Мусить, та не почувається.
Гаркушин погляд зачепився за вузький карниз, що оперізував будинок попід вікнами, мабуть, його спорудили, щоб чіпляти ринви, на мить згадав кадр з якогось авантюрного фільму, коли герой вимушений тікати від переслідувачів по вузькому карнизі, уявив себе в такому становищі, жахнувся і рішуче зачинив віконечко.
Чисте самогубство, і такі трюки проходять лише в кіно – він би зірвався через два кроки.
Гаркуша сердито грюкнув дверима й вийшов до вузького коридорчика, що з'єднував ванну з кухнею, запалив газ і поставив чайник. Сніданок Стефанія лишила на столі, котлети й смажена картопля, солоні огірки, хліб, масло й гарячий солодкий чай – не так уже й погано.
Настрій у Гаркуші одразу поліпшився – відчув голод і прчав розігрівати картоплю.
Поснідавши, Гаркуша, як був, у капцях і трусах, ще раз обійшов квартиру, не розчиняючи вікон, визирнув на вулицю. Звідси можна було розгледіти лише частину бруківки й протилежний тротуар – нічого цікавого, кілька заклопотаних перехожих поспішають кудись, неподалік черга біля продовольчого магазину.
Гаркуша повільно одягнув галіфе й гімнастерку, знайшов у передпокої щітку й почистив чоботи, натягнув їх і притупнув, перевіряючи, як сидять, немов збирався у далеку дорогу, затягнув пас і поправив портупею – сам це знав, для чого робить усе це, інший на його місці вилежувався б у м'якому ліжку під теплою ковдрою, проте Гаркуша не дозволяв собі розслаблення – свіжовиголений напарфумлений, затягнутий ременями сів у крісло з якоюсь книжкою – розкрив, але читати де став, узагалі читав мало, переважно газети та ілюстровані журнали, однак газет не знайшов, а сама назва книжки «Тихий Дон» чомусь уже хилила Гаркушу до сну, то більше, що написав її якийсь червоний письменник, ще до війни Гаркуша чув про галас навколо цієї книжки, а якщо вже там галасували, то для чого читати?
Нараз Гаркуша подумав, що тепер він чітко проводить лінію «тут» і «там», хоч і сидить зараз у червоному Львові, а думає – «там», бо «тут» для нього стала Німеччина, навіть не Німеччина, а все за лінією фронту, і він мусить докласти всіх зусиль, щоб ця лінія не просувалася на захід.
Подумавши про це, Гаркуша засмутився. Певно, Іванців має свіжі й надзвичайно цінні повідомлення про пересування червоних військ, мабуть, вони накопичують сили для прориву, інформація про це конче необхідна німецькому командуванню, а він сидить у затишній квартирі й збирається читати червоного письменника.
Гаркуша люто жбурнув книжку на підлогу. Кляті енкаведисти – загнали його, як вовка, у хащі. Але нічого – менше емоцій, більше спокою і витримки, він ще помститься, він ще повернеться сюди, як повертався не раз.
Гаркуша відчув приплив енергії, скочив з крісла, заходив по кімнаті – зрештою, подумав, а може, всі його заходи перестороги даремні і енкаведисти не знають про його існування?
Цілком імовірно: звідки їм відомо, хто очолює групу, хто старший, хто резидент?
Скільки вже рація не виходить в ефір? Третій день… Федір ніс її з собою – отже, він міг очолювати групу?
Звичайно, міг, і Смерш спокійно зітхнув, відрапорувавши куди слід, що німецьку резидентуру в місті ліквідовано, – і їм спокійніше, і начальство задоволене.
Для чого ж панікувати, ніхто його не шукає, а він втрачає дорогоцінні дні на п'ятому поверсі в м'якому кріслі…
Але хто його тримає тут? Одягнути шинель, що висить у передпокої, забрати гроші й документи, дістатися найближчого телефону, подзвонити Палківу…
Однак як вчили в «Цепеліні»?
Не гарячкуй. Витримка й розсудливість, добре зважити всі шанси. Кранке особливо наголошував: аналіз фактів, холоднокровність, врахування всіх умов…
А Грижовська в енкаведистів. І хто може дати гарантію, що навіть така жінка не скаже все, що знає.
А якщо сказала, то його шукають. Обов'язково шукають, і варто вийти на вулицю…
Гаркуша пішов до етажерки й вибрав нову книжку. Слава богу, знайшовся німецький письменник, якийсь Стефан Цвейг, Гаркуша ніколи не чув про такого, проте німецький письменник, та ще так гарно виданий, не може бути поганим.
Щоправда, видавали червоні, а вони навряд чи надрукували б щось проти себе – зрештою, всі книжки на етажерці видані червоними, не хочеш, не читай, однак що ж робити?
Треба загадати Стефанії, аби дістала газет та журналів, тут у Львові ще є німецькі видання, правда, їй не можна казати, щоб принесла саме німецькі, нехай тягне, що потрапить під руку, дурна жінка, гадає, що й справді обкрутила його.
Але треба вигадати пристойний привід, чому сидить удома й не висовує носа на вулицю…
Не так уже й складно: ниркова хвороба чи просто дається взнаки стара рана й лікарі заборонили йому виходити. Однак Стефанія почне клопотатися, нирки потребують дієти, а йому дієта зараз, перед переходом лінії фронту, абсолютно протипоказана, після рани ж мусили лишитися шрами, – а де їх візьмеш?
Найкращий варіант – контузія, нервовий розлад після неї. Це виправдовуватиме всі його забаганки й дивацтва, принаймні тижневе відкладання їхнього весілля виглядаме зовсім нормально, й Стефанія мусить примиритися з цим.
Дійшовши такого висновку, Гаркуша підбадьорився і ще з пройшовся по квартирі. Шкода, нема радіоприймача, слухав би німецьке зведення, звичайно, брешуть, та іноді навить брехня іде на користь.
А Стефанія жінка чіпка, подумав нараз, он яку квартиру відхопила, певно, в ній за німців мешкала людина заможна – меблі гарні, з червоного дерева, й диван у вітальні великий і м'який. На підлозі килим, правда, дещо потертий, однак ще зовсім пристойний, і, коли б він був справді рядовим червоним майором, не завагався б ані на хвилину. Стефанія розуміється на всіляких утіхах і усвідомлює, що життя стає значно приємнішим, коли спиш на м'якому широкому ліжку та їси з тарілок тонкого фарфору.
Та й квартира зовсім непогана. Від передпокою з вішалкою і дзеркалом ліворуч дві кімнати з широкими вікнами на вулицю. Праворуч кухня, за нею через коридорчик ванна, в коридорчику велика комірчина. Стефанія замкнула її, та що Гаркуші замки, вже встиг відімкнут її й обстежити Стефаніїні скарби. Нічого особливого, кілька суконь, пальто з лисячим коміром, на полицях банк з мукою та крупами, копчена ковбаса й консерви – дурна жінка, для чого замикати? Тим більше від коханого чоловіка.
Треба натякнути, щоб не робила цього, навіть не натякати, просто сказати, що в нього вистачить грошей і на нове пальто, і на гарні сукні, навіть показати гроші, дати дві тисячі чи більше, аби купила на базарі фруктів та горілки, чарка йому не завадить, легше переноситиме самотність, та й взагалі горілка бадьорить і надає впевненості!
Гаркуша згадав, що в буфеті стоїть недопита пляшка, дістав, потримав у руці, покалатавши, та поставив назад: ні, пити самому – остання справа, п'ють від безнадії чи нудьги, а в нього все гаразд, як кажуть, тимчасові труднощі, а хто застрахований від них? Краще він вип'є за вечерею разом із Стефанією, після невеличкої пиятики й любовні втіхи приємніші – Гаркуша посміхнувся, згадавши, що виробляла з ним вночі Стефанія: все ж жінка в такому віці приємніша за недосвідчене дівча.
Гаркуша розгорнув книжку, однак навіть німецький письменник не пробудив у ньому цікавість – переживання якоїсь жінки, кому це потрібно, світ хвилюють зовсім ініш проблеми, насамперед війна, і правильно казав Кранке: тільки під час війни справжній чоловік може виявити свої найкращі якості.
Отак, як він, Гаркуша!
Однак з Гаркушею треба кінчати. Нехай з'явиться на світ капітан Степан Панасович Ралько. Документи па нього справжні, головний спец «Цепеліну» по документів Валбіцин казав, що не фальшивка, справжня офіцерська книжка капітана, захопленого в полон.
Гаркуша дістав її, розгорнув і вдивлявся довго, наче це й не звичайнісінький документ, а щось справді варте уваги. Поклав офіцерську книжку, продовольчий атестат та ініш документи на ім'я Ралька до лівої кишені гімнастерки. Подумав трохи й засунув туди ж гроші сотеннимн купюами, гімнастерку вдень одягав, а вночі клав поруч себе на тумбочку, аби Стефанія не нипшорила по кишенях.
