— Так ти подумав… подумав, що я… Ні-і!!
Я сів. Не знав, куди подіти свої руки. Дістав з кишені сигарету і запалив. Дівчина широко розкрила очі.
— Що це таке?
— Сигарета. А ви хіба не палите?
— Вперше бачу… так оце сигарета?! Як ти можеш так втягувати дим? Ні, зачекай, те, про що ми говорили — важливіше. Брит — це ніяке не молоко. Не знаю, що в ньому є, але чужому завжди дають брит.
— Чоловікові?
— Так.
— І що ж далі?
— Те, що він стає, він мусить бути чемним. Знаєш що… краще хай тобі це розтлумачить який-небудь біолог.
— До біса біолога. Так, значить, чоловік, якому ти дала брит, не може собі дозволити нічого зайвого?
— Звичайно.
— А якщо він не схоче пити?
— Тобто як не схоче?
На цьому взаємопорозуміння кінчилося.
— Адже не можеш ти його примусити, — терпляче почав я знову.
— Божевільний міг би й не випити… — промовила вона поволі, — але я не чула про щось подібне. Ніколи, ніколи…
— Чи це такий звичай?
— Не знаю, що тобі й сказати. Ти ж не через звичай не ходиш голий?
— Ага. Ну, в певному розумінні — так. Але на пляжі можна роздягтися.
— Зовсім? — запитала вона з несподіваною цікавістю.
— Ні. Купальний костюм… Але за моїх часів були люди, які називалися нудистами…
— Знаю. Це не те. Я думала, що ви всі…
— Ні. Так, значить, це пиття є… те ж саме, що й носіння одягу? Таке ж необхідне?
— Так. Коли вдвох.
— Ну а далі?
— Що далі?
— А за другим разом?
Це була ідіотська розмова, і я почував себе жахливо. Але ж мусив я нарешті довідатись!
— Потім? Всяко буває. Декотрим… завжди дають брит…
— Чарівний напій! — вихопилось у мене.
— Що це значить?
— Ні, нічого. А як дівчина йде до когось? Тоді як? Що тоді?
— Тоді він п’є в себе.
Вона дивилась на мене майже із співчуттям. Але я був упертий.
— А якщо його не буде?
— Бриту? Як то не буде?
— Ну, весь вийшов. Або… він же може й обманути.
Вона почала сміятись.
— Але ж це… Ти, мабуть, думаєш, що всі ці пляшки я тримаю тут, у квартирі?
— Ні? А де?
— Я навіть не знаю, звідки вони беруться. Чи за твоїх часів був водопровід?
— Був, — похмуро відповів я.
«Чи могло й не бути? Аякже! Вліз у ракету просто з лісу!» Я розлютився, але одразу ж угамувався: зрештою, вона не була в цьому винна.
— Ну так от, чи ти знав, яким шляхом іде та вода? Поки…
— Розумію. Можеш не закінчувати. Гаразд. Значить, це такий собі застережний засіб? Дуже дивно!
— Не бачу нічого дивного, — відказала вона. — Що там у тебе таке біле, під светром?
— Сорочка.
— Що це таке?
— Ти що, сорочки не бачила?! Як би тобі це… Ну, білизна… З нейлону…
Я підкотив рукав і показав їй.
— Цікаво, — зауважила вона.
— Такий звичай… — відповів я безпорадно. Звичайно мені казали в Адапті, щоб я не одягався, як сто років тому, та я не послухав. А зараз не міг не погодитися, що вона має рацію: брит був для мене тим самим, чим для неї сорочка. Зрештою, ніхто не примушував людей носити сорочки, проте всі носили. Мабуть, і з бритом було те саме.
— Як довго діє брит? — запитав я. Вона зашарілась.
— Як тобі не терпиться усе знати! Ще нічого не відомо.
— Я ж не сказав нічого поганого, — боронився я, — хотів лише знати… Чому ти так дивишся? Що з тобою, Наїс?
Вона повільно підвелася. Стала за кріслом.
— Ти говорив… Скільки років тому? Сто двадцять?…
— Сто двадцять сім. Ну то й що з того?
— А ти… був… бетризований?
— А що це таке?
— Не був?!
— Я навіть не знаю, що це таке, Наїс… дівчино, що з тобою?
— Не був… — прошепотіла вона. — Коли б був, то напевно знав би…
Я хотів підійти до неї. Вона закрилась руками, ніби захищаючись.
— Не підходь. Ні! Ні! Благаю тебе! — Вона відступала до стіни.
— Адже ж ти сама казала, що цей брит… Я вже сідаю. Та я ж сиджу, бачиш, заспокойся. Що це за історія з цією бетри… як її там?
— Я не знаю докладно. Але… кожного бетризують. Одразу ж після народження.
— Що це таке?
— Здається, щось вводять у кров.
— Усім?
— Так. Бо, власне… брит… не діє без цього. Не вставай!
— Дитино, не будь смішною. — Я загасив сигарету.
— Я ж не дикий звір… Не гнівайся, але… мені здається, що всі ви трохи з глузду з’їхали. Цей брит… Це ж все одно, що накласти всім наручники — а раптом хтось виявиться бандитом. Можна, нарешті… мати й трохи довір’я.
— Ти теж добрий, — вона ніби трохи заспокоїлась, проте все ще стояла. — То чому ж ти щойно так обурювався, що я запрошую до себе чужих!
— То інша річ.
— Не думаю. Ти справді не був бетризований?
— Не був.
— А може, тепер? Коли повернувся?
— Не знаю. Мені робили різні там щеплення. Яке це має значення?
— Має. Так робили-таки? Це добре! — Вона сіла.
— Маю до тебе прохання, — я говорив спокійно, як тільки міг. — Ти мусиш мені це пояснити…
— Що?
— Твій страх. Боялася, що я на тебе кинуся чи що? Адже це безглуздя!
— Ні. Я все розуміла, але це було, ну… такий шок. Я ніколи не бачила людини, яка не була б…
— Але ж цього не можна пізнати?
— Можна. Ще й як можна!
— Як?
Вона мовчала.
— Наїс…
— Як…
— Що?
— Я боюся…
— Сказати?
— Так.
— Та чому ж?
— Ти зрозумів би, коли б я тобі сказала. Бо, бачиш, бетризація робиться не з допомогою бриту. З бритом це лише так, побічне… йдеться про дещо інше…
Вона була бліда. Губи у неї тремтіли. «Що за світ, — думав я, — що це за світ?»
— Не можу. Я дуже-дуже боюся.
— Мене?!
— Так.
— Присягаюсь тобі, що…
— Ні, ні… я тобі вірю, тільки… ні. Ти не можеш цього зрозуміти.
— Не скажеш мені?
Мабуть, у моєму голосі було щось таке, що її переконало. її обличчя стало суворим. Я бачив по очах, якого величезного зусилля це їй коштувало.
— Це… для того… щоб не можна було… вбивати.
— Не може бути! Людину?!
— Нікого…
— Тварин теж?
— Теж. Нікого…
Вона сплітала й розплітала пальці, не зводячи з мене погляду, ніби тими останніми своїми словами спустила мене з невидимого ланцюга, ніби вклала мені в руки ніж, яким я можу її вразити.
— Наїс, — сказав я зовсім тихо. — Наїс, не бійся. Справді… нема кого боятися.
Вона силувано посміхнулася.
— Послухай-но…
— Ну?
— Коли я це сказала…
— Ну?
— Ти нічого не відчув?
— А що я мав би відчути?
— Уяви собі, що ти робиш те, про що я тобі сказала…
— Що я вбиваю? Це я собі маю уявити?
Вона здригнулася.
— Так…
— Ну і що?
— І ти нічого не відчуваєш?
— Нічого. Це ж лише думка. І взагалі я не збираюся…
— Але можеш? Га? Справді можеш? Ні, — прошепотіла вона самими устами, ніби розмірковуючи вголос, — ти не бетризований…
Лише тепер я збагнув значення усього сказаного й зрозумів, що це могло бути для неї потрясінням.
— Це велика справа, — пробурмотів я й за мить додав: — Але, може, було б краще, коли б люди відвикли від цього… без штучних засобів…
— Не знаю. Може, — відповіла вона, глибоко зітхнувши: — Тепер ти розумієш, чому я злякалася?
— Щиро кажучи, не зовсім. До певної міри. Не думала ж ти, що я тебе…
— Який ти дивний! Можна подумати, що ти не…
— Людина?
Вона закліпала очима.
— Я не хотіла тебе образити, тільки, бачиш, коли відомо, що ніхто не може, ну, навіть думати про це ніколи, і раптом з’являється хтось такий, як ти, то сама можливість… того, що є такий…
— Але ж це неможливо, щоб усі були… Як це?… А, бетризовані.
— Чому? Кажу ж тобі — всі!
— Ні, це неможливо, — наполягав я. — А люди небезпечних професій? Адже вони мусять…
— Немає небезпечних професій.
— Що ти говориш, Наїс? А пілоти? А різні там рятувальні команди? А ті, хто бореться з вогнем, з водою…
— Таких немає, — відповіла вона. Мені здалося, що я недочув.
