— Про експонати. Кожен треба оглянути, внести до списку. Сподіваюсь, ви перекладете написи…

— Так, так, — погодився Туо. — Нам буде немало роботи!

“І все-таки він чомусь невеселий, — подумав Лабан, коли вони спустились униз і вилізли з короба. — Невже відчув? Ну, та нічого, мільйони зроблять його лояльним. По-моєму, він був радий, коли вчора я вручив йому чекову книжку. А особливо просяяла Аніта. Ще б пак, п’ять мільйонів — кругленька сума! Та ще йому буде надана можливість запатентувати дещо з Археоскрипту в міністерстві оборони…”

Шанобливо подивившись на міцну спину Туо, який віддалявся у напрямку свого намету, Лабан попрямував до рації. Через кілька хвилин він уже давав детальні інструкції, спочатку охороні, тоді бригадирам, а потім і робітникам. Все було передбачено до дрібниць — хто подаватиме, хто прийматиме, хто працюватиме на майданчику-складі, хто вантажитиме на машини і хто супроводжуватиме рейси. Побіжне ознайомлення, навантаження і транспортування до ближчого порту має бути зроблено швидко, організовано. Дещо — те, що стосується побуту і мистецтва — доведеться, звичайно, відправити до Каїрського музею, бо цей шмат пустелі належить Єгиптові. Це буде зроблено в другу чергу, після навантаження судна… Сам пірамідальний куб такий великий, що, не розрізавши, його не вивезеш. А жаль. Добре було б поставити його на майдані в своїй столиці! Ну, та це вирішиться згодом. Якщо єгипетський уряд не заперечуватиме… А втім, вони, чого доброго, можуть організувати сюди туристський маршрут. Звичайно! Кому ж з туристів не закортить побачити Археоскрипт?

Вуркотіння моторів змішувалося з гомоном людей. Упаковані експонати подавалися на транспортер і випливали з розколу. Скраю майданчика, засланого величезними синтетичними простирадлами, сиділа, схилившись над машинкою, Аніта і зі слів Туо друкувала опис. Туо швидко і легко перекладав написи — більші і короткі тексти, додані до кожного експоната. Він походжав від столика Аніти до свого намету, схилявся над пакунками, читаючи написи, і знову крокував, утоптуючи доріжку. Його збудження передавалось Аніті, вона часто поглядала на нього настороженим оком, але пальці безпомильно били по клавішах.

— Біохімія, — голосно говорив Туо, — синтезатор білка. Технічна характеристика…

Лабан як ошпарений гасав то до бункера, то до майданчика. Щось його непокоїло, щось муляло, але що — не знав. Постояв, розставивши волохаті ноги, біля Туо, послухав, як той спокійно диктує:

— Нейтринний мікроскоп з фіксуючим апаратом. Дослідження об’єктів на субатомному рівні…

“Оце мікроскоп… — майнула думка в Лабана. — Та тільки за цей прилад треба було б дати Нобелівську премію!”

Гордо підвівши голову, Фаусто Лабан пішов до розкопу.

Аніта сиділа як на голках. Над ними було ласкаве осіннє небо — бездонна кришталева сфера з золотистим кружалом сонця, день пропливав тихий і лагідний, а в її душі щось нуртувало, пробивалися якісь тривожні акорди. Високо здіймалися її пружні груди, і за кожним подихом розстібався верхній ґудзичок білої перлонової блузки. Аніта кілька разів застібала його, а потім перестала зважати. Хотіла написати мамі листа, але Туо не дає ніякої передишки. Чого він так поспішає? І на годинника непомітно зиркає… Та не треба нервувати, любий, все ж іде добре, от закінчимо, нарешті, цю експедицію і — в Бейрут. Ах, як там гарно…

В Анітиній уяві постала така приваблива картина ліванського узбережжя з пальмами, скляними призмами готелів і синіми горами вдалині, що вона мимоволі усміхнулася. Вловивши ту посмішку, Туо теж усміхнувся, кивнув Аніті головою. Але не зупинився, диктував і диктував. Про насіння пальм, що в ту далеку епоху росли на островах теперішнього Північного Льодовитого океану і в Антарктиді; опис індивідуального кібер-діагноста, що його мала кожна сім’я Центрума; технічно-наукова характеристика першого штучного супутника Землі, запущеного на екваторіальну орбіту п’ятдесят одну тисячу років тому…

Боліли пальці, але Аніта друкувала не зупиняючись — відчувала, що Туо буде невдоволений.

Пройшла з своїм нареченим Марта, кивнула їй, махнула рукою до Туо. Як вона тепер гарно ходить! Як легко ступають її стрункі ноги! Хто б подумав, що ця дівчина була розбита паралічем? Аніта обов’язково запросить їх до Бейрута, це буде гарна компанія…

Раптом Туо зупинився, перестав диктувати. Аніта підвела голову і окинула його вдячним поглядом. Нарешті можна трохи перепочити! Туо тримав у руках якийсь продовгуватий металевий ящичок, схожий на шухлядку з картотеки.

— Аніто, ось воно, тут… — Голос його переривався від хвилювання.

— Що саме? — одразу не здогадалась Аніта.

— Оте, що я шукав… Це найважливіше з Археоскрипту. І — найстрашніше…

Аніта ще не бачила його таким. Обличчя поблідло, руки ледь помітно хиталися, і, мабуть, через те він ще дужче стискував того ящичка пальцями.

— Ти так говориш, неначе воно вибухне…

— І вибухне. Та ще й як! Не зараз, а згодом, коли нароблять кваркових бомб… Воднева сучасна бомба здаватиметься дитячою забавкою супроти кваркової…

— Будемо вносити в опис?

Туо зиркнув на годинника і, кивнувши головою, продиктував:

— Схеми кваркових силових батарей, технологія, експлуатація… Людство ще не дозріло, щоб володіти таким джерелом енергії… Написала?

— Так.

— Готова зі мною? Вирішуй, маєш три хвилини!

Аніта тоскно озирнулась навколо — баня неба наче понижчала, на білому його тлі рухалась темна грудочка гелікоптера, дзижчала, як оса. Чи це в неї у скронях дзижчить? Пальці самі забігали по клавішах машинки:

— Мамо, люба мамусю, прощай…

Краєм ока побачила — з розкопу виткнувся Лабан, біжить, біжить сюди!

Хотіла ще написати кілька слів, та усвідомила — не встигне. Туо сидів на стільці в наметі, поруч місце для неї, воно з парашутом, те сидіння, Аніта знає, якщо на Філії доведеться падати, то…

Вона схоплюється і миттю опиняється на тому стільчику, тремтячими руками застібає ремені. Тільки тепер помічає, що діамант, встановлений попереду, наливається світлом… А на колінах у Туо — довгастий ящик… А може… може, нічого… А птахи?!

Зблиск! Німий, гострий зблиск у мозку.

* * *

“Наш спеціальний кореспондент Марта Лаконтр повідомляє з Лівійської пустелі:

Сьогодні опівдні тут сталася дивовижна катастрофа. Відомий світові учений Туо, який прибув на Землю з іншої планети і який відкрив тут Археоскрипт (репортаж про експедицію і фото див. на 2-й і 3-й стор.), безслідно щез. Разом з ним і його наречена та співробітниця Аніта. Туо захопив схеми якихось надпотужних атомних реакторів, удвох з нареченою вони сіли в апарат, який Туо змонтував у своїй палатці, і, напевно, ввімкнули його рушій — великий діамант, бо ми, очевидці, бачили короткий і надзвичайно сильний зблиск, що передував гуркоту. Це, власне, й не гуркіт був, а тріск, неначе зламалося, вражене блискавкою, товсте дерево. Військові вважають, що це не був вибух, бо на тому місці, де стояла палатка, ніякої вирви немає. Не спостерігалося і вибухової хвилі — усі предмети і речі, що лежали на відстані десяти метрів од палатки Туо, лишились неушкодженими. Навіть машинка з недодрукованим аркушем паперу…”