Корабель у багато разів зменшив швидкість і перейшов на орбітальний політ.

— Планета 2091 Н 21, — диктував у корабельний журнал командир Віталій Сомов. — Маса — 1,25 земної.

— Нецікаво! — пирхнув другий пілот, геофізик Володимир Доронін. — Планети треба називати іменами, це їх олюднює. А то “планета номер”… Цю планету я назвав би “Лисина”, надто вже рівна у неї поверхня.

Сомов здвигнув плечима.

— Чому ж бо? — закопилив губу Володимир. — В одному науково-фантастичному оповіданні я читав про планету під назвою “Дам у пику”.

— У фантастичному оповіданні, — з іронією мовив Віталій і на малому пульті надшвидкісної бортової ЕОМ набрав програму спуску.

— Йому не до вподоби фантастика, — бурмотів Доронін, пристібаючи ремені. — А скільки фантастичних передбачень збулося!

— А скільки не збулося! — докінчив Сомов, уже сідаючи в крісло.

Запрацювали гальмові двигуни, і ракета стала знижуватись.

Зблизька вигляд планети навівав сум. Сіра поверхня, подзьобана дрібними заглибинами, ні кущика, ні травинки. І так усюди.

— Від цієї планети позіхати хочеться, — заявив Володя. — Жаль марно витраченого пального.

— Для тебе, геофізика, робота знайдеться, — понуро відповів Віталій. — А що казати мені, медикобіологу? Двадцять першу планету обстежуємо, і ніде ні найменшого сліду життя.

Надівшій маски з регенераційними фільтрами, вони без ентузіазму почали виносити з корабля лазерну бурову установку. Інструкція вимагала, щоб буріння велося не ближче як за п’ятдесят метрів від корабля. Встановивши бур, Доровін підняв руку, щоб натиснути на кнопку пуску, та так і застиг, спромігшись лише вигукнути:

— Корабель!

Сомов різко обернувся й побачив, що корабель досить швидко вгрузає в землю. Друзі щодуху помчали до ракети, та чим ближче вони були до мети, тим податливіший ставав грунт, і вже метрів за десять від корабля космонавти ледве витягали ноги з сірої чавкотливої грязюки. Першим отямився Сомов.

— Назад! — крикнув він, важко дихаючи. — Наказую назад! Ракету не врятуємо, а самі загинем!

Доронін неохоче підкорився, і вони повернулися до бурової установки. Космонавти мовчки дивилися, як гине їхній корабель; не минуло й двадцяти хвилин, як його заокруглений ніс беззвучно зник у багнюці. Маленька лінива хвиля поволі зійшлася в центрі, і було по всьому.

— Перед відважними мандрівниками постали, здавалося б, нерозв’язні завдання, — з награним оптимізмом кинув Доровін.

Сомов невдоволено подивився на нього. “Уже уявляє, мабуть, — подумав він, — як розповідатиме знайомим про свою Велику Пригоду”.

— Ти свій НЗ прихопив? — спитав Віталій, повертаючи напарника до грізної реальності.

Проте Володимир не хотів здаватись:

— НЗ? Навіщо? Якщо два дні від нас не буде сигналів, із Землі вилетять рятувальники на “Фаетоні”, через десять днів вони будуть тут. Подумаєш: десять днів! Повітрям і водою вас забезпечить синтезатор. А їжа… Люди по сорок-п’ятдесят днів голодували — і нічого! Не біда — потерпимо до прильоту рятувальників.

— Щоб урятувати нас, їм треба сісти на планету.

— Звичайно, — здвигнув плечима Володя.

— А “Фаетон” може засмоктати так само, як і наш корабель.

— Треба знайти місце, придатне для посадки, — сказав Володя.

Доронін почаклував над пультом бурової установки, визначаючи потрібний режим роботи, і натиснув на кнопку. З легким сичанням і свистом промінь пробивав породу; так тривало близько п’яти хвилин, потім почувся сильний вибух і потужний струмінь голубуватої рідини з шумом вирвався з потривожених надр. Бурова установка відлетіла далеко вбік. Доронін, лаючись, кинувся до неї. Він дбайливо закріпив її на тринозі і не заспокоювався, поки не пересвідчивсь у цілковитій справності апаратури.

Коли Володимир повернувся, гейзер уже опав і отвір затягнувся зморшкуватою плівкою.

— “Лисина” з сюрпризами, — сказав він сумно.

— Сюрпризи на цьому не скінчилися, — мовив Віталій, загадково усміхаючись. — Я зробив експрес-аналіз рідини. Її мінеральний склад відповідає… плазмі крові людини!

На сіру планету опустилися сірі сутінки. Тиша, ніби туман, огортала все довкола, важко тиснула на мозок. І Володя подумав, що тиша цієї планети відрізняється від тиші космосу. В космосі нікому подавати звуки. А тут таке відчуття, ніби хтось зачаївся і навмисне мовчить, щоб не виказати свою присутність.

Поступово Володя поринув у напівдрімоту і раптом почув стогін. “Це сон”, — мляво ворухнулася думка. Але стогін повторився голосно й виразно і Доронін розплющив очі. Крізь віконце намету пробивався тьмяний світанок. Стогін долинув знову, і Володя затамував подих, усвідомивши всю неймовірність того, що діялося. Стогін було чути знадвору! Володя безцеремонно розбудив Віталія.

— Хтось стогне, — чомусь пошепки сказав він.

— Ти температуру сьогодні міряв? — невдоволено пробурчав Віталій. — О геошизик, нащо ти перериваєш дорогоцінні хвилини мого сну?

Цієї миті стогін почувся знову.

Віталій хутко підхопився, і друзі, надівши маски, подалися до виходу. Поряд з наметом лежав чоловік у масці і в легкозахисному одязі. Очі його були заплющені, обличчя — хворобливо землистого кольору. Чоловік з механічною рівномірністю хрипко стогнав.

— Візьми чохол у наметі, перенесемо його, — звелів Віталій.

— Звідки він тут узявся? — дивувавсь Володя, намагаючись не йти в ногу. — Де ж його ракета?

— Може, там, де й наша, — невесело пожартував командир.

У наметі з незнайомця зняли маску. Доронін переводив здивований погляд з незнайомця на командира.

— Слухай, він же як дві краплі води схожий на тебе!.. Що за чудасія!

— Ходімо до бурової, — підштовхуючи товариша до виходу, сказав Віталій.

— А як же огляд хворого, док? — спитав Доронін.

— З хворим нічого не станеться, — буркнув Сомов і, помітивши здивування в погляді геофізика, додав: — Повір мені, його внутрішнім органам ніщо не загрожує.

Володимир вийняв із ящичка тюбик поживної пасти і підійшов до незнайомця. Віталій швидко загородив йому дорогу.

— Дай я сам погодую гостя.

Володя неохоче віддав тюбик, відчуваючи, що за дивним поводженням командира щось криється.

Кілька годин пішло у космонавтів на те, щоб розмонтувати бур, перенести його на нове місце і змонтувати знову. Цього разу установка пропрацювала всього лиш кілька хвилин. І знову потужний фонтан ударив з пробуреного отвору. Повторний експрес-аналіз підтвердив наслідки першого.

— Боюсь, що й далі наслідки будуть такі самі, — сказав Володя, закусивши губу. — Шари порід ідуть майже паралельно.

— Все-таки “майже”, — зауважив Віталій.

— Так, — кивнув Володя. — І через те будемо бурити знову.

Швидко спускалися тьмяні багряні сутінки. Під ложечкою посмоктувало, в оглушливій тиші дивно голосним здавався розмірений стогін незнайомця. Володя оглянув убоге внутрішнє обладнання намету. “Біднувато”, — сумно подумав він, заплющуючи очі.

Прокинувся Володя від того, що хтось тряс його за плече. Він розплющив очі і побачив Сомова, який схилився над ним. Командирові очі блищали від збудження, на щоках вигравав рум’янець.

— До нас ще один братик прибув, — сказав він, граючи жовнами. — На цей раз твій.

Нічого не зрозумівши, але перейнявшись збудженням товариша, болодя подався за ним. Біля входу лежав… чоловік у масці.

— Ще один? Звідки?! — вихопилось у Дороніна.

— Внесемо, тоді поясню, — таємниче сказав Сомов.

У наметі він поклав другого незнайомця поряд з першим і жестом фокусника зірвав з нього маску.

— Поспішайте побачити! — балаганна вигукнув він. — Доронін другий. Близнюк, який був розлучений з братом у далекому дитинстві. Аж тепер вони возз’єдналися!

Доронін не міг вимовити й слова. Другий потерпілий був разюче схожий на нього.

— Це вже не звичайний збіг обставин, — прокоментував Сомов.

— Так, — погодився Володя. — В появі наших двійників є закономірність.