Литмир - Электронная Библиотека

— Витримаю.

— Ні в кого немає заперечень? — запитав і поглянув на Гванцу. Вона похнюпилась, відвела погляд.

— Номер п’ятий, на заправку! Негайно! Так. Це ти вирішиш із Фалом. Дев’ятий на третю. П’ятий, переходь на автоматичне керування. Спасибі. Я відключаюся. Десятий! Контакт! Всього найкращого. Сьомий у резерві. Дванадцятий, звільни майданчик для “Кориди”.

Гванца з дитиною на руках і Антуан вийшли першими. За ними — Анджей, Мадлен, Ірен, Станіслав… Всі стояли тісним гуртом на сірому ситаловому покритті космопорту, зволоженому недавнім дощем. Чотири механічні роботи з борту “Кориди” прощально махали їм.

Вазар дивився на малого Антуана — сонного, крихітного, зворушливого — відчував, як десь у глибині, на самому споді його біокібернетичного єства, остаточно народжується якась думка…

“Земля. Лоскіт вітру. Когось зустрічають. Червоні троянди в руці. Не нас зустрічають, ми поза всіма графіками і без попередження. Малий Антуан, яке славне дитя… І таке високе небо. Гванца намагається стримувати свою радість від повернення. Стримує, бо я йду поруч. Смішна. Усміхайся, радій! Я для тебе вже хіба що не дуже приємний спогад. Не більше. Чим я допоміг цим хлопцям і дівчатам? Що вони осягнули в глибинах космосу? Ще недавно вони так прагнули бути косморозвідниками. А ось сьогодні такі раді зустрічі з Землею. Станіслав, я певен, буде письменником і, можливо, колись літатиме далеко від Землі, але тільки для того, щоб, повернувшись, писати про неї і відчувати себе щасливим лише на рідній планеті. Ніколь, певно, торуватиме батьківську стежку. Тадей стане композитором…”

— От ми і вдома, — тихо мовив до Гванци. — Ти рада?

— Так, — усміхнулась вона, і в її посмішці, в голосі було стільки трепетної радості, і не було й крихти ніякої внутрішньої гризоти, ніяковості, що Вазар і сам мимоволі всміхнувся і раптом зрозумів, яка думка намагалася заволодіти ним останнім часом, бентежила і мучила — він більше ніколи не полетить із Землі.

“Ніколи. Цей осінній день, і проміння сонця, призахідного сонця, і це високе небо — які вони прекрасні! І яка Гванца красива! І малий Антуан. І всі. І все. От я й постарів. Мені вже не хочеться нікуди летіти. Але чому я такий щасливий?”

Корида - doc2fb_image_03000011.png
Корида - doc2fb_image_03000012.png

ПЛАНЕТА БІЛИХ АКАЦІЙ

Оповідання

Не пістрявіли за вікном барви світляних оголошень, не мчали магістралями швидкі гелікомобілі, в небі не свистіли триангуляри, не бовваніли за вікном димарі-неокомпенсатори і оздоби химерних мозаїк. Лише сонце та трохи вишневого цвіту. А потім підійшла коза, з-азирнула крізь мале вікно до хати — мабуть, хотіла їсти.

Пахло зимовими яблуками, молоком і дитинством. Мати поралась біля старої калориферної печі. Поряд з ліжком сірів великий екран телеінформатора. Чапол не поспішав прокидатись, не поспішав викристалізовуватися з простору, в якому він розчинився.

— Виспався, синку? — мати поставила на стіл полумисок вареної, паруючої картоплі, полив’яний глек з домашнім вином.

Нічого не відповів. Лиш дивився якось сумно навколо. Тут він народився, звідси пішов до школи, цотім до університету, і сюди раз на кілька років тепер прилітає в гості. Він зараз уже поважний науковець, очолив Інканський дослідний центр метакаскадних синтезів. Але завжди так млосно бентежить лагідний материнський погляд.

— Мамо, ввімкніть інформатор, — попросив тихо. — Хай зараз усе буде, як було колись.

Мати підійшла і натиснула жовту клавішу. Раніше, коли син був малим, вона завжди будила його, вмикаючи телеінформатор на всю потужність.

— Хочеш послухати ранкову казочку? — всміхнулася.

На екрані з’явився чорний мальований кіт. Він читав книжку:

— Камінь перетворюється на пісок. Пісок поростає травою. Трава береться колючками. Колючки виповнюються отрутою. Але великий Дюла дивиться на те все і сміється… — Кіт старечою лапою тримав пожовклі аркуші старої книги, щоб вітер не перегорнув. Його дбайливо доглянута шерсть іскрилась під золотавими променями сонця. Ворушив сивими вусами. — Отрута буде йому найкращими ліками. Пісок він перетворить на камінь. І ніхто ніколи не переможе великого Дюлу ні розумом, ні силою, бо гриби стануть схожими на каміння, але великий Дюла не сплутає їх з камінням, бо вони ростуть лише на його плантаціях. Птахи стануть схожими один на одного, та великий Дюла не сплутає їх, бо розселить в окремих палацах. Хижі звірі будуть йому вірними друзями, бо великий Дюла годуватиме їх…

Кіт на екрані заплакав, покотилися намальовані сльози.

— Мій прадід написав цю книгу.

— Твої пращури були мудрими, Кацію, — кахикнув пес, що сидів на ослоні під каштаном.

— Мамо, зробіть голосніше, — попросив Іван Чапол, зацікавлено, як у дитинстві, дивлячись на екран.

— Понавидумляють, — махнула рукою мати. — Було б кому дивитися.

Над екраном телеінформатора висів великий кольоровий портрет усміхненого молодого чоловіка в ультрамариновому блискучому комбінезоні космодослідника.

— Твій батько теж казки любив, — сумно мовила мати. Зітхнула й додала наче сама до себе: — Це добре, синку, що я колись умовила тебе до університету вступати. Ти ж був ватявся — хочу, як батько, і все…

— Дідусю, я мушку спіймав! — закричало кошеня на екрані.

— Дай-но гляну. Що це за нова конструкція? — Кіт надів окуляри, почав уважно роздивлятись. — Е-е-е, та невже!? Оптика не наша. Неземна оптика, — здивовано прицмокнув, розглядаючи великі фасеткові очі мухи. — І розпізнавальних знаків ніяких, — не довго думаючи, вдарив лапою, муха хрумкнула, в ній заіскрило, виступила крапля мастила.

— Ой, мушку поламав, — заплакало кошеня.

— Так треба, Анетику, не плач. Це може бути погана муха.

— Ти добре батька й не пам’ятаєш, — зітхнула мати. — Як полетів він тоді на Центурію… Казав, на два місяці, а вийшло…

Мати підвелась, почала знову поратись біля столу. Відставила подалі велику бляшанку з кавою.

— Даремно, синку, каву привіз. Я після неї не сплю.

— Це кава без кофеїну, мамо, — тихо сказав Чапол. Мати взяла торбинку з зерном і вийшла з хати.

— Ціп-ціп-ціп… — чулося знадвору.

Потім Чапол бачив крізь вікно, що мати щось каже, нахилившись до кози.

А на екрані інформатора з’явився хлопчик, котрого кіт називав Чебриком.

— Кацію, я давно хотів тобі сказати… — раптом зашепотів схвильовано Чебрик. — Ти, може, й не повіриш… але я… я вмію літати. Чуєш?

— Чую, — мовив кіт і загадково всміхнувся.

— Ти не віриш мені, Кацію. Я так і знав, що ніхто не повірить. Батько подумав, що я без дозволу дістав антигравітон нової конструкції. Всі думають, що чудес не бував.

— А їх і справді не буває, Чебрику, — мовив кіт.

— Але ж я літаю, Кацію! Літаю! Хочеш, покажу?

— Зараз не треба. Зараз сонце, спека і в небі не повернешся, — кіт підняв погляд і дивився на триангуляри високо в небі, на хмарки дрібних антигравітонів. — Ми з тобою політаємо десь під вечір.

— Ти сказав — політаємо? — скрикнув Чебрик, — Ти теж можеш літати?

— Можу. І мій дід з прадідам уміли.

Мати повернулася до хати. Поставила на стіл банку свіжого молока.

— То розкажи мені, синку, про себе, про свою роботу. Бо вчора серед ночі прилетів, а завтра, може, й полетиш. І не побалакаємо.

— Я побуду тиждень, мамо.

— Ти завжди так кажеш, — похитала головою. — Щоб загодя мене не засмучувати.

А на екрані схвильований Чебрик злякано шепотів:

— А ти не знаєш, як це нам вдається… літати? Мене мучить, що це вміння може так же несподівано зникнути, як і прийшло.

— А мене це не мучить, — усміхнувся Кацій. — Треба частіше літати, тоді приходить пеьність.

24
{"b":"118658","o":1}