Ері не намагалася викликати в мені захоплення новим світом, не намагалася якнайшвидше зробити мене прихильником цього світу — просто вона розповідала про нього, говорячи про себе, а я — саме тому, що вона говорила про себе і сама була його породженням, — не міг закривати очей і на його принади.
Це була цивілізація, позбавлена страху. Все, що існувало, служило людям. Все було підпорядковане їхній вигоді, спрямоване на задоволення їхніх потреб — як елементарних, так і найбільш вишуканих. Усюди, в усіх галузях, де для людини внаслідок недосконалості її почуттів або повільності її реакції могла виникнути можливість хоч найменшого риску, — людину замінили автомати.
Це був світ, закритий для небезпек. В ньому не було місця для страху, боротьби, насильства; світ лагідності, м'яких звичаїв та форм, негострих переходів і недраматичних ситуацій. Він викликав подив, принаймні, я, вірніше, ми (я подумав про Олафа) так на нього реагували.
За десять років польоту ми бачили стільки страшного, усього того, що ранить і ламає людину; ми поверталися, маючи всього цього досить, більше ніж досить; кожен з нас, почувши, що повернення відсувається, що треба чекати ще місяці й місяці, мабуть, схопив би за горло того, хто це сказав. І ось ми, що вже не могли переносити тривалого риску, небезпеки зіткнення з метеоритами, цього вічного напруженого чекання, цих мук, що їх ми переживали, коли хтось не повертався з розвідувального польоту, — ми вважали той страшний час єдино справжнім, таким, що надавав нам гідності, а нашому існуванню — смислу. А тимчасом я ще й тепер здригаюся, коли згадую, як сидячії, лежачи або зависнувши в найдивовижніших позах над кулястою кабіною радіорубки, ми в тиші, яку переривало лише розмірене дзенькання автоматичного радіомаяка на кораблі, чекали, бачачи, як у мертвому блакитному світлі краплини поту стікають з чола радіотелеграфіста, що теж завмер у чеканні, а в цей час аварійний годинник безшумно відлічував хвилини, аж поки не наставав момент, коли його стрілка доходила до червоної риски, і цей момент приносив нам полегшення. Полегшення… Бо можна було вирушити на розшуки й загинути самому, а це й справді здавалося легшим за те чекання. Ми, пілоти, не науковці, і в зрілому віці лишались юнаками, адже наш час зупинився за три роки до старту. Протягом цих трьох років ми проходили послідовні випробування дедалі зростаючого психічного напруження. Було у цьому періоді три головних етапи, котрі називались дуже коротко: Гойдалка, Палац привидів і Коронація.
Палац привидів. Нас замикали в невеликій камері, ізольованій від зовнішнього світу з такою досконалістю, яку тільки можна собі уявити. У цю камеру не проникав жоден звук; жоден промінь світла, струмінь повітря — нічого з того, що було за її стінами. Схожа на маленьку ракету, камера була обладнана відповідною бутафорською апаратурою, мала запаси води, харчів та кисню. І там треба було жити, не роблячи абсолютно нічого, цілий місяць — він здавався вічністю. Ніхто не вийшов звідти таким, яким зайшов. Я, один з найтвердіших кременів доктора Янсена, лише на третьому тижні почав бачити ті дивні речі, що їх інші спостерігали вже на четвертий або п'ятий день: безликі потвори, безформні натовпи, які сунули з мертво фосфоризуючих циферблатів на дошці приладів, щоб почати зі мною маячні розмови, щоб зависнути над моїм спітнілим тілом, яке втрачало свою форму, змінювалося, розпухало до велетенських розмірів, і нарешті — це було, мабуть, найжахливіше — починало ніби самостійне існування. Спочатку сіпалися поодинокі волокнини м'язів, потім по шкірі бігали мурашки, і вона дерев'яніла, потім м'язи корчило, а згодом тіло робило рухи, а я, вражений, відчував їх, не розуміючи нічого; і якби не попереднє тренування, якби не теоретичні вказівки, я був би готовий вважати, що моїми руками, головою, потилицею заволоділи демони.
Оббиті м'якою обшивкою, внутрішні стіни камери бачили в пітьмі сцени, що їх не можна було змалювати, навіть знайти їм назви: Янсен і його штаб завдяки відповідним апаратам були свідками того, що діялося всередині, але ніхто з нас не знав тоді про це. Почуття ізоляції мусило бути справжнім і повним. Тому зникнення деяких асистентів доктора було для нас незрозумілим. Уже під час подорожі Джімма сказав мені, що вони просто не витримували. Один, на ім'я Гоббек, намагався, здається, силоміць відімкнути камеру, бо не міг бачити мук замкненої в ній людини.
Але це був тільки Палац привидів. А за ним ішла Гойдалка із своїми катапультами й центрифугами, з пекельною машиною прискорення, здатною дати 400 g — прискорення, що його ніколи, звичайно, не розвивали, бо воно зробило б з людини калюжу; але й ста g було б досить, щоб за долю секунди вся спина досліджуваного стала вологою від крові, що просочилася б крізь шкіру, мов піт.
Останнє випробування, Коронацію, я пройшов зовсім добре. Це було вже останнє сито, останній етап відсівання. Ел Мартін, хлопець, який ще тоді на Землі виглядав так, як я сьогодні, — велет, суцільна брила залізних м'язів, зовні саме втілення витримки, — повернувся з Коронації на Землю в такому стані, що його одразу ж вивезли з тренувального табору.
Ця Коронація була зовсім простою справою. Людину одягали в скафандр, вивозили на орбіту Землі і на висоті якихось ста тисяч кілометрів, звідки Земля скидалася на збільшений у п'ять разів Місяць, просто виштовхували з ракети в порожнечу, а потім відлітали. І треба було, зависнувши отак, ворушачи руками й ногами, чекати на їхнє повернення, на порятунок; скафандр був надійний, зручний, мав кисневу.апаратуру і кліматизацію, він грів, навіть годував людину поживною пастою, яка кожні дві години видавлювалася в спеціальний мундштук. Нічого не могло трапитися, хіба що зіпсувався б прикріплений ззовні до скафандра портативний радіоапарат, який автоматичними сигналами вказував, де шукати його власника. Не було в цьому скафандрі лише радіостанції зв'язку, і, зрозуміло, це робили навмисне; отже, не можна було почути ніякого голосу, крім свого власного. Оточена з усіх боків зірками й нематеріальною темрявою, людина мусила чекати, зависнувши в положенні, що було не таким уже й незручним. Довго, але, правду кажучи, не так уже й дуже.
І більше нічого.
Нічого, але люди від цього божеволіли; на ракету Бази інколи втягували таких, що корчилися в епілептичних конвульсіях. Це було найповніше знищення особистості, загибель, смерть при цілковитому збереженні свідомості; це було пізнавання вічності, яка сповнювала людину й давала їй відчути свій страхітливий смак. Нам припало зазирнути в незбагненне — в безодню позаземного існування, яка розкинулася в усіх напрямках;
нескінченне падіння, зірки між такими непотрібними, незграбно розкинутими ногами, зайвість рук, губ, жестів, будь-якого руху чи нерухомості; скафандри розпухали від крику, нещасні волали: досить!
Годі згадувати про те, що було лише випробуванням, вступом, чимось навмисне вигаданим і добре обміркованим, навіть гарантованим. Ні з ким із тих, кого «коронували», нічого не сталося, всіх розшукала ракета Бази.
Щоправда, і про це нам не говорили, щоб правдивість ситуації була якомога повнішою.
Коронація пройшла в мене добре, бо я мав свою власну систему. Це було дуже просто і не зовсім чесно:
цього не можна було робити. Коли мене виштовхнули з люка, я заплющив очі. Потім я думав про різні речі. Єдине, чого треба було мати досить — це витримки. Треба було собі сказати, що не розплющиш цих нещасних очей ні в якому разі. Янсен, по-моєму, знав про мій трюк. Та це не мало для мене ніяких наслідків. Може, він вважав, що це на мою користь?
Але все це відбувалося на Землі або поблизу неї. Потім прийшла вже не вигадана й не створена лабораторними методами порожнеча — та, яка вбивала по-справжньому, а не умовно, і яка інколи милувала Олаафа, Джімму, Турбера, мене, отих сімох з «Улісса», навіть дала нам можливість повернутися. Після чого ми, які нічого так не прагнули, як спокою, побачивши свої мрії здійсненими з такою ж повнотою, одразу ж погордували спокоєм. Здається, ще Платон сказав: «Нещасний, ти матимеш те, чого хотів».
