Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Збагатившись знаннями, які, до речі, мені нічого не коштували, я знову опинився на вулиці під яскравим полудневим сонцем. Глідерів було трохи менше, зате над дахами — сила-силенна тих сигароподібних машин. Люди спускалися ескалаторами на нижчі рівні, всі поспішали, і лише я не поспішав, якийсь час я грівся на сонці, під рододендроном із задерев'янілою лускою на місці відмерлих листків, а потім повернувся до готелю. У холі, внизу, я дістав апаратик для гоління; коли пізніше у ванній зайнявся цією процедурою, то помітив, що мені доводиться трохи нахилятися до дзеркала, хоч я і пам'ятав, що вранці дивився в нього не пригинаючись. Тоді згадав: якось, скидаючи сорочку, я помітив, що вона стала коротшою. Немовби збіглася. Придивився до неї уважніше. Рукави й комір не змінилися. Я розстелив її на столі. Вона не змінилася; і все-таки, коли я її надів, сягала мені трохи нижче пояса. Це я змінився, а не вона. Я виріс.

Хоч думка ця й здалася мені абсурдною, проте це мене стурбувало. Я з'єднався з готельним Інфором і попросив адресу лікаря, спеціаліста в галузі космічної медицини. До Адапту я волів не йти доти, доки це буде можливо. Після короткої мовчанки (немовби автомат, що відповідав мені, завагався) я почув адресу. Лікар мешкав на тій самій вулиці, що і я, через якихось кілька будинків. Я пішов до нього. Робот завів мене до великої кімнати, де панувала півтемрява. Крім мене, у ній нікого не було.

За хвилину з'явився лікар. Дивлячись на нього, я подумав, що він зійшов з сімейної фотографії, яка висіла колись у кабінеті мого батька. Він був невеликий на зріст, але міцний, сивий, з маленькою борідкою і золотими окулярами (це перші окуляри, які я побачив на людському обличчі з моменту приземлення). Його звали лікар Жюффон.

— Халь Брег? — запитав він. — Це ви?

— Я.

Якийсь час він мовчки розглядав мене.

— На що ви скаржитеся?

— Власне, ні на що, але… — і я розповів йому про свої дивні спостереження.

Не кажучи й слова, він відчинив переді мною двері. Я зайшов до невеликого кабінету.

— Прошу роздягтися.

— Зовсім? — запитав я його, коли залишився тільки в штанях.

— Так.

Він оглянув мене голого.

— Немає вже таких чоловіків, — буркнув він собі під ніс. Вислухав серце, прикладаючи до грудей холодний стетоскоп. «І через тисячі років буде так само», — подумав я з задоволенням. Він зміряв ріст, а потім наказав лягти. Уважно оглянув шрам під правою ключицею, проте нічого не сказав. Оглядав мене майже годину.

Рефлекси, місткість легенів, електрокардіограма — все. Коли я одягся, він сів за невеликий чорний письмовий стіл. Шухляда зарипіла, коли він висував її, чогось шукаючи. Після усіх тих меблів, що рухалися в присутності людини, цей старий письмовий стіл надзвичайно мені сподобався.

— Скільки вам років?

Я пояснив.

— У вас організм чоловіка тридцяти з лишком років, — сказав він, — Ви гібернували?

— Так.

— Довго?

— Рік.

— Чому?

— Ми поверталися з прискореною швидкістю. Треба було лягати у воду. Амортизація, розумієте, лікарю, ну й оскільки важко лежати рік у воді і вести спостереження…

— Звичайно. Я подумав, що ви довше гібернували. Цей рік ви можете спокійно відкинути. Не сорок років, а лише тридцять дев'ять.

— А… те?

— Це нічого, Брег. Скільки ви мали?

— Прискорення? Два «g».

— Ну от. Ви подумали, що ви знову почали рости, так? Ні. Це просто міжхребцеві диски. Ви знаєте, що це таке?

— Знаю, такі хрящики в хребті…

— Саме це. Тепер, коли ви вже вийшли з-під того тиску, вони розпружнюються. Який у вас ріст?

— Коли відлітав, було сто дев'яносто сім.

— А потім?

— Не знаю. Не міряв, якось не до того було.

— Зараз ви маєте два метри і два сантиметри.

— Весела історія, — сказав я, — і довго ще так?

— Ні. Мабуть, це вже все… Як ви себе почуваєте?

— Добре.

— Усе здається вам надто легким, га?

— Дедалі менше. В Адапті, на Місяці, мені давали вживати спеціальні таблетки для зменшення напруги м'язів.

— Дегравітували вас?

— Так. Протягом перших трьох днів. Казали, що цього мало після стількох років, але, з другого боку, не хотіли нас там замикати після того всього іще надовше…

— Ну а як самопочуття?

— Та — завагався я… — Бувають такі хвилини, коли я… здаюся собі неандертальцем, якого привезли до міста…

— Що ви маєте намір робити?

Я сказав йому про віллу.

— Можливо, що це й не найгірше, — промовив він, — але…

— В Адапті було б краще?…

— Я цього не кажу. Ви знаєте… я вас пам'ятаю.

— Як так? Адже ви не могли…

— Ні. Я чув про вас від батька. Мені було тоді дванадцять років.

— О, то вже тоді минуло, мабуть, чимало років після нашого старту, — сказав я, — і нас ще пам'ятали? Це дивно.

— Я так не вважаю. По-моєму, дивнішим є те, що вас забули. Адже ви знали, як виглядатиме ваше повернення, хоч і не могли, звичайно, уявити цього в деталях.

— Знав.

— Хто вас послав до мене?

— Ніхто… Тобто… Інфор у готелі. А що?…

— Дивно, — сказав він. — Я ж, власне, не лікар, знаєте?

— Як це…

— Я не практикую вже сорок років. Моя спеціальність — історія космічної медицини, бо це вже лише історія, Брег, і, крім Адапту, космічній медицині нема куди податися.

— Пробачте, я не знав.

— Дурниці. Я, навпаки, вам вдячний. Ви — живе спростування тез школи Мільмана про шкідливість підвищеного тиснення на організм. У вас навіть немає ні гіпертрофії лівого шлуночка, ані емфіземи… і чудове серце. Але ж ви, мабуть, про це знаєте?

— Знаю.

— Як лікар, Брег, я, власне, сказав вам усе, але крім цього…

Він завагався.

— Я слухаю.

— Як ви орієнтуєтесь у нашому… нинішньому житті?

— Слабо.

— Ви сивий, Брег.

— А хіба це має якесь значення?

— Так. Сивина означає старість. Ніхто тепер не сивіє, Брег, раніше як у вісімдесят років, та й це буває рідко.

Не можна було не погодитись з ним: я майже не бачив старих людей.

— Чому? — запитав я.

— Є відповідні препарати, ліки, що затримують сивіння. Можна також повернути собі колишній колір волосся, хоч це й морочлива річ.

— Добре… — погодився я. — Але навіщо ви мені це кажете?

Я бачив, що він вагається.

— Жінки, Брег, — відповів він коротко. Я здригнувся.

— Чи це має означати, що у мене вигляд… діда?

— Діда — ні, скоріше — атлета… але ви не ходите без одягу. Особливо коли сидите, у вас вигляд… я хочу сказати… пересічна людина вважатиме вас омолодженим стариком. Після операцій реювенільної, гормонної і так далі…

— Кепсько, — сказав я. Не знаю, чому я так незручно себе почував під його спокійним поглядом. Він зняв окуляри й поклав їх на письмовий стіл. У нього були голубі, трохи сльозаві очі.

— Ви не розумієте багатьох речей, Брег. Коли б вас приваблювало цілковите самозречення, то тоді ваше «кепсько», може, було б і доречним, але… суспільство, до якого ви повернулися, не захоплюється тим, чому ви віддали більш ніж життя.

— Не кажіть так, лікарю.

— Кажу, бо так думаю. Віддати одне життя? Що ж, люди робили це споконвіку… Але віддати всіх друзів, батьків, родичів, знайомих, жінок… Адже ви пожертвували ними, Брег!

— Лікарю…

Мені було важко говорити. Я сперся ліктем на старий письмовий стіл.

— Крім жменьки спеціалістів, це нікого не цікавить, Брег. Ви це знаєте?

— Так. Мені сказали на Місяці, в тамтешньому Адапті… тільки висловили це… не так різко.

Ми мовчали.

— Суспільство, до якого ви повернулись, стабілізувалося. Живе спокійно. Розумієте? Романтизм раннього періоду астронавтики минув. Тут можна провести аналогію з історією Колумба. Його експедиція була чимось надзвичайним, але хто через двісті років після неї цікавився капітанами парусників? Про ваше повернення було два рядки в реалі.

— Лікарю, але ж це не має ніякого значення, — сказав я. Його співчуття починало мене дратувати більше, ніж байдужість інших. Але я не міг йому про це сказати.

14
{"b":"118983","o":1}