— Уночі?

— Так. І Керенея, і Арктур, і той місяць. Дорогий мій, отой місяць мені й досі часом сниться, а якось наснився так, що я упав з ліжка. Ого, той місяць. Так, але сам бачиш що. Видно, у мене вже склероз. Весь час забуваю… Але потім було те все, і я переконався, що ти думав не про те. Просто ти не вмієш інакше. Пам'ятаєш, як ти просив Вентурі дати його особистий примірник тієї книжки, такої червоної, що то було?

— Топологія гіперпростору.

— Саме це. І він сказав: «Це для вас важко, Брег. Вам бракує підготовки…»

Я засміявся: він вдало наслідував голос Вентурі.

— Вентурі мав рацію, Олафе. Це було дуже важко.

— Так, тоді, але потім ти впорався з цим, хіба ні?

— Так. Але… без задоволення. Знаєш чому? Бідолаха цей Вентурі…

— Не кажи нічого. Невідомо, хто кого має жаліти…

— Він уже не може нікого жаліти. Ти ж був тоді на верхній палубі?

— Я!? На верхній? Чоловіче, я стояв поруч з тобою!

— Правда. Якби він не випустив зразу все охолодження, може, відбувся б опіками. Як Арне. Та він, мабуть, розгубився.

— Мабуть. А ти чудило! Адже Арне загинув!

— На п'ять років пізніше. П'ять років — це завжди п'ять років.

— Таких років?

— От бачиш, тепер і ти так заговорив, а трохи раніше, біля води, накинувся на мене.

— Бо цього не можна було витримати. Ну погодься. Скажи сам. Зрештою, що ти скажеш. Як виліз з отієї діри на Ке…

— Та дай їй, зрештою, спокій, отій дірі!

— Не дам! Не дам, бо лише тоді я зрозумів, що в тобі сидить. Ми ще не знали один одного так, як потім. Коли Джімма сказав, що Ардер летітиме з тобою, то я подумав: ну, не знаю! Я пішов до нього, але нічого не сказав. Він, зрозуміло, схопив усе, як кажуть, на льоту. «Олафе, — сказав мені він, — не гнівайся. Ти мій найкращий друг, але зараз я полечу з ним, а не з тобою, бо…» Знаєш, як він сказав?

— Ні, — озвався я. До горла мені підкотив клубок.

— «Бо він один спустився вниз. Він один. Ніхто не вірив, що туди можна спуститися. Він сам не вірив». Ти вірив, що повернешся?

Я мовчав.

— Бачиш, негіднику! «Або ми повернемося разом з ним, — сказав Джімма, — або жоден з нас…»

— І я повернувся сам… — сказав я.

— І ти повернувся сам. Я тебе не впізнав. Як я тоді перелякався! Я був унизу, біля помп.

— Ти?

— Я. Дивлюся — хтось чужий. Зовсім чужа людина. Я подумав, що то галюцинація… у тебе скафандр був зовсім червоний.

— То була іржа. У мене тріснув шланг.

— Знаю. Ти мені про це кажеш! Адже це я латав потім твій шланг. А вигляд у тебе був… Так от, лише потім…

— Те, що з Джіммою?

— Так. Цього нема в протоколах. І стрічки вирізали через тиждень, сам Джімма, здається. Я тоді думав, що ти його вб'єш. Чорне небо!

— Не нагадуй мені про це, — сказав я. — Я відчував:

ще хвилина — і я почну тремтіти. — Не нагадуй мені, Олафе. Прошу тебе.

— Не нервуй. Ардер був мені ближчий, ніж тобі.

— Що значить — ближчий, дальший, яке це має значення! Якби Джімма дав мені запасний заряд, він сидів би тут із нами! Джімма економив усе, боявся, що в нього не буде напівпровідників, а того, що людей не буде, не боявся! — Я замовк. — Це справжнє божевілля, Олафе, — додав я після паузи. — Не треба про це.

— Халь, ми, видно, не можемо не говорити про це. Принаймні, поки ми разом. Джімма вже ніколи після цього не…

— Дай мені спокій з Джіммою, Олафе! Кінець. Крапка. Не хочу чути більше ані слова!

— А про себе мені теж tie можна говорити? Я знизав плечима. Білий робот хотів прибрати зі

столу, але тільки зазирнув з холу й відійшов. Може,

його збентежили наші схвильовані голоси?

— Халь, скажи. Чого ти, власне, так береш це до серця?

— Як це чого? Адже з Ардером сталося все через мене…

— Що-о?

— Безперечно. Якби я наполягав іще до того, як ми стартували, Джімма дав би…

— — Ну, це вже ти занадто! Звідки ти міг знати, що в нього забарахлить саме радіо? А якби щось інше?

— Якби, якби! Але ж не було жодного «якби». Цс було радіо.

— Стривай. Так ти ходив з цим цілих шість років і навіть не писнув?!

— Що я міг сказати? Я гадав, що все ясно, хіба не так?

— Ясно! Чорне небо! Що ти верзеш, чоловіче! Схаменися. Якби ти це сказав, то кожен теж почав би бити себе в груди. А коли в Енессона відфокалізувався жмут, теж ти був винен, га?

— Ні. Він… адже деконцентрація трапляється…

— Я знаю. Знаю все. Так само, як і ти. Не бійся, Халь. Я не дам тобі спокою, поки ти мені не скажеш, що це нісенітниця! Ардер сам сказав би це тобі, якби міг.

— Дякую.

— Халь, от я тобі як дам…

— Обережно. Я важчий.

— Але я зліший, розумієш? От дивак!

— Олафе, не кричи так. Ми тут не самі.

— Гаразд. Ну, так то була дурниця чи ні?

— Ні.

Олаф глибоко зітхнув, аж ніздрі побіліли.

— Чому ні?

— Бо я вже тоді, раніше, помітив оту… оту стиснуту в кулак руку Джімми. Моїм обов'язком було передбачити це й дати Джіммі в пику одразу ж, а не тоді, коли я повернувся з клепсидрою Ардера. Я був занадто м'який. Ось чому.

— Ну, гаразд, гаразд. Ти був зам'який… Так? Ні!

— Я… Халь! Я не можу. Поїду звідси! Слухати твої вигадки? І не подумаю. Ардер не відповідав. Так?

— Дай спокій.

— Не відповідав, га?

— Не відповідав.

— Міг у нього бути витік? Я мовчав.

— Могло бути ще тисячу інших варіантів аварій? А може, він потрапив у мертву зону? Може, йому погасили сигнал, коли він втратив космічну швидкість у турбуленціях? Може, у нього розмагнітилися передавачі над тією плямою, і…

— Досить.

— Не хочеш визнати, що я маю рацію? Посоромився б.

— Але ж я нічого не казав. Адже могло статися щось інше. То чого ти упираєшся, що це було радіо, радіо і більше ніщо, тільки радіо?

— Може, ти й маєш рацію… — сказав я, почуваючи страшенну втому. І мені стало зовсім байдуже. — Може, і твоя правда… — повторив я. — Радіо… це найімовірніше, знаєш… Ні. Нічого більше не кажи. І так ми говорили про це в десять разів більше, ніж треба. Краще не говорити нічого.

Олаф підійшов до мене.

— Ех! Кінь… — сказав він, — кінь ти нещасний… досить вже з тебе цієї халепи, правда?

— Якої ще халепи?

— Почуття відповідальності. В усьому треба знати міру. Що ти збираєшся робити?

— Не знаю.

— Погано тобі, га?

— Гірше не може бути.

— Чи не поїхав би ти зі мною? Або кудись — сам. Якби ти схотів, я допоміг би тобі це влаштувати. Речі можу забрати або залишити їх тут.

— Не хочу я звідси їхати. Знаєш, що я тобі скажу? Я й не рипнуся звідси. Хіба що…

— Що?

— Нічого. Отой, у майстерні, що він сказав? Коли буде готова машина? Завтра чи вже сьогодні? Бо я забув.

— Завтра вранці.

— Добре. Дивися — вже смеркає. До вечора пробалакали…

— Хай їм грець, тим розмовам!

— Я пожартував. У басейн не хочеш?

— Ні. Я б краще почитав. Даси мені що-небудь?

— Бери все, що хочеш. Ти вмієш орудувати цим скляним насінням?

— Так. Сподіваюся, що в тебе немає того… апаратика із солоденьким голоском?

— Ні, у мене тільки оптон.

— Добре. Це я візьму. Помокнеш у басейні?

— Так. Але зараз ходімо разом нагору, мені треба переодягтися.

Я дав йому кілька книжок — головним чином історичних і одну — про стабілізацію динаміки народонаселення, бо це його цікавило. І біологію з великим розділом про бетризацію. А сам роздягнувся і почав шукати плавки. Я їх так і не знайшов. Довелося взяти чорні Олафові. Я накинув купальний халат і вийшов з будинку.

Сонце зайшло. Від обрію, заступаючи чисте небо, пливли хмари. Я кинув плащ на пісок — уже не гарячий, і сів, торкаючись води кінчиками пальців. Розмова таки схвилювала мене, я мусив це визнати. Смерть Ардера сиділа в мені, як скалка. Мабуть, Олаф мав рацію. Мож:е, це лише право пам'яті, що ніколи не примиряється…

Я підвівся і стрибнув з місця, без розгону, головою вниз. Вода була тепла, це мене трохи спантеличило, бо я приготувався до холодної. Я виринув. Вода була надто тепла, як чай. Я вилазив з протилежного боку, лишаючи на стартовій тумбі вологі сліди рук, коли щось кольнуло мене в серце.