перестала б існувати. А що стосується того, як це зробити, то саме для цього я й намагаюся залучити тебе на свій бік, саме для цього мені і потрібна твоя допомога. Адже ти фахівець із Первісної історії. От і скажи, що нам робити?

— Не можу, — простогнав Харлан.

— Ні, можеш, — наполягав Твісел.

Несподівано голос його зазвучав упевнено, в ньому вже не відчувалося ні втоми, ні прожитих років. Очі загорілися передчуттям майбутньої битви, і він розмахував запаленою сигаретою, немов списом. Навіть для Харлана, почуття якого притупилися від пережитого потрясіння, було очевидно, що Твісела опанував азарт боротьби.

— Спробуємо відновити події, — сказав Твісел. — Ось пульт управління. Ти стоїш біля нього й чекаєш сигналу. Звучить сигнал. Ти вмикаєш контакт і водночас переводиш важіль униз. На яке Сторіччя?

— Не знаю. Я вже казав вам: не знаю!

— Сам ти, може, й не знаєш. Однак м’язи твої повинні пам’ятати. Стань сюди, до пульта, і візьмися за важіль. І себе візьми в руки, мій хлопчику. Тримай важіль. Ти чекаєш сигналу. Ти ненавидиш мене, ненавидиш Раду, ненавидиш Вічність. Твоє серце крається від туги за Нойс. Спробуй повернутися в ту мить. Спробуй відчути те, що ти відчував тоді. А тепер я пущу хронометр. Я даю тобі одну хвилину, щоб ти зміг пригадати свої почуття, увійти в образ. Тоді, у нульову мить, рвони за важіль так, як ти зробив того разу. І забери руку. Не повертай важеля назад. Готово?

— Мені здається, що я не зможу.

— Йому здається!.. О всемогутній Часе, та в тебе ж немає вибору! Чи, може, ти знаєш інший спосіб повернути свою дівчину?

Вибору й справді не було. Зусиллям волі Харлан змусив себе підійти до пульта, і, як тільки він це зробив, недавні почуття знову заполонили його. Йому не довелося штучно викликати їх. Вони самі наринули на нього, досить було взятися за важіль. Червона стрілка хронометра рушила по циферблату.

«Може, це остання хвилина життя?» — машинально подумав він.

Мінус тридцять секунд.

«Боляче не буде, — промайнула гадка. — Це ще не смерть».

Він намагався думати тільки про Нойс.

Мінус п’ятнадцять секунд.

«Нойс!»

Ліва рука потяглася до кнопки контакту.

Мінус дванадцять секунд.

Контакт!

Почала підніматися права рука.

Мінус п’ять секунд.

«Нойс!»

Права рука… Нуль… конвульсійним рухом потягла важіль на себе.

Важко дихаючи, Харлан відскочив убік.

Твісел підійшов ближче до приладу і став вдивлятися в шкалу.

— Двадцяте Сторіччя, — сказав він, — а точніше, дев’ятнадцять цілих і тридцять вісім сотих.

— Не знаю, — здушеним голосом відповів Харлан. — Я намагався відчувати те саме, що й тоді, але цього разу було трохи не так. Я знав, що я роблю, і в цьому вся різниця.

— Розумію, — сказав Твісел. — Може, наш експеримент і не цілком удався. Вважаймо його наслідки приблизними.

Він на мить замовк, роблячи подумки якісь розрахунки, і вже почав було діставати кишеньковий комп’ютер, та передумав і засунув його назад.

— Побий їх Час ці десяткові дроби! Припустімо, що ймовірність того, що ти заслав його в другу чверть двадцятого Сторіччя, дорівнює 0,99. Скажімо, куди-небудь між 19,25 і 19,50. Згоден?

— Не знаю.

— Ну, тоді слухай мене. Якщо я твердо вирішу провадити пошуки тільки в цьому відрізку первісної епохи, виключивши решту, і якщо це рішення виявиться хибним, то ми втратимо останній шанс замкнути коло в Часі, й Вічність зникне. Це рішення само по собі вже буде критичною точкою, Мінімальною Необхідною Зміною, МНЗ, яка призведе до Зміни Реальності. А тепер я вирішую. Вирішую твердо й безповоротно…

Харлан обережно огледівся довкола, ніби Реальність раптом зробилася така крихка, що могла розсипатися від одного поруху голови.

— Я цілком певний в існуванні Вічності, — сказав він.

Твісел так заразив Харлана своїм спокоєм, що той вимовив останню фразу твердим, упевненим голосом. Принаймні йому так здалося.

— Отже, Вічність іще існує, — сухим, діловим тоном промовив Твісел, — а це означає, що моє рішення правильне. Тепер нам тут нічого робити. Я пропоную перейти до мого кабінету, а сюди пустимо членів підкомісії Ради. Хай собі ходять по залі, якщо їм захочеться. Поки вони тут ходитимуть, проект успішно завершиться. А якщо він провалиться, вони ніколи про це не дізнаються. І ми також.

Твісел уважно оглянув з усіх боків свою сигарету й сказав:

— Насамперед слід з’ясувати одне питання: що робитиме Купер, коли дізнається, що він потрапив не в те Сторіччя?

— Я не знаю.

— Ясно одне: він розумний, кмітливий хлопець з добре розвиненою уявою. Як ти гадаєш?

— Певна річ. Адже він Малансон.

— Саме так. Купер одразу поцікавиться, куди він потрапив.

— Одне з останніх його запитань було: «А що, коли я потраплю не в те Сторіччя?» Пам’ятаєш?

— Ну й що з того? — Харлан не міг второпати, куди хилить Твісел.

— Отже, внутрішньо він підготовлений до можливої помилки. Він почне активно діяти. Намагатиметься зв’язатися з нами, навести нас на свої сліди. Не забувай, що частину свого життя він був Вічним. Це дуже важлива обставина.

Твісел випустив кільце диму, розбив його пальцем і задивився, як звиваються сині вихорці.

— Його увагу може привернути ідея зв’язку крізь Сторіччя. Купер навряд чи змириться з думкою, що він безнадійно загубився в Часі. Адже він знає, що ми розшукуватимемо його.

— Але як він зв’яжеться з нами із двадцятого Сторіччя без капсули? — запитав Харлан.

— Не з нами, а з тобою, Техніку, з тобою. Вживай однину в даному разі. Ти наш головний фахівець з Первісних Часів. Ти вчив Купера. Він сподіватиметься, що тільки ти зможеш натрапити на його сліди.

— Які сліди, Обчислювачу?

Твісел глянув на Харлана. На його старечому проникливому обличчі ще дужче проступили зморшки. — Із самого початку ми мали намір залишити Купера в Первісній епосі. Він не захищений оболонкою у вигляді Поля біочасу. Все його життя ніби вплетене у тканину Часу, і це триватиме доти, поки ми не виправимо деформації. Так само вплетені в тканину Часу й предмети, знаки або повідомлення, які він міг залишити для нас. Напевне, ви користувалися якимись джерелами, поки вивчали двадцяте Сторіччя? Документами, архівними матеріалами, плівками, довідниками, одне слово, — першоджерелами, датованими тим Сторіччям?

— Певна річ. — І він вивчав їх разом з тобою?

— Авжеж.

— А чи не було серед них якихось особливих довідкових матеріалів, якими ти найчастіше користувався під час занять? Я маю на увазі матеріали, серед яких Купер міг би вмістити повідомлення про себе, сподіваючись, що ти легко знайдеш це повідомлення?