Антоніда почула шурхіт у відеофоні — ледь вловимий, як шовковий шум трави, — і насторожилась. Екранчик на руці засвітився. Промайнули якісь невиразні плями, і вона побачила кабіну космічної ракети.

Четверо космонавтів, запакованих у громіздкі скафандри, лежать, наче в люльках. Видно тільки обличчя, та й то не повністю, але вона одразу впізнала Глібових супутників. А де ж Гліб? Чому в кабіні тільки четверо? Дивить-ся-вдивляється, відчуваючи, як терпне все тіло, — Гліба в кабіні нема! Що з ним трапилось? Коли відлітали — були всі п’ятеро разом.

Занепокоєно глянула на троянди — крапля зблискує.

“Це моя єдина крапля надії, — подумала. — Чомусь вона мені дуже дорога, ця кришталева росинка…”

В польоті до краю Всесвіту Сфероїд зазнавав чимало напружених, драматичних моментів. Субсвітлова швидкість його корабля в десятки разів збільшила небезпеку зіткнення з астероїдами, метеоритами і навіть планетами.; Всесвіт був тепер густо наповнений цими тілами, і кожне з них, незалежно від розміру, таїло в собі страшну небезпеку. Зіткнення навіть з невеличким метеоритом призвело б до перетворення кінетичної енергії космічного апарата в світлову, тобто до ліквідації агрегата молекул, що досі іменується Сфероїдом — мислячим індивідом. Це означало б загибель, оте саме неіснування, що поглинуло його колегу.

Велика це була небезпека. І все-таки найбільшим випробуванням стала для Сфероїда самотність. Так, самотність серед безконечного простору, освітленого таємничими білими променями та Голубими Сонцями, які дедалі ставали яскравішими і чарівнішими.

Коли самотність дала себе відчути і в настрої, і в роботі, Сфероїд почав обмірковувати її, дошукуючись фізичних причин явища. І тут він зробив відкриття, що така замкнута система, якою є живий організм, не може довго перебувати в стані самотності через свою несиметричність, що для рівноваги, стійкості вона потребує різноманітних зв’язків. Усвідомлення цього дало деяке полегшення, але тимчасове. Сфероїд страждав од самотності. То подовгу стежив за роботою локаторів, на екранах яких прокреслювались темні лінії зустрічних згустків речовин, то тинявся з кутка в куток апарата, відчуваючи нестійкість енергетичних рівнів, то переглядав динамічні відбитки своєї далекої, тепер уже невидимої планети.

Так минали тижні, місяці, роки за літочисленням Сфероїдів.

І коли нарешті обрахунки показали, що апарат наближається до Межі Всесвіту, Сфероїд зрадів. Увесь його об’єм наповнився зеленкуватими відблисками. Мета вже близько! Він повернеться на рідну планету з такими відкриттями, про які раніше ніхто й не мріяв. Ще в темну давнину, коли Сфероїди пробували якось зрозуміти, пояснити собі навколишній світ, витворювались легенди про сміливого Мандрівника, якому вдалося зазирнути за край Всесвіту. Правда, він досяг успіху з допомогою Надприродних Сил. А тепер ось наука, неспокійна дослідницька думка допомагають здійснити казковий задум. Працюй ритмічно, ядро! Ситуація надто серйозна, щоб перемикати енергію иа емоції. Треба пустити в дію всі прилади — вони зафіксують властивості Часу і Простору.

Настали гарячкові дні. Сфероїд діяв чітко, майже автоматично, але все-таки хвилювання давалося взнаки. Він по кілька разів перевіряв уже зроблене.

Голубі Сонця помітно збільшили свій кутовий розмір, сяйво їхнє стало значно інтенсивнішим. Звичайно, такого ефекту й слід було чекати, і це ніскільки не здивувало відважного Сфероїда. Вразило його інше. Тонкий аналіз сяйва двох Сонць показав, що вони світять… не власним, а відбитим світлом! Відкриття було настільки несподіваним, що дослідник спочатку не йняв віри. Та й хто б із мислячих Сфероїдів повірив? Адже навіть малечі відомо, що Голубі Сонця — джерело енергії, яка пронизує Всесвіт, джерело життя! А тут на тобі — отакі гігантські космічні об’єкти є лише рефлекторами… Ні, ні, це якась помилка, похибка апаратури!

І заповзятливий Сфероїд знову і знову робив аналізи. Міняв окремі вузли складної апаратури, зрештою замінив її всю. А наслідок був однаковий: Голубі Сонця є лише велетенськими ретрансляторами білого світла. Залишалось тільки розгадати процес забарвлення сяйва…

Довго і напружено міркував Сфероїд над цим парадоксом, інтенсивно палахкотіло його блакитне сяйво, але задовільного наслідку не одержав. Треба було накопичувати дані.

Аж ніяк незрозумілим було, чому Голубі Сонця періодично щезають чи гаснуть на нерівномірний час.

Космічний корабель, як ретельний, пильний розвідник, озброєний найрізноманітнішою апаратурою, придивлявся і прислухався до навколишнього Простору. Його чутливі антени, об’єктиви, реєструючі контури були весь час напоготові. Одного разу, проглядаючи їхні записи, Сфероїд знову був до краю вражений: прилади виявили якусь зовсім невідому радіацію! Її спектр значно відрізнявся від усіх інших, досі відкритих наукою. Струми ці були, сказати б, м’якими, і зрештою Сфероїд зробив цікаве відкриття: їхнім джерелом є Голубі Сонця. Інтенсивність цієї радіації коливалась у великих межах, але як не старався Сфероїд, закономірності встановити не вдалось.

Вже давно забув про самотність Сфероїд: цілими днями, тижнями, місяцями безперервно споглядав грандіозне чарівне видовище — Голубі Сонця. Тепер зблизька вони були особливо привабливі, прекрасні: білі корони, блакитні промені, що радіально розходились від затемненої серцевини. Нічого чарівнішого Сфероїд не бачив за своє існування. І от одного дня сміливий космонавт сповнив космос хвилюючими сигналами: Голубі Сонця — то не розпечені кулі і не холодні планети… Це загадкові об’єкти, які займають особливе місце в природі…

Він без угаву фіксував свої враження, здійснював найрізноманітніші зйомки і систематично посилав до рідної планети імпульси: “Голубі Сонця мають і власну радіацію, але цілком особливу. Це зовсім новий вид енергії”.

Та відважного Сфероїда ждала ще більша несподіванка: корабель самовільно звертав із обраного курсу!

Тягова установка працювала в заданому режимі, прилади керування цілком справні, контролююча система пульта — бездоганна, а корабель почав переходити на іншу, дуже вигнуту траєкторію руху! Наче якась невидима сила повільно, але неухильно повертала його вбік. Це вже було не запитанням, над яким треба поміркувати, це — наказ, який, хочеш чи не хочеш, а мусиш виконувати.

Правда, Сфероїд не одразу підкорився цьому наказові. Подумав, що потрапив у якесь силове поле і треба просто використати більшу потужність тягової установки, щоб вирватись із сітки його силових ліній. Поступово нарощу вав швидкість, аж поки не дійшов до максимально можливої, корабель не гальмувався, але від заданого курсу звертав ще швидше.

Тяжкий період переживав безстрашний Сфероїд. Були такі відтинки часу, коли йому здавалося, що енергетичні рівні змішались і здатність логічно мислити втрачена. Зрештою прийшов до висновку, що в цій частині Всесвіту діють ще невідомі науці закони Природи і що немає ніякої рації опиратись могутній стихії.

“Це Межа. А її перейти, очевидно, неможливо”, — фіксував сміливець.

Проте зробив ще одну спробу перехитрити Природу! Вимкнув тягову установку — як поводитиме себе корабель в польоті по інерції? Хитрість не вдалася. Траєкторія продовжувала вигинатися.

“Ну що ж, — подумав дослідник Всесвіту, — Межу здолати не можна… Теорія Знавця Чисел підтверджується — наш Всесвіт має замкнуту кривизну. І за Межею існують інші світи, до яких належать і Голубі Сонця… Тільки не мені сягнути туди”. І Сфероїд знову ввійшов, так би мовити, в нормальну орбіту свого життя — стежив за науковою інформацією, що її давала численна апаратура, вивчав незнайоме небо, фіксуючи зоряні об’єднання, замірював скупчення протопланетної матерії, визначаючи її здатність поглинати біле сяйво, не припиняв спостережень за Голубими Сонцями, які так само, як і раніш, займали величезні ділянки неба. Багато віддавав дослідженню великих і малих доз білого світла, що проходили з неймовірних глибин Простору. І хоч програма наукових досліджень була розрахована на двох, Сфероїд і сам виконував її. А корабель йшов замкненим колом: Сонця віддалялися.