— Кінець кінцем ми мало знаємо одне одного, — сказала вона.
Схоже було, що так вона почуває себе вільніше. Посміхнулася. Часом виглядала дуже гарною, особливо коли мружила очі, а нижня губа, відкриваючись, оголювала білі зуби. В обличчі у неї було щось єгипетське. Єгипетська красуня. Чорне волосся. Більш ніж чорне. А коли стягла з плечей пухнасте вбрання, я побачив, що вона взагалі не така вже й худа, як це мені спочатку здалося. Але чому вона це зробила? Чи це щось означало?… Вона промовила:
— Ти хотів щось розповісти.
— Так, — відповів я і відчув хвилювання, ніби від моїх слів залежало бозна-що. — Я… був пілотом. Останній раз був тут… не злякаєшся?
— Ні. Кажи.
Її очі заблищали.
— Сто двадцять сім років тому. Тоді мені було тридцять років. Експедиція… Я був пілотом, у польоті до Фомальгауту. Це значить двадцять три світлових роки. Ми летіли туди й назад — сто двадцять сім років за земним часом і десять — за корабельним. Чотири дні тому повернулись… «Прометей» — мій корабель — залишився на Місяці. Звідти я прибув сьогодні. Оце й усе.
Вона дивилась на мене. Мовчала, її губи сіпнулись, розтулилися, стулилися знову. Що було в її очах? Здивування? Розпач? Страх?
— Чому ти нічого не говориш? — не витримав я. Кашлянув.
— То… скільки ж тобі насправді років?
Я примусив себе посміхнутися. Це була вимушена посмішка.
— Що значить — насправді? Біологічних — сорок, а за земним часом — сто п’ятдесят сім…
Довга мовчанка і раптом:
— А жінки там були?
— Зачекай-но, — сказав я. — У тебе є що-небудь випити?
— Що ти маєш на увазі?
— Що-небудь міцне. Алкоголь… чи його вже не п’ють?
— Дуже рідко… — відповіла вона зовсім тихо, ніби думала про щось інше. Руки її безвольно звисали і торкалися металевої блакиті сукні.
— Я тобі дам… ангехену. Хочеш? Ах, правда, ти ж не знаєш, що це таке.
— Ні, не знаю, — відповів я з несподіваною злістю. Вона підійшла до бару й повернулася з невеликою пузатою пляшкою. Налила мені. Там був алкоголь — небагато, було щось іще, з своєрідним терпким присмаком.
— Не гнівайся, — сказав я, вихиливши кухоль і наливши собі вдруге.
— Я не гніваюсь. Ти не відповів мені. Може, не хочеш?
— Чому ні? Скажу. Нас було всього двадцять три чоловіка на двох повітряних кораблях. Другий — то «Улісс». По п’ять пілотів, решта — вчені. Зовсім не було там жінок.
— Чому?
— Через дітей, — пояснив я. — Не можна возити дітей на таких кораблях, а коли б навіть і можна було, ніхто б не схотів їх брати. Раніше ніж в тридцять років не полетиш. Треба закінчити два факультети плюс чотири роки тренувань — усього дванадцять років. Одним словом, тридцятирічні жінки, як правило, мають дітей. Були ще й інші міркування.
— А ти? — запитала вона.
— Я був неодруженим. Вибирали неодружених, звичайно, добровольців.
— Ти хотів…
— Так. Звичайно.
— І не…
Замовкла. Я знав, що вона хотіла сказати, й мовчав.
— Це, мабуть, дуже страшно… отак повернутися… — сказала вона майже пошепки й здригнулася. Раптом глянула на мене, щоки її вкрилися густим рум’янцем.
— Слухай-но, те, що я говорила раніше, було просто жартом. Насправді ж…
— Про тих сто років?
— Так. Я сказала це, аби щось сказати. Це не мало…
— Та годі тобі, — буркнув я. — Ще трохи розмов про це — і я справді відчую цей вік.
Вона мовчала. Я примусив себе не дивитись на неї. В тій іншій, неіснуючій кімнаті за склом величезна чоловіча голова беззвучно співала; я бачив, як тремтіла від напруження темно-червона шия, бачив спітнілі щоки, все обличчя, яке похитувалося в нечутному ритмі.
— Що ти робитимеш далі? — тихо запитала вона.
— Не знаю. Ще не знаю.
— У тебе немає жодних планів?
— Ні. У мене є трохи… ну, премія така. За весь цей час. Коли ми відлітали, в банку було покладено на моє ім’я… не знаю навіть скільки. Нічого не знаю. Слухай, що це таке — кавут?
— Кавута? — поправила вона… — Це… такі заняття, пластування — нічого особливого, але з часом можна дістатися до реалю…
— Стривай… то що ти, власне, робиш?
— Пласт, ну хіба ти не знаєш, що це таке?
— Ні.
— Як би тобі… просто, там роблять сукні, взагалі одяг, усе…
— Кравецтво?
— Що це значить?
— Шиєш щось?
— Не розумію.
— О небо, чорне й блакитне! Проектуєш моделі одягу?
— Ну… так, у певному розумінні. Не проектую, а роблю.
Я облишив цю тему.
— А що таке реаль?
Це справді їй допекло. Вперше вона подивилась на мене, як на істоту з іншого світу.
— Реаль це… реаль… — повторила вона безпорадно. — Це такі… історії, їх дивляться…
— Це? — я вказав на скляну стіну.
— Та ні, це телебачення.
— Так що? Кіно? Театр?
— Ні. Я знаю, що таке театр. Це було колись, раніше. Знаю: там були справжні люди. А реаль штучний. Тільки неможливо відрізнити. Хіба що коли зайти туди до них…
— Куди зайти?…
Велетенська голова поводила очима; відкидалась назад, дивилася на мене так, ніби її надзвичайно розважала ця сценка.
— Слухай-но, Наїс, — несподівано для самого себе промовив я, — або я вже піду, бо дуже пізно, або…
— Я б воліла…
— Але ж ти знаєш, що я хочу сказати.
— То скажи.
— Гаразд. Я хотів розпитати тебе іще про деякі речі. Про великі, найважливіші. Я вже трохи знаю — чотири дні просидів в Адапті на Місяці. Але то, як кажуть, я чув дзвін… Що ви робите, коли не працюєте?
— Можна робити багато чого, — сказала вона. — Можна подорожувати справді або мутом. Можна розважатися, ходити до реалю, танцювати, грати в терео, займатися спортом, плавати, літати — що тільки душа забажає.
— А що таке — мут?
— Це майже як реаль, тільки що до всього можна доторкнутися. Там можна ходити по горах, по всьому… сам побачиш, про це неможливо розповісти. Але мені здається, що ти хотів запитати про щось інше?…
— Ти маєш рацію. Як зараз між жінками й чоловіками?
Вії у неї затремтіли.
— Я гадаю — так, як було завжди. Що тут могло змінитися?
— Усе. Коли я відлітав — не думай, що я хочу сказати щось погане, — дівчина, як от ти, не привела б мене до себе так пізно.
— Справді? Чому?
— Бо це мало б певний сенс.
Хвилину вона мовчала.
— А звідки ти знаєш, що його не було?
Мабуть, у мене й справді був кумедний вигляд. Я не зводив з неї очей. Вона перестала посміхатися.
— Наїс… як це… — пробурмотів я, — ти береш абсолютно незнайомого типа і…
Вона мовчала.
— Чому ти не відповідаєш?
— Бо ти нічого не розумієш. Не знаю, як тобі це пояснити. Це, бачиш, нічого не означає…
— Ага. Це нічого не означає, — повторив я. Мені не сиділося. Я підвівся. Майже скочив, забувши, що не можна. Дівчина здригнулася.
— Вибач, — сказав я й почав міряти кроками кімнату. За склом розкинувся парк у променях ранкового сонця; серед дерев з блідо-рожевим листям ішло троє хлопців у сорочках, що виблискували, як зброя.
— Чи тепер одружуються?
— Звичайно.
— Нічого не розумію! Поясни мені це. Розкажи. Ти бачиш чоловіка, який тобі подобається і, не знаючи його, одразу…
— Але що ж тут розповідати? — неохоче промовила вона. — Невже й справді тоді, в твої часи, дівчина не могла впустити до своєї кімнати жодного чоловіка?
— Могла, звичайно, і навіть з такою думкою, але… не через п’ять хвилин після того, як його побачила…
— А через скільки хвилин?
Я подивився на неї. Вона запитувала цілком серйозно. Ну, так звідки їй знати? Я знизав плечима.
— Йшлося не лише про час, але… але дівчина мусила спочатку щось побачити в ньому, пізнати його, покохати. Спочатку вони дружили…
— Зачекай-но, — сказала вона. — Здається, ти… нічого не розумієш. Адже я тобі дала брит.
— Який брит? А, оце молоко? Ну то й що з того?
— Як то що? Чи, може… не було бриту?
Вона зареготала. Аж падала зо сміху. Раптом замовкла, глянула на мене й страшенно почервоніла.
