На щастя, хвірточка була незамкнена.
Почувши рикання лева, Туо пожартував:
— Може, хоч серед звірів буде спокійно.
Аніта затулила йому рота долонею і, відчувши поцілунок, одсмикнула руку. Ішли тихо, не розмовляючи. Чути було, як вовтузяться звірі у вольєрах, зрідка озивався лев, кілька разів пронизливо верескнув якийсь птах. Доріжка звернула до тихого озера, над яким уже вставав туман, понад берегом повела ліворуч, де в гущавині саду подекуди світилися вікна.
Вони зайшли до Марти саме тоді, коли на екрані телевізора красувався сержант Жак Жаннель і молода гарненька брюнетка, ледве стримуючи посмішку, розпитувала його про біоробота.
Марта напівлежала у ліжку-колясці, бліда, змучена хворобою. Біля коляски на килимку лежали, поклавши мордочки на лапи, двоє звірят — левеня і тигреня. Мартині темні очі зблиснули радістю, коли вона побачила подругу.
— Ой, коли б ти знала, яка сенсація! — вигукнула, подаючи сухорляву руку.
Поглянувши на екран, Туо спитав:
— Цікаво?
— Авжеж! Дуже дотепно вигадали!..
— Чому ж вигадали? — спокійно заперечив Туо. — Робот, про якого він розказує, — це я.
— Справді? — Великі Мартині очі ще побільшали. Вона дивилася то на Туо, то на Аніту.
— Так, він про нього каже, той неотеса, — ствердила Аніта. — Тільки Туо ніякий не робот, а людина.
— Ой, як цікаво! — сплеснула долонями Марта. Заворушилася, неначе хотіла встати з своєї коляски. — От добре, що ви прийшли, я дуже рада! Справді, це про вас, он і на фото ви…
Вона раділа, наче дитина, для якої казка переплелася з дійсністю.
13
Марта, її батько Робер Лаконтр та мати Луїза, як і сподівалась Аніта, охоче погодились переховати в себе Туо. Вечорами, коли люди давали спокій звірам, Туо — або сам, або з Анітою — блукав алеями парку, слухаючи голоси звірів і милуючись блиском їхніх очей. У темряві вони спалахували, як монокришталі. Якось Туо переліз через металеву огорожу і підійшов до клітки, в якій меланхолійно дрімали два розкішні тигри.
— Обережно! — вжахнулася Аніта.
А він просунув руку поміж товстим залізним пруттям і погладив звірові голову. Тигр позіхнув, поклав голову на лапи, і Туо кілька разів погладив його по шиї.
— Це ж хижі звірі! — хвилювалась Аніта. — Хіба ти не бачив, не знаєш…
— А де ж би я їх бачив? На нашій планеті звірів нема, а таких ніколи й не було.
— Тигри дуже небезпечні!
— Не бійся, Аніто, — заспокоював свою подругу, — з тигром легше встановити контакт, ніж із Фрагом.
— Так, — замислилась Аніта, — Земля переповнена злом, а воно наче на дріжджах сходить.
— Це ти влучно сказала, — Туо кинув на неї блискавичний погляд. — 3 усього видно: наростає катастрофа…
— У Сполучених Штатах опубліковано якийсь секретний документ про становище в світі. “Доповідь з Айрон-Маунтен[2] про можливість і бажаність миру”. Так знаєш, що вважається найстрашнішою загрозою? Мир! Там так і сказано, що якщо на Землі коли-небудь запанує мир, то людство опиниться на грані найжахливішої катастрофи.
— Оце вже справді хтось божевільний склав ту доповідь. Знаєш, Аніто, я зробив стрибок через космос, щоб ознайомитися з Археоскриптом — стародавнім документом людства. Але на тому місці уже пустеля… В цій ситуації мені не залишається нічого іншого, як з трибуни Організації Об’єднаних Націй застерегти усе людство — щоб воно не скотилося до ще страшнішої прірви. Деякий час переховаюся тут і буду пробиратися до Нью-Йорка. Не знаю тільки, за який кошт…
— Якщо продати той діамант — вистачило б не те що… Ти купався б у розкоші все життя!
— То, Аніто, не просто діамант… я не віддам його ні за які багатства… А якщо я загину… та не будемо про це зараз, потім я тобі все розповім.
Аніта зупинилась. Прихилившись до нього плечем, прошепотіла:
— Я боюся, Туо, мені часом стає так страшно, так страшно…
— А я гадав: знайшов собі помічницю — сміливу, мужню!
— Помічницю… Ти мене не любиш, Туо… Він усміхнувся:
— Може, сказати віршами? Усі ліричні збірники, які ти мені приносила, навіть недоладні, я запам’ятав. “Море в твоїх очах, вулкан у моєму серці…”
Аніта грайливо притулила долоню до його губів, бо вже помітила, що йому це подобається. Ледве чутно прошепотіла:
— Ти ж мене ні разу не поцілував…
Туо розгубився. Їй просто смішно було бачити, як він опустив очі, ніби розглядаючи свої черевики.
— Розумієш, Аніто… У нас це зовсім по-іншому… У нас там… дівчата вибирають собі юнаків, чи жінки — чоловіків. Мабуть, це пішло від того, що коли перші люди висадились на планету, жінок було менше, і, природно, вирішальне слово мали вони. Тепер це традиція, освячена десятками тисячоліть…
— Ох і гарно ж, — враз повеселіла Аніта, підскочила і повисла в нього на шиї. — Я за таку традицію! Ти будеш мій, мій… — За кожним словом цілувала його то в щоки, то в губи.
Туо вхопив її на руки і легко поніс поміж вольєрами, притискуючи до себе, немов дитину.
— Тепер ти піймалася! Тепер не вирвешся!
Та вона вирвалася з рук, побігла сміючись. Туо наздогнав, обійняв. Обличчя їй розчервонілось, зачіска розкуйовдилась, і дівчина ще погарнішала.
— Годі, годі, любий!.. — прошепотіла, тривожно озираючись навколо. — Ми про все забули…
— А хіба це погано — забути про все, скинути увесь психологічний вантаж? Може, саме тоді проявляється оте, глибоко заховане в нас, істинно людське?
— Угадай, що я зараз подумала.
— Ти подумала… про Марту. Так? Я тебе розумію, Аніто, я як тільки її побачив… Це дуже тяжкий випадок.
— Я знаю, любий. Але ж ти примусив сержанта… переборов Фрага… навіть мага здолав! Що як спробувати, га?
— Якщо нема незворотних змін…
Звичайно, Туо спробує, але треба взяти до уваги важливий психічний момент: Марта вже звикла до думки, що хвороба її невиліковна, вжилася в своє становище, пристосувалася і — знайшла певну рівновагу. Якщо ж обнадіяти, а позитивних наслідків не добитися — значить, нанести їй травму. До того ж він, Туо, не спеціалізувався з медицини…
Коли вони вернулися до Марти, Аніта присіла навпочіпки перед її ліжком-кріслом і повідомила:
— А ти знаєш, що ми вирішили з Туо? Будемо лікуватись!
Марта видивилась на неї великими очима:
— Ви ж… он які здорові!
— Та ні, тебе почнемо лікувати. Пора вже…
— Мене?
— Так, тебе. Я хочу, щоб ти потанцювала у нас на весіллі!
Марта похитала головою, кволо ворухнулася її бліда рука:
— Хіба ти не знаєш, Аніто, що тато привозив найвідоміших професорів? Усе, він усе віддав, що мав…
— Туо лікуватиме безплатно. І я допомагатиму.
— Так, — обізвався Туо, — спочатку проведемо курс вітамінотерапії. Гіпноз мобілізує центральну нервову систему, але щоб відновити вражені ділянки — директив із центру замало, організмові потрібні енергетичні ресурси, будівельні матеріали… Ми з Анітою підготуємось — вона завтра ж піде до медичної наукової бібліотеки…
Марта мовчала, слухала і мовчала. Тільки по її обличчю можна було здогадатися, як вона починає хвилюватися. На блідих щоках поволі виступили червоні рум’янці, очі набрали вологого блиску.
Робер Лаконтр в душі не вірив, що з цього щось може вийти, але кивав лисою головою на знак згоди. А чому б і не спробувати? Зайвий шанс…
Лагідна, як тихе літо, Луїза стиха промовила:
— Якби то дав бог…
Туо взяв сухорляву Мартину долоню в свою і, дивлячись їй у вічі, спокійно сказав:
— Ви мусите вірити, Марто, що одужаєте. Цим ви допоможете нам з Анітою.
Рука її потепліла, голос хоч і дрижав, але вже пробивалися бадьорі нотки:
— І ще одній особі допоможу… Собі!
14
На вечорах Філії, як їх охрестила Марта, бувало все її товариство: батько — лисоголовий зоолог Робер Лаконтр; бистроока мавпочка Жюлі, яка вмощувалась у нього на колінах і з цікавістю позирала на Туо; мама, що завжди забувала скинути свого фартушка; Аніта, що кожного разу перевіряла свою сумочку: чи не підкинули на роботі “жучка”? Тигреня на руках у Туо і левеня на килимку біля коляски. Окинувши присутніх поглядом своїх великих, таких промовистих очей і удавано суворо посварившись на Жюлі — щоб та не товклася, — Марта відкривала вечір:
